— Можна, — погодилася вона. — Якщо Наталі заплаче, я одразу ж візьму її назад, обіцяю.

— Добре.

Але Його Величність Маля не розплакалося. По-дружньому обхопивши рученям Ральфа за шию, воно зручно влаштувалося на вигині його правої руки, немов на троні.

— Ого! — вигукнула Ґретхен. — Вражаюче.

— Бліг! — сказала Наталі, хапаючи Ральфа за нижню губу й відтягаючи її вбік. — Ґанна-віг! Енду-сіс!

— Певно, вона щось каже про сестер Ендрю, — пожартував Ральф.

Елен, закинувши голову, розсміялася своїм сердечним сміхом, який виходив, здавалося, із глибини її душі. Ральф навіть не припускав, наскільки йому не вистачало цього легкого, іскрометного звуку.

Наталі відпустила нижню губу Ральфа, коли він увів їх у кухню — найбільш сонячну кімнату в будинку в цю пору. Він помітив, як здивовано Елен оглядається довкола, і зрозумів, що вона не була тут дуже давно. Надто давно. Узявши з кухонного столу фотографію Керолайн, жінка уважно розглядала її, у куточках губ Елен тріпотіла легка посмішка. Сонце освітило кінчики її короткого волосся, мовби утворюючи німб навколо голови, і Ральф зробив раптове відкриття: він любив Елен насамперед тому, що її любила Керолайн, — лише їм двом вдалося одержати доступ у таємні глибини розуму й серця Керолайн.

— Якою вона була милою, — пробурмотіла Елен. — І такою гарною, правда, Ральфе?

— Так, — погодився він, дістаючи чашки (і намагаючись розставляти їх поза досяжністю цікавих рученят Наталі). — Це фото зроблене за місяць або два до початку головних болів. Напевно, тримати фотографію на кухонному столі перед цукорницею ексцентрично, але саме в цій кімнаті я проводжу більшу частину часу…

— Мені здається, це чудове місце, — вступила в розмову Ґретхен.

Голос у неї був низький, із приємною хрипотою. Ральф подумав: «-Якби вона пошептала мені на вушко, можу заприсягтися, що стареньке мишеня в штанах не тільки перевернулося б у сплячці, але й зробило б ще дещо».

— Я теж так вважаю, — погодилася Елен. Вона, уникаючи прямого погляду, обдарувала Ральфа невловимою посмішкою, зняла з плеча рожеву сумку. Наталі захвилювалася, простягаючи ручки до матері, як тільки побачила свою пляшечку. І раптом яскравий, але, на щастя, короткочасний спогад промайнув у голові Ральфа: Елен, хитаючись, бреде до «Червоного яблука». Одне око заплило, щоки в крові, до стегна притиснута Наталі — так підлітки носять підручники.

— Хочеш погодувати дівчинку? — запитала Елен. Посмішка її стала впевненішою, вона знову подивилася Ральфові в очі.

— Чому б і ні? Але кава…

— А про каву подбаю я, — посміхнулася Ґретхен. — За своє життя я варила каву мільйони разів.

— Чудово. — Ральф сів за стіл, тримаючи в руці пляшечку із сумішшю. Наталі впевнено прилаштувала голівку в нього на плечі й, схопивши соску губами, заходилася діловито смоктати. Ральф посміхнувся Елен, зробивши вигляд, що не помітив сліз, які знову виступили в неї на очах.

— Швидко ж вони вчаться.

— Так. — Елен, відірвавши шматок паперового рушника від рулону біля раковини, промокнула очі. — Не можу спокійно дивитись, як їй легко з тобою, Ральфе, — раніше вона так себе не вела, правда?

— Чесно кажучи, не пам’ятаю, — збрехав він. Раніше такого не було. Крихітка не цуралася його, просто вона не була настільки довірлива.

— Лише не забувай натискати на пластиковий клапан пляшечки. Бо Наталі наковтається повітря, і болітиме животик.

— Зрозумів. — Ральф оглянувся на Ґретхен: — Виходить?

— Звичайно. Як ви зазвичай п’єте каву, Ральфе?

— Гадаю, з чашки.

Розсміявшись, вона поставила чашку на стіл, подалі від Наталі. Ґретхен сіла, заклавши ногу на ногу, і Ральф простежив за нею поглядом — не зміг стриматися. Коли він підвів голову, Ґретхен іронічно посміхнулася.

«Хай мені чорт, — подумав Ральф. — Що може бути жахливіше від старого цапа. Навіть такого старого цапа, якому вдається поспати всього дві — дві з половиною години на добу».

