— Що ти верзеш, Дорренсе?

— Твої руки. Я їх не бачу…

— Тут не місце для тебе, Доре. Чому б тобі не забратися звідси?

На цих словах старий трохи підбадьорився.

— Так! — мовив він тоном людини, якій щойно відкрилася велика істина. — Саме так мені й треба вчинити.

Не встиг він обернутись, як знову пролунали гуркоти грому, старий зсутулився і прикрив своєю книжкою голову. Ральф устиг прочитати витиснуту яскраво-червоними літерами назву: «Переваги чепуруна».

— Тобі варто вчинити так само, Ральфе. Не слід втручатися у справи лонґ-таймерів.[2] Від цього нічого доброго не буває.

— Що ж це ти…

Не давши Ральфові договорити, Дорренс обернувся й подибав у бік майданчика для пікніків. Його сиве волосся, що нагадувало пушок немовляти, куйовдив вітер — супутник близької грози.

Отже, одну проблему вирішено, але заспокоюватися було зарано. Дорренс тимчасово відволік увагу Ральфа від Еда, і тепер той знову злобливо поглядав на здорованя.

— Ах ти ж піхволизе! — вигукнув він. — Грав я твою маму, а ти вилизував!

Здоровань спохмурнів:

— Що-о-о?

Погляд Еда знову метнувся до Ральфа — здається, тепер він упізнав сусіда.

— Запитай, що в нього там під брезентом? — закричав Ед. — Примусь цього вбивцю показати тобі!

Ральф глянув на здорованя:

— І що ж там у вас таке?

— А тобі яке діло? — парирував той, намагаючись додати голосу в’їдливості й агресивності. Він спробував піймати погляд Еда Діпно і про всяк випадок зробив два боязких кроки вбік.

— Мені нема діла, а ось йому це потрібно, — відповів Ральф, показавши головою на Еда. — Просто допоможи мені заспокоїти його, добре?

— Ти його знаєш?

— Убивця! — знову крикнув Ед і цього разу так рвонувся із рук Ральфа, що здорованеві довелося відступити на крок. Крім того, відбувалося щось іще. Ральфові здалося, що страшний порожній погляд Еда стає осмисленим. Тепер у його очах було більше Еда, ніж доти… Чи, можливо, Ральф просто сприймав бажане за дійсне. — Убивця! Дітовбивця!

— Господи, він марить, — пробурмотів здоровань, але, підійшовши до кузова, розв’язав один з вузлів і відкинув брезент. У кузові було чотири дерев’яних бочки з написом «ВІД БУР’ЯНІВ».

— Органічне добриво, — пояснив Товстун, переводячи погляд з Еда на Ральфа, тоді знову на Еда. Він торкнувся козирка кепки з емблемою товариства садівників. — Я доглядаю квіткові клумби в Джуніпер-Гілл. Це психіатрична лікарня на околиці Деррі… Де тобі не завадило б відпочити, друже.

— Добриво? — мовив Ед, мовби запитуючи самого себе. Лівою рукою він потер скроню. — Добриво? — Він запитував так, начебто мова йшла про просте, але сумнівне наукове відкриття.

— Добриво, — підтвердив Товстун, повертаючись до Ральфа, і додав: — У цього хлопця з головою не все гаразд. Ви згодні?

— Просто він спантеличений, — зніяковіло відповів Ральф, нахиляючись до кузова. Він постукав по кришці діжки, тоді повернувся до Еда. — Діжки з добривом, — сказав він. — Тепер ти задоволений?

Відповіді не було. Повільно піднявши вгору праву руку, Ед заходився терти другу скроню. Так, наче його нестерпно діймає мігрень.

— Тепер ти задоволений? — Ральф м’яко повторив своє запитання.

Ед на мить прикрив очі, а коли знову розплющив їх, Ральф помітив у них вологий блиск, немов підступили сльози. Ед обережно облизнув язиком спочатку один кутик рота, тоді інший. Кінчиком шовкового шарфа він витер чоло, при цьому Ральф помітив вишиті по краях шарфа китайські ієрогліфи.

— Мені здається… Можливо… — почав було Ед, але одразу замовк. Зіниці його знову розширилися, і погляд став таким, який так не сподобався Ральфові. — Діти! — різко вигукнув він. — Ти чуєш мене? Діти!

Ральф знову притиснув його до машини — вже втретє чи вчетверте, він збився з ліку.

— Про що ти, Еде? — Раптом у голові Ральфа спалахнуло: — Щось сталося з Наталі? Ти хвилюєшся за Наталі?

