— Луїзо? — Ральфові власний голос здався луною, що віддається в глибокому каньйоні. — Луїзо, ти бачиш?

— Я не… — Голос Луїзи здригнувся. — Це вітер відчинив двері туалету? Ні? Усередині хтось є? Саме тому загавкав собака?

Розалі повільно позадкувала від лисого чоловічка, рвані вуха собаки щільно притулилися до голови, морда скривилася в такому дикому оскалі, що оголилися зіпсовані зуби, якими вже неможливо розгризати кістки. Вона хрипло загавкала, а потім у безнадійному розпачі завила.

— Так! Ти бачиш його, Луїзо? Поглянь! Він же зовсім поруч!

Ральф звівся на ноги. Луїза теж підвелася, тримаючи руку козирком біля очей. Жінка уважно вдивлялася.

— Я бачу колихання. Так ворушиться повітря біля печі для спалювання сміття.

— Я ж сказав тобі дати собаці спокій! — крикнув Ральф. — Іди геть! Забирайся до дідька!

Лисий чоловічок глянув на Ральфа, але тепер у його очах не було подиву; у них застиг вираз недбалого спокою. Він підняв великий палець правої руки в жесті древнього привітання, потім і сам ощирив зуби — більш гострі й міцні, аніж у Розалі, — у беззвучному сміху.

Розалі скулилася, коли лисий у брудному халаті знову почав наближатися до неї, потім підняла лапу й прикрила голову — картинний жест, який мусив би бути кумедним, але замість цього став виразом жаху, що переповнив собаку.

— Чому я не можу бачити, Ральфе? — простогнала Луїза. — Я бачу щось, але…

— Забирайся геть від неї! — закричав Ральф і заніс руку, наслідуючи каратистів. Рука, що випустила перед тим клинчастий пучок блакитного сяйва, і далі відчувалася незарядженою зброєю, однак цього разу лисий це знав. Він глянув на Ральфа й уїдливо посміхнувся:

(«О, перестань, шот-таймере, — відійди, заткнися й насолоджуйся видовищем»).

Створіння, що стояло внизу пагорба, знову звернуло свою увагу на Розалі, яка скулилася, притулившись до стовбура сосни. Вона загавкала, і з тріщин кори почали просочуватися струмки зеленого туману. Лисий лікар схилився над Розалі, простягнувши одну руку в жесті турботи, яка погано поєднувалася зі скальпелем, затиснутим в іншій руці.

Розалі заскиглила… Потім потягнулася вперед і покірно лизнула долоню лисого створіння.

Ральф глянув на свої руки, відчуваючи в них щось — не ту колишню силу, ні, але щось. Раптом під ногами затанцювали спалахи чистого білого світла, начебто його пальці раптово перетворилися на свічі запалювання.

Луїза несамовито вчепилась у Ральфа:

— Що сталося із собакою? Ральфе, що з нею відбувається?

Не роздумуючи, що він робить і чому, Ральф прикрив очі Луїзи своїми руками, начебто грав у «Відгадай — хто» з коханою. Його пальці спалахнули з такою силою, що біле світло стало майже сліпучим. «Саме так рекламують мийні засоби по телевізору», — подумав Ральф.

Луїза скрикнула. Її руки впилися в зап’ястя Ральфа, потім хватка ослабла.

— Боже мій, Ральфе, що ти зі мною зробив?

Він прибрав руки й побачив палаючу вісімку, що оточувала її очі. Вона щойно зняла захисні окуляри, посипані цукровою пудрою. Біле майже відразу ж почало випаровуватися…

«Воно не випаровується, — подумав він. — Воно просочується всередину».

— Потім, — відрізав Ральф. — А зараз дивися.

Розширені зіниці Луїзи сказали йому все, що він хотів знати.

Лікар № 3, якого абсолютно не зачепила розпачлива спроба Розалі стати друзями, рукою, що тримає скальпель, відіпхнув її морду вбік. Другою рукою він схопив за хустку, зав’язану навколо шиї тварини, і підняв її морду вгору. Розалі жалібно заскиглила. З пащі потекла слина. Лисий гидко захихикав, і в Ральфа всередині все стиснулося.

— Гей! Відійди! Припини мучити тварину! — крикнула Луїза.

Лисий різко обернувся. Усмішка зникла з його обличчя, і він загарчав на Луїзу, до певної міри й сам уподібнюючись собаці.

(«Та пішла ти… Стара жирна сука! Собака мій, я вже казав це твоєму кривоногому дружкові!»)

