Чи довелося йому побувати там, у Путумайо, у величезному регіоні, де діяла Компанія Хуліо Арани? Чи наважився він засунути голову в пащу вовка? У його статтях про це не йшлося, але точні називання імен, місцевостей, дат указували на те, що Салданья Рока бачив на власні очі все, про що він розповідав. Роджер стільки разів перечитував свідчення Салданы Рока та Волтера Гарденберга, що іноді йому здавалося, ніби він побував там власною персоною.

Він заплющив очі й побачив величезний регіон, поділений між станціями, найголовнішими серед яких були «Чоррера»[4] й «Ель Енканто», причому кожна з них мала свого шефа. «Або, якщо висловитися точніше, своє страховище». Лише так можна було назвати людей зразка Віктора Маседо й Міґеля Лоайси. Обидва здійснили десь всередині 1903 року свій найвідоміший подвиг. Близько восьмисот окайнів[5] прийшли на «Чорреру», щоб віддати кошики з кульками каучуку, зібраного в лісі. Після того як заступник головного адміністратора «Чоррери» Фідель Веларде зважив і прийняв товар, він показав своєму шефові Віктору Маседо, який стояв там із Мітелем Лоайсою, шефом станції «Ель Енканто», на двадцятьох п’ятьох окайнів, які не принесли мінімальної норми зібраного хебе — тобто латексу або каучуку, — який були зобов’язані здати. Маседо й Лоайса вирішили дати добру науку дикунам. Звернувшись до своїх наглядачів — негрів із Барбадосу, — які утримували своїми маузерами решту окайнів за лінією, вони наказали «хлопцям» запхати двадцять п’ять окайнів у мішки, намочені в бензині. Потім звеліли підпалити їх. Розпачливо зойкаючи, перетворені на живі смолоскипи, деякі з нещасних змогли погасити полум’я, качаючись по землі, але залишилися з жахливими опіками. Ті, хто ризикнув стрибнути в річку, як живий болід, відразу пішли на дно. Маседо, Лоайса й Веларде пристрілювали поранених зі своїх револьверів. Щоразу, коли перед ним поставала ця сцена, Роджер відчував запаморочення голови.

Салданья Рока вважав, що начальники робили це з метою зразкового покарання, але також і для розваги. Їм подобалися такі розваги. Знущатися з людей, змагатися в жорстокості — то був порок, який вони розвинули в собі, так часто практикуючи шмагання, биття, тортури. Майже щоразу, коли напивалися, вони шукали привід для цієї кривавої гри. Салданья Рока цитував листа від адміністратора Компанії до Міґеля Флореса, начальника станції, докоряючи йому, що той «убиває індіанців задля спортивної розваги», знаючи, що робочих рук бракує, й закликаючи його вдаватися до таких заходів лише у випадку «необхідності». Відповідь Міґеля Флореса була промовистішою, ніж звинувачення: «Протестую, оскільки за останні кілька місяців на моїй станції померло лише близько сорока індіанців».

Салданья Рока перелічував різні види покарання для тубільців за їхні провини: шмагання, застосування колодок або «кобили», відтинання вух, носа, рук і ніг, навіть убивство. Людей вішали, стріляли, спалювали або топили в річці. На станції «Матансас», стверджував він, було більше останків індіанців, аніж на будь-якій іншій станції. Зробити точний підрахунок не було можливості, але кістки свідчили про сотні, а може, й тисячі жертв. Відповідальним за станцію «Матансас» був Армандо Норманд, молодик болівійсько-англійського походження, якому ледве виповнилося двадцять три роки. Він запевняв, що навчався в Лондоні. Його жорстокість стала пекельним міфом у середовищі індіанців-вітото, з яких він знущався немилосердно. На станції «Абіссінія» Компанія оштрафувала начальника Абелярдо Аґверо та його заступника Авґусто Хіменеса за те, що вони стріляли в індіанців, знаючи, що в такий спосіб безвідповідально приносили в жертву робочі руки, необхідні для виробництва.

Хоч ці країни й перебували так далеко одна від одної, проте, знову подумав Роджер Кейсмент, Конго й Амазонія були з’єднані однією пуповиною. Жахіття повторювалися там і тут, мало чим відрізняючись, натхнені прагненням до наживи та прабатьківським гріхом, які супроводжують людину від самого її народження, спонукаючи її до нескінченних виявів зла. Чи, може, існує ще якась причина? Чи, може, диявол виграв свою одвічну битву?