Хитрувата, підступна усмішка скривила губи Еда. Він глянув мимо Ральфа на Товстуна:

— Виходить, добриво? Що ж, якщо це так, ти ж не будеш заперечувати і відчиниш одну з діжок?

Товстун неспокійно глянув на Ральфа.

— Хлопцеві потрібен лікар, — промимрив він.

— Можливо. Але мені здалося, що він заспокоюється… Чи можеш ти відкрити одну з діжок? Можливо, від цього йому полегшає.

— Звичайно, без проблем. Назвався грибом — лізь у кузов.

Ще один спалах блискавки, ще один гуркіт грому — цього разу він, здалося, прокотився по всьому небу, — і перша холодна крапля дощу впала на пітну шию Ральфа. Ліворуч від нього Дорренс Марстеллар, стоячи біля майданчика для пікніків із книгою в руках, стривожено дивився на всю трійцю.

— Здається, зараз поллє як із відра, — зіщулився здоровань, — а я не можу допустити, щоб усе це добро намокло, інакше почнеться хімічна реакція. Так що дивіться швидше. — Просунувши руку між діжками, він дістав ломика. — Мабуть, я такий же божевільний, як і він, якщо роблю це, — сказав водій Ральфові. — Я їхав додому, думаючи про своє. А він збив мене.

— Нумо, відкривай, — перебив його Ральф. — Це займе не більше секунди.

— Так, — кисло промимрив здоровань, піддіваючи пласким кінцем ломика кришку найближчої діжки, — але спогадів вистачить до кінця життя.

У цю мить знову прогримів грім, і здоровань не почув того, що мовив Ед Діпно. Ральф, однак, почув, і йому похололо в грудях.

— Ці діжки набиті мертвими дітьми, — поділився своєю думкою Ед. — Ось побачиш.

У голосі Еда було стільки переконаності, що поки здоровань відкривав кришку діжки, Ральф майже сподівався побачити переплетений клубок рук, ніг і маленьких безволосих голівок. Натомість побачив суміш білого і коричневого порошку. З діжки запахло чи торфом, чи хімікатами.

— Ну що? Тепер ти задоволений? — запитав здоровань, знову звертаючись до Еда. — Зрештою, я ж не Рей Джуберт і не цей маніяк Дамер. То що скажеш?

На обличчі Еда з’явився винуватий вираз, а коли вчергове прогримів грім, він увесь якось скулився. Нахилившись уперед, він простяг руку до діжки, тоді запитально глянув на здорованя. Ральфові здалося, що той кивнув майже співчутливо:

— Звичайно, торкнись, я не заперечую. Але якщо піде дощ, коли ти будеш тримати це в руці, затанцюєш не гірше від Джона Траволти.[3] Воно обпалює.

Ед сунув руку в діжку, зачерпнув трохи суміші й просіяв її крізь пальці. Він ошелешено подивився на Ральфа (була в його погляді й дещиця замішання), а тоді занурив руку аж по лікоть.

— Гей, — злякано закричав здоровань. — Це ж не коробка з крекерами!

На мить хитра усмішка знову з’явилася на обличчі Еда — вона, здавалося, промовляла: «Я знаю й не такі трюки», — а потім її знову змінила розгубленість, коли він не виявив нічого, крім добрива.

Ед витяг руку з діжки — брудна, вона пахла хімічною сумішшю. Ще одна блискавка сяйнула над злітним полем, за нею почувся оглушливий гуркіт грому.

— Витри це, поки не пішов дощ, — порадив здоровань.

Крізь опущене скло свого «форда» він дістав пакет серветок, вийняв кілька і простягнув Едові — той, немов у сні, почав стирати суміш із рук. А здоровань у цей час закрив кришку, вставивши її на місце одним ударом величезного кулачища і кинув швидкий погляд на потемніле небо. Коли Ед торкнувся рукава його білої сорочки, чоловік напружився, неспокійно глянувши на хлопця.

— Здається, я повинен вибачитися, — мовив Ед, і вперше тон його голосу здався Ральфові абсолютно чистим і розумним.

— Але ж ти й веселун, — полегшено реготнув здоровань, опускаючи покритий поліетиленовою плівкою брезент і зав’язуючи вузли швидкими, вмілими жестами.

Спостерігаючи за ним, Ральф подумав про те, яким же хитрим злодюжкою виявився час. Колись і він міг з такою ж легкістю й моторністю в’язати вузли. Він і зараз міг, однак тепер йому знадобилося б хвилини дві й, можливо, три його найулюбленіші лайки.