Лисий випустив з рук шийну хустку, коли Луїза закричала на нього, і тепер Розалі знову скулилася від улесливого страху, притиснувшись до стовбура сосни, очі її закотилися, піна жмутами звисала з розкритої пащі. Ніколи в житті Ральф не бачив такого заляканого створіння.

— Ні! — крикнув Ральф. — Тікай!

Здавалося, Розалі його не чула, і за мить Ральф зрозумів, що вона не слухає його, тому що перебуває не повністю тут. Лисий уже зробив з нею щось — він частково висмикнув її з повсякденної реальності, як фермер за допомогою трактора й довгого ланцюга викорчовує пні.

І все-таки Ральф спробував ще раз:

— Ні, Розалі! Тікай!

Притиснуті вуха собаки нашорошились, а голова почала повертатися до Ральфа. Він не знав, чи послухається Розалі його наказу, тому що Лисий схопив за шийну хустку ще до того, як Розалі почала рухатися. Він знову смикнув її за голову.

— Він же вб’є її! — закричала Луїза. — Він збирається перерізати їй горло! Не дозволяй йому, Ральфе! Змусь його зупинитися!

— Я не можу, але, можливо, вийде в тебе! Стріляй у нього. Стріляй у нього з руки!

Жінка нерозуміюче подивилася на Ральфа. Він несамовито змахнув рукою, мовби зрубавши дерево, але перш ніж Луїза встигла відповісти, Розалі видала звук, від якого кров застигла в жилах. Лисий заніс руку зі скальпелем, потім опустив її, але не перерізав їй горло.

Він відітнув «мотузочку».

Із кожної ніздрі Розалі вилася стрічечка, що здіймалася вгору. Дюймів за шість від її морди стрічечки з’єднувалися, утворюючи делікатний поросячий хвостик, саме тут і рубонув скальпель карлика. Ральф, застигнувши від жаху, спостерігав, як відсічений хвостик піднімався в повітря, нагадуючи мотузочку випущеної на волю повітряної кульки. Злітаючи, сплетений хвостик розкручувався. Ральф подумав, чи не застрягне він у соснових гілках, але цього не сталося. Коли серпоподібна «мотузочка» справді зустріла на своєму шляху одну з гілок, вона просто пройшла крізь неї.

«Звичайно, — подумав Ральф. — Так само ці типи пройшли крізь зачинені двері будинку Мей Лочер, після того як вони вчинили з нею те саме».

Далі була думка, що виходила з настільки простої й похмурої логіки, що не повірити в неї не було жодної змоги: це не прибульці з космосу, не маленькі лисі лікарі, а центуріони. Центуріони Еда Діпно. Вони не схожі на римських воїнів, яких показують в історичних фільмах типу «Спартак» або «Бен Ґур», але це однаково центуріони… Адже так?

Метрів за п’ять над землею «мотузочка» Розалі просто розчинилася, перетворившись у ніщо.

Ральф опустив очі саме вчасно, щоб побачити, як карлик зняв вицвілу блакитну хустку з шиї собаки, а потім відіпхнув Розалі. Ральф уважніше придивився до собаки і внутрішньо скулився. Нічний кошмар про Керолайн повторювався з наполегливою жорстокістю, і Ральф намагався придушити в собі крик жаху, що рвався на волю.

«Правильно, Ральфе, не кричи. Не треба цього робити, бо якщо ти закричиш, то вже не зможеш зупинитися — будеш кричати, поки не порвеш голосові зв’язки. Пам’ятай про Луїзу, тому що тепер вона поряд із тобою. Пам’ятай про Луїзу і не кричи».

Так, але як важко не кричати, коли жуки, які уві сні виповзали з голови Керолайн, тепер звивалися чорним потоком із ніздрів Розалі.

«Але це не жуки. Я не знаю, що це таке, однак не жуки».

Ні, не комахи — просто ще один вид аури. Кошмарна сіра речовина, не рідина й не газ, викачувалася із Розалі з кожним видихом. Воно не летіло нікуди, а повільно огортало її огидною завісою антисвітла. Здавалося, чорнота ось-ось сховає собаку з очей. Ральф бачив благальні, перелякані очі тварини, у той час як темрява згущалася навколо її голови, починала стікати вниз, огортаючи тулуб і лапи. Це був саван, справжній саван, і Ральф спостерігав за тим, як Розалі, у якої тепер була перерізана «мотузочка», невблаганно плете навколо себе отруйний мішечок плаценти. Дивна метаморфоза викликала в пам’яті голос Еда Діпно, який стверджував, що центуріони крадуть зародки просто з утроб матерів і відвозять їх у критих вантажівках.