Бірюзове сяйво навколо зап’ястя знову стало жовтогарячим, її власний колір повільно сповзав із плеча до зап’ястя.

«Але я можу всю її перетворити на блакитну, — подумав Ральф. — Підкорити повністю».

Раптово він згадав Еда, який цитував Євангеліє від Матфея: «Спостеріг тоді Ірод, що ті мудреці насміялися з нього, та й розгнівався дуже…», — і хвиля сорому й страху обдала його. Знову з’явилася думка про вампіризм. У пам’яті сплив рядок із відомої комедії Поґо: «Ми зустріли ворога; він — це ми самі». Так, він усе що завгодно міг зробити із цим жовтогарячим хамством; його батарейки заряджені повністю. Єдина проблема полягала в тому, що електроліт у цих батарейках — як і в Луїзиних — був украдений.

Рука жінки дістала з шухляди столу два рожевих значки з написом: «ІНТЕНСИВНА ТЕРАПІЯ — ВІДВІДУВАЧ».

— Візьміть, сер, — мило прощебетала жінка, в її голосі вже й натяку не було на невдоволення, з яким вона вчепилась у Ральфа спочатку. — Вибачте, що вам довелося чекати. Спасибі.

— Це вам спасибі, — відповів Ральф. Він забрав значки і взяв Луїзу за руку. — Ходімо, люба. Нам треба…

(— Ральфе, що ти з нею ЗРОБИВ?)

(— Нічого, здається, з нею все гаразд).

— …піднятися в палату, поки ще не занадто пізно.

Луїза оглянулася на жінку в кабіні. Та спілкувалася з наступними відвідувачами, але робила все повільно, начебто її щойно навідало якесь дивне одкровення і їй необхідно подумати. Блакитне сяйво тепер виднілося лише на кінчиках пальців, та й там невдовзі зникло.

Луїза глянула на Ральфа й посміхнулася:

(— Так, з НЕЮ все гаразд. Так що перестань займатися самобичуванням).

(— Хіба я займаюся саме цим?)

(— Ми знову спілкуємося інакше, Ральфе).

(— Знаю).

(— Так?)

(— Усе так дивно).

(— Згоден).

Ральф спробував приховати від Луїзи деякі зі своїх думок: коли настане час розплати за це диво, ціна виявиться непомірною.

(— Припини витріщатися на цю дитину, Ральфе. Її мама й так уже нервує).

Ральф глянув на жінку, у чиїх обіймах спала дитина, і зрозумів, що Луїза має рацію… Але важко було не дивитися.

Дитина, якій навряд чи було більше трьох місяців, лежала в капсулі жовто-сірої аури, що скажено кружляла. Потужні, але дуже неспокійні блискавки оберталися навколо немічного тільця зі швидкістю атмосфери, що оточує газових гігантів — скажімо, планету Юпітер або Сатурн.

(— Господи, Луїзо, у неї ушкоджений мозок. — Так. Мати каже, що вона потрапила в автокатастрофу).

(— Каже? Ти з нею розмовляв?)

(— Ні. Але…)

(— Не розумію).

(— Як і я).

Просторий лікарняний ліфт повільно піднімався вгору. Люди, що були всередині — покалічені, кульгаві й кілька здорових, які соромилися свого здоров’я, — не розмовляли, відводячи погляди, або утупившись на покажчик поверхів, або розглядаючи своє взуття. Єдиним винятком була жінка з немовлям. Вона насторожено дивилася на Ральфа, немов очікуючи, що в будь-який момент той може накинутися на неї й вирвати дитину з рук.

«І справа не лише в тому, що я дивився на неї, — подумав Ральф. — Мені так не здається. Вона відчуває, що я думаю про її дитину. Відчуває… Відчуває мене… Чує мене… Якимось незбагненним чином».

Ліфт зупинився на другому поверсі, стулки зі скрипом розійшлися. Мати з дитиною на руках повернулася до Ральфа. Дитина поворухнулася, відкривши Ральфові свій німб. На тоненькому черепі виднілася глибока вм’ятина. По всій довжині її йшов червоний рубець. Ральфу це нагадувало отруйний струмочок, що тече по дну канави. Потворна жовто-сіра суміш аури, що оточувала дитину, виливалася з рубця, як пара з розламу земної кори. «Мотузочка» дитини була такого ж кольору, як і аура, однак, на відміну від інших «мотузочок», які Ральф бачив у дітей, зовні здавалася здоровою, але короткою, наче обривком.

— Хіба мати не вчила вас хороших манер? — запитала жінка Ральфа, але зачепило його не стільки зауваження, скільки те, як вона зробила це. Очевидно, він її дуже налякав.

