— Дякую тобі, люба Алісо. Я так багато завдячую тобі. Твоїй дружбі, твоїй гостинності, твоєму розумові, твоїй культурі. Тим березневим вечіркам на Ґросвінор-роуд, у товаристві надзвичайних людей, у такій приємній атмосфері. То найкращі спогади з мого життя. Тепер я можу сказати тобі про це й подякувати тобі, моя дорога подруго. Ти навчила мене любити минуле й культуру Ірландії. Ти була щедрою вчителькою, яка збагатила моє життя великою мірою.
Він сказав усе те, що відчував завжди, й замовк, від сорому. Відколи він познайомився з нею, він був у захваті від Аліси Стопфорд Ірін — історика й письменниці, чиї книжки й дослідження про історичне минуле, легенди й міфи Ірландії та ґельської мови більше, аніж будь-що інше, допомогли Кейсментові розвинути в собі «гордість кельта», якою він хвалився з такою пристрастю, що іноді накликав на себе глузи власних друзів-націоналістів. Він познайомився з Алісою одинадцять чи дванадцять років тому, коли попросив у неї допомоги для Асоціації реформування Конго, яку Роджер заснував із Едмундом Д. Морелем. Ці талановиті друзі розпочали тоді публічну битву проти Леопольда Другого та його макіавеллівського створіння, так званої Незалежної Держави Конго. Ентузіазм, із яким Аліса Стопфорд Ірін підтримала кампанію, що засуджувала жахіття, які творилися в Конго, став вирішальною причиною того, що багато письменників і політиків, її друзів, приєдналися до неї. Аліса перетворилася на вчительку й інтелектуального гіда Роджера, який тепер завжди, коли бував у Лондоні, щотижня навідував салон письменниці. На тих вечірках були присутні професори, журналісти, поети, художники, музиканти й політики, що загалом, як і вона, були критиками імперіалізму та колоніалізму і прихильниками Гоум-Рул або режиму автономії для Ірландії, а деякі навіть радикальними націоналістами, що вимагали повної незалежності для Ейре. В елегантних і наповнених книжками салонах будинку на Ґросвінор-роуд, де Аліса зберігала бібліотеку свого покійного чоловіка Джона Річарда Ґріна, Роджер познайомився з В. Б. Їтсом, сером Артуром Конан-Дойлом, Бернардом Шоу, Дж. К. Честертоном, Джоном Ґолсуорсі, Роджером Канінґемом і багатьма іншими модними письменниками.
— Я хочу запитати тебе про те, що вчора хотів запитати Джі, але не наважився, — сказав Роджер. — Чи підписався Конрад під проханням про скасування для мене смертної кари? Ані мій адвокат, ані Джі не згадали його ім’я.
Аліса заперечливо похитала головою.
— Я сама написала йому листа, просячи його підпису, — додала вона з гидливим виразом. — Його аргументи були неясними. Мовляв, він завжди уникав утручатися в політику. Можливо, будучи неповноцінним британським громадянином, він не почуває себе досить упевнено. З другого боку, як поляк він ненавидить Німеччину не менше, ніж Росію, бо саме ці держави розділили його країну на багато століть. Одне слово, я не знаю. Усі твої друзі глибоко засмучені його вчинком. Можна бути великим письменником і великим боягузом, коли йдеться про політику. Ти це знаєш краще, аніж будь-хто, Роджере.
Кейсмент кивнув головою. Він розкаявся, що поставив це запитання. Йому було б ліпше не знати. Відсутність цього підпису тепер мучитиме його так само, як повідомлення адвоката Ґейвена Дафі про те, що відмовився підписати прохання про скасування для нього смертної кари Едмунд Д. Морел. Його друг, його брат, Бульдог! Його товариш у боротьбі за права тубільців Конго також не захотів підписувати прохання, пославшись на те, що в часи війни ми повинні зберігати вірність своїй батьківщині.
— Те, що Конрад не підписав прохання, мало що змінить, — сказала Аліса. — Його політичний вплив на уряд Аскіта дорівнює нулю.
— Звичайно, не змінить, — погодився Роджер.
Можливо, його підпис і справді не мав ніякого значення для успіху чи провалу прохання, але для нього, для його внутрішнього уявлення про людську совість він мав велике значення. У ті хвилини, коли на нього, в його камері, навалювалися напади розпачу, йому приємно було б думати про те, що людина з такою славою, якою захоплюються стільки людей — і він теж, — підтримує його в його тяжкому становищі й через свій підпис передає йому послання співчуття й дружби.
— Ти давно його знав, чи не так? — запитала Аліса, наче вгадавши його думки.