— Розкажи про свою роботу, — попросив Ральф, коли Елен сіла за стіл і сьорбнула кави.

— Гадаю, день народження Майка Генлона просто необхідно визнати національним святом — тобі це ім’я що-небудь каже?

— Небагато. — Ральф посміхнувся.

— Я була впевнена, що нам доведеться виїхати з Деррі. Розіславши прохання про прийом на роботу в усі бібліотеки аж до Портсмута, я зрозуміла, що така перспектива мені не до душі. Зі своїх тридцяти одного тільки шість років я прожила тут, але Деррі став для мене рідним домом — важко пояснити, але це так.

— Нічого не потрібно пояснювати, Елен. По-моєму, дім — це така річ, яка дається людині, як колір обличчя або очей.

Ґретхен кивнула.

— Так, — сказала вона. — Повністю згодна.

— Майк зателефонував у понеділок і повідомив, що в дитячій бібліотеці є вакансія асистента. Я навіть не могла повірити. Весь тиждень я час від часу щипала себе, немов перевіряла, чи не сон це. Правда, Ґретхен?

— Ти була просто щаслива, — погодилася Ґретхен. — І це дуже приємно.

Вона посміхнулася Елен, і для Ральфа ця посмішка стала одкровенням. Він раптом зрозумів, що може дивитися на Ґретхен Тіллбері нескінченно, але це нічого не змінить. Навіть якби в кімнаті був Том Круз, усе залишилося б як і раніше. Він подумав, чи здогадується про це Елен, а тоді вилаяв себе. В Елен були недоліки, але тупість до них не належала.

— І коли ти приступаєш до роботи? — поцікавився Ральф.

— Дванадцятого, — відповіла Елен. — Буду працювати після обіду й увечері. Платня, звичайно, не королівська, однак її цілком вистачить, щоб протриматися зиму, незважаючи на те, як підуть… Інші мої… Хіба це не чудово, Ральфе?

— Звичайно, — погодився він. — Чудово.

Наталі, випивши півпляшечки суміші, тепер проявляла ознаки втрати інтересу. Соска наполовину висунулася в неї з рота, і струмок молока потік по підборіддю. Ральф потягнувся, щоб витерти їй личко, і його рука залишила в повітрі делікатні сіро-блакитні лінії.

Наталі схопилася за них і лунко розсміялася, коли лінії розчинилися у неї в кулачку. У Ральфа перехопило подих.

«Вона бачить. Дитина бачить те саме, що і я". «Дурниці, Ральфе. Цілковите марення, і тобі це відомо». Однак він знав, що не дурниці. Щойно він на власні очі бачив, як крихітка Нет намагалася схопити аурні смуги, залишені його пальцями.

— Ральфе? — покликала Елен. — Щось трапилося?

— Нічого. — Глянувши вгору, він побачив, що Елен оточує блискуча хмара кольору слонової кості, що струменіє хвилями, немов дорогий шовк.

Угору вела «мотузочка» завширшки зі стрічку на весільному подарунку, вона була того ж відтінку. Аура Ґретхен Тіллбері була темно-жовтогарячою, по краях жовтою.

— Ти збираєшся повернутися у свій дім?

Елен і Ґретхен переглянулися, але Ральф навряд чи помітив їх замішання. Йому не потрібно було спостерігати за обличчями й жестами обох жінок, щоб розуміти їхні почуття, і усвідомлення цього стало одкровенням; усе, що йому було потрібно, — це дивитися на їхні аури. Лимонні відтінки по краях аури Ґретхен потемніли, перетворюючи її на однорідно-жовтогарячу. Аура ж Елен, стиснувшись, стала настільки яскравою, що очам було боляче дивитися. Елен боялася повертатися. Ґретхен же знала про це й сердилася на неї.

«І на свою власну безпорадність, — подумав Ральф. — Це ще дужче дратує її».

— Я волію ще трохи пожити в Гай-Рідж, — якось неохоче відповіла Елен. — Може, до зими. Гадаю, незабаром ми з Наталі переберемося в місто, але будинок буде виставлений на продаж. Якщо хтось його справді купить — а за теперішнього стану справ на ринку нерухомості це доволі проблематично, — гроші будуть переведені на спільний рахунок. Його поділять порівну між мною й Едом на підставі закону про розлучення.

Її нижня губа затремтіла. Аура стала ще щільнішою; тепер вона прилягала до тіла Елен, немов друга шкіра, по ній пробігали червоні спалахи.

Ральф, потягнувшись через стіл, стиснув руку молодої жінки. Елен вдячно посміхнулася у відповідь.