Завтра на нього чекав дуже напружений день. Консул виявив в Іквітосі трьох негрів родом із Барбадосу, які мали британське громадянство. Вони працювали протягом трьох років на каучукових плантаціях Арани й погодилися дати свідчення Комісії за умови, що їх негайно відправлять на батьківщину.

Хоч він спав дуже мало, проте прокинувся вдосвіта. Почував себе непогано. Умився, одягся, надів на голову британське сомбреро, узяв свій фотоапарат і вийшов із будинку консула, не побачившись ані з ним, ані зі слугами. Сонце зійшло над вулицею в безхмарному небі, й починалася спека. Опівдні Іквітос перетвориться на піч. На вулиці були люди й котився по рейках невеличкий, але дуже торохкотючий трамвай, пофарбований у червоний і синій кольори. Вряди-годи мандрівні індіанські торговці з китайськими рисами обличчя та жовтою шкірою, чиї руки й обличчя були розмальовані геометричними фігурами, пропонували йому фрукти, трунки, живих тварин — мавпочок, папуг і маленьких ящірок — або стріли, кувалди та духові рушниці. Багато барів і ресторанів повідкривалися ще вночі, але відвідувачів було мало. П’яні чоловіки вилежувалися під дахами з пальмового листя, а собаки нишпорили в купах сміття. «Це місто схоже на огидну й смердючу яму», — подумав він. Він пройшов чималий шлях немощеними вулицями, перетнувши Пласа-де-Армас, де впізнав префектуру, й звернув на набережну з кам’яним парапетом, чудовий бульвар для прогулянок, із якого можна було милуватися прегарною річкою з її плавучими островами, й було видно, як у далечі виблискує на сонці низка високих дерев, що стояли на протилежному березі. У кінці набережної, там, де вона зникала під густим гіллям і починався схил, зарослий деревами, біля підніжжя якого була пристань, він побачив кількох хлопців, босих і в коротеньких штанцях, які заганяли в землю кілки. На головах у них були паперові капелюшки, щоб захиститися від сонця.

Вони здавалися не просто індіанцями, а індіанцями цивілізованими. Один із них, якому, схоже, не було ще двадцятьох років, мав гармонійний торс, його м’язи округлялися за кожним ударом молота. Після хвилинного вагання Роджер підійшов до нього з фотоапаратом.

— Ви дозволите мені сфотографувати вас? — запитав він португальською мовою. — Я заплачу вам.

Хлопець дивився на нього, нічого не розуміючи.

Він двічі повторив прохання своєю поганою іспанською мовою, поки нарешті хлопець усміхнувся. Потім сказав кілька слів іншим, яких Роджер не зрозумів. Нарешті обернувся до нього й запитав, клацнувши пальцями:

— Скільки?

Роджер понишпорив у кишенях і витяг жменю монет. Очі хлопця стали роздивлятися їх, рахуючи.

Він зробив кілька знімків під сміх і глузування його друзів, попросивши, щоб той скинув капелюха з паперу, підняв руки, напружив м’язи, став у позу дискобола. Щоб поставити його в таку позу, він мусив на мить доторкнутися до руки хлопця. Відчув, що долоні в нього спітніли від нервів і спеки. Він перестав знімати, коли побачив, що оточений обшарпаними хлопчиськами, які дивилися на нього як на якогось рідкісного звіра. Віддав хлопцеві монети й поквапно повернувся до консульства.

Його друзі з Комісії, сидячи за столом, снідали з консулом. Він приєднався до них, пояснивши їм, що завжди починає день із доброї прогулянки. Поки пив каву, водянисту й нудотно-солодку, містер Стірс розповів йому, хто такі ті негри родом із Барбадосу. Він визнав за потрібне попередити членів

Комісії, що всі троє працювали в Путумайо, але зрештою посварилися з Компанією Арани. Вони вважали, що Перуанська Амазонська компанія обдурила й обшахрувала їх, і тому їхні свідчення будуть забарвлені роздратуванням і досадою. Консул запропонував, щоб барбадосці не з’являлися перед усіма членами Комісії водночас, боПвони можуть злякатися й не розкрити рота. Тому вони вирішили говорити з ними по двоє або по троє.