— Яз ним познайомився двадцять шість років тому, якщо бути точним. У червні 1890 року, в Конго. Він тоді ще не був письменником. Хоча, якщо не помиляюся, він мені сказав, що почав писати роман. То було, безперечно, «Божевілля Альмаєра», перша книжка, яку він опублікував. Він надіслав її мені з посвятою. У мене десь зберігається той примірник. Раніше він ще нічого не публікував. Він був моряком. Його англійську мову ледве можна було зрозуміти, такий сильний мав він польський акцент.
— Його досі важко зрозуміти, — усміхнулася Аліса. — Він досі розмовляє англійською з тим жахливим акцентом. Наче жує камінці, каже Бернард Шоу. Але це чудова й екзотична говірка, подобається вона нам чи ні.
Пам’ять повернула Роджера в той день у червні 1890 року, коли, задихаючись від вологої літньої спеки, яка щойно починалася, й замучений укусами москітів, що люто бенкетували на шкірі чужоземця, прибув у Матаді цей молодий капітан британського торговельного флоту. Тридцятирічний чоловік із відкритим чолом, чорною борідкою, кремезним тілом і глибоко посадженими очима, він мав ім’я Конрад Корженевський і був поляком, який здобув англійську національність кілька років тому. Найнятий на службу «Анонімним Бельгійським товариством для торгівлі з Верхнім Конго», він став служити капітаном на одному з невеличких пароплавів, які перевозили товари й комерсантів між Леопольдвілем-Кіншасою й далекими водоспадами Стенлі в Кінсанґані. Тоді вперше він був призначений капітаном корабля, і це наповнювало його ілюзіями й проектами. Він прибув у Конго, просякнутий усіма фантазіями й міфами, якими Леопольд Другий прикрасив свою постать великого гуманітарія й монарха, сповненого рішучості цивілізувати Африку й визволити конголезців від рабства, поганства та інших виявів варварського світогляду. Попри його тривалий досвід мандрів морями Азії й Америки, його дар до вивчення мов та їхніх літератур, було в полякові щось невинне й дитяче, що привабило Роджера Кейсмента з першого погляду. Почуття симпатії було взаємним, і від того самого дня, коли вони познайомилися, протягом трьох тижнів, поки Корженевський збирався вирушити в компанії тридцятьох носіїв караванним шляхом до Леопольдвіля-Кіншаси, де він мав прийняти капітанське управління над кораблем «Король Бельгії», вони зустрічалися вранці, вдень і ввечері.
Вони прогулювалися навколо Матаді, до міста Віві, яке вже не існувало, першої і скороминущої столиці колонії, від якої не залишилися навіть руїни, й доходили до самого впадіння річки Мпозо, де, згідно з легендою, урвища та водоверті водоспадів Лівінґстона та Казана Диявола зупинили португальця Дієґо Као чотири століття тому. На рівнині Луфунді Роджер Кейсмент показав молодому полякові місце, де дослідник і мандрівник Генрі Мортон Стенлі побудував свою першу оселю, яку згодом знищила пожежа. Але насамперед вони розмовляли, розмовляли дуже багато й про дуже багато речей, головним чином про те, що відбувалося в цій новоспеченій Незалежній Державі Конго, куди Конрад уперше ступив ногою і де Роджер прожив уже шість років. За небагато днів їхньої дружби польський моряк мав уже дуже виразне уявлення про ту країну, в якій мав намір працювати. І як він сказав Роджерові, коли зібрався попрощатися з ним у суботу 28 червня 1890 року, відпливаючи до Кришталевих гір, «заповнив усі свої клітини». Так він йому сказав зі своїм скрипучим і повнозвучним акцентом: «Ви заповнили мені всі клітини, Кейсмент. Ті, що призначалися для Леопольда Другого, ті, що призначалися для Незалежної Держави Конго. А може, й ті, що призначалися для життя». І повторив із драматичними відтінками в голосі: «Заповнили мені всі клітини».
Вони бачилися ще кілька разів, під час подорожей Роджера до Лондона, й обмінялися кількома листами. Через тринадцять років після їхньої першої зустрічі, у червні 1903 року, Кейсмент, який тоді перебубав в Англії, одержав запрошення від Джозефа Конрада (тоді він уже називався так і був славетним письменником) провести кінець тижня в Пент-Фармі, його заміському будиночку в Гайті, графство Кент. Автор романів жив там із дружиною й сином життям скромним і самотнім. Роджер зберіг палкий спогад про ті два дні, проведені в товаристві письменника. Тепер він мав нитки сивини у волоссі й густу бороду, здобув і розвинув певну інтелектуальну зухвалість у своїй манері висловлювати думки. Але з ним він був надзвичайно щирим. Коли Роджер привітав його з романом, написаним на конголезьку тему, «Серце темряви», який він щойно прочитав і який — так він йому сказав — перевернув йому нутрощі, бо там із надзвичайною силою були описані жахіття, які творилися в Конго, Конрад підняв обидві руки, щоб урвати його захоплену мову.