— Пані, запевняю вас…

— Можете запевнити свою… — відрізала вона і вийшла з ліфта. Дверцята почали закриватися. Ральф і Луїза обмінялися поглядами, сповненими абсолютного розуміння. Луїза погрозила пальцем дверцятам, і сіра субстанція, що зринула з кінчика її пальця, потекла до них. Стулки наткнулися на перешкоду й розійшлися в сторони, як і було запрограмовано у випадку перешкод.

— Пані.

Жінка, зніяковівши, повернулася. Вона підозріло оглянулася довкола, немовби намагаючись зрозуміти, хто ж з нею розмовляє. Аура її була темна, маслянисто-жовта, зі слабкими спалахами жовтогарячого по краях.

Ральф подивився їй просто в очі.

— Вибачте, якщо скривдив вас. Усе це так вражає мене і мою дружину. Ми немов діти на офіційному прийомі. Прийміть мої вибачення.

Ральф не розумів, що саме намагалася сказати жінка — начебто він дивився на людину, яка розмовляє усередині звуконепроникної кабіни, — але однаково відчував полегшення й глибоке зніяковіння… Подібне трапляється в людей, коли їм здається, що їх застали за справою, не призначеною для сторонніх очей.

Очі жінки ще на мить із сумнівом затрималися на обличчі Ральфа, потім вона відвернулася й поспішила в напрямку таблички «НЕВРОЛОГІЯ». Сіра сітка, яку Луїза накинула на дверцята, потоншала, і коли стулки знову спробували зімкнутися, субстанція спокійно пройшла крізь них. Кабіна ліфта продовжила своє повільне сходження.

(— Ральфе… Ральфе, здається, я знаю, що сталося з дитиною).

Луїза потягнулася правою рукою до його обличчя, злегка торкнувшись щік подушечками вказівного й великого пальців. Зроблено це було так швидко, що ніхто інший навіть не помітив її жесту. Але якщо хтось із трійки пасажирів і помітив, то, напевно, подумав, що турботлива дружина витирає засохлу краплю крему для гоління.

Однак Ральф відчув цей рух як заряд високої частоти — усередині його немов увімкнулися потужні прожектори, що висвітлюють стадіон. У їх нестерпно яскравому сяйві постало жахливе видіння: руки, огорнуті твердою коричнево-ліловою аурою, тягнуться до колиски й вихоплюють із неї дитину. Маля все тремтить, махаючи з боку в бік голівкою на тонкій шийці…

…і кидають…

І тут прожектори в голові Ральфа гаснуть, і він полегшено зітхає. Йому пригадуються захисники життя, демонстрацію яких показували вчора у вечірньому блоці новин. Чоловіки й жінки, що розмахують портретами Сьюзен Дей з написом: «РОЗШУКУЄТЬСЯ ЗА ВБИВСТВО». Чоловіки й жінки в одежі Похмурих Убивць, чоловіки й жінки, що несуть гасло: «ЖИТТЯ — ПРЕКРАСНИЙ ВИБІР».

(— Це зробив батько, правильно? Він жбурнув дитину об стіну?)

(— Так. Маля увесь час плакало).

(— І їй це відомо. Вона знає, але нікому не сказала).

(— Так… Але, Ральфе, може, вона обмірковує).

(— Можливо, вона чекає, коли він повторить це знову. Можливо, наступного разу йому вдасться довести почате до кінця).

Раптом у мозку Ральфа пронеслася жахлива думка — пронеслася, немов метеорит у літньому опівнічному небі: можливо, буде легше, якщо батько справді доведе почате до кінця. «Мотузочка» дитини із грозовою аурою була обрубком, але здоровим обрубком. Дитина може прожити ще довгі роки, не розуміючи, хто вона, де і чому взагалі існує, спостерігаючи, як з’являються й зникають люди, немов дерева…

Луїза стояла, опустивши плечі, утупившись у підлогу й випромінюючи такий сум, що в Ральфа защеміло серце. Він потягнувся до неї й підняв її голову за підборіддя, спостерігаючи, як у місці зіткнення їхніх аур з’являється ніжна блакитна троянда. Ральф не здивувався, помітивши сльози в неї в очах.

— Луїзо, ти й далі вважаєш усе це таким чудовим? — м’яко запитав він, але не отримав відповіді: ні вголос, ні подумки.

На третьому поверсі вийшли тільки вони. Тут панувала тиша, щільна, немов шар пилу під бібліотечними полицями. Трохи далі по коридору дві медсестри тихо перемовлялися. Кожен, хто стояв би біля ліфта, міг подумати, що розмова стосується життя, смерті й героїчних зусиль. Ральф і Луїза, одначе, глянули на їхні дотичні аури й зрозуміли, що темою бесіди була проблема, куди піти повеселитися після закінчення зміни.