«Звичайно, вони хворі. Ці “мотузочки” є індикаторами здоров’я… І хвороби в деяких випадках».

«Ральфе, — стурбувався інший голос, — насправді ти не бачиш цих речей, домовилися? Мені не хочеться бути занудою, але…»

Але чи можливо, що все це насправді реальне?

Може, постійне недосипання, посилене впливом усвідомлених, послідовних снів, зле пожартувало з нього, давши змогу заглянути в якийсь інший вимір, не доступний звичайному сприйняттю?

«Покинь це, Ральфе, до того ж негайно. Це найкраще, що можна зробити, інакше ти ризикуєш опинитися в одному човні з бідолахою Едом Діпно».

Думка про Еда наштовхнула на неясну асоціацію — щось, сказане Едом у той день, коли його заарештували за побиття дружини, — але перш ніж Ральф зміг згадати, майже в саме його ліве вухо дитячий голос вимовив:

— Мамо? Мамо? А ти купиш мені горіхове морозиво?

— Побачимо.

Мимо Ральфа пройшла молода жінка, тримаючи за руку хлопчика років чотирьох-п’яти. Вона рухалася в «конверті» сліпучо-білого сяйва.

«Мотузочка», що вела вгору від її світлого волосся, також була білою і дуже широкою — вона радше нагадувала стрічку, якою зазвичай перев’язують коробки з подарунком, — піднімалася на висоту більше шести метрів і при кожному кроці жінки трохи відхилялася назад. Це викликало у свідомості Ральфа асоціації з весіллям — фата, шлейф, газова вінчальна сукня.

Аура її сина була здорового темно-блакитного кольору на грані фіолетового, і коли ця пара пройшла повз нього, Ральф побачив дивну річ.

Завитки аури піднімалися також і від їхніх переплетених рук: білі від долоні жінки й темно-блакитні від рученяти малюка. У міру виникнення вони перепліталися в поросячі хвостики, потім блідли й зникали. «Мати-і-син, мати-і-син», — подумав Ральф. Було щось до простоти символічне в цих зв’язаних завитках, що обплітають одне одного як жимолость, що обвиває садову огорожу. Їхній вигляд наповнив радістю серце Ральфа — банально, але саме так він себе почував.

«Мати-і-син, білий-синій, мати-і…»

— Мамо, а куди дивиться цей дядько?

Білявка мигцем глянула на Ральфа, але він встиг помітити, як стиснулися її губи, перш ніж вона відвернулася. Але важливіше, що блискуча аура, яка оточувала жінку, раптово потемніла, звузилася, по її полю затанцювали спіралі темно-червоних барв.

«Це кольори переляку, — подумав Ральф, — або, можливо, гніву».

— Я не знаю, Томе. Ходімо, перестань базікати. — Жінка прискорила крок, потягнувши за собою синочка, її зібране в кінський хвіст волосся підстрибувало в такт крокам, залишаючи в повітрі прозоро-сірий, у червонуватих прожилках слід. «Немов дуги, які “двірники” іноді залишають на лобовому склі автомобіля», — подумав Ральф.

— Мамо, зачекай! Не тягни мене! — Маля було змушене бігти, щоб устигати за матір’ю.

«Це моя помилка», — Ральф подумки побачив себе очима молодої мами: старий зі змученим обличчям і набряклими мішками під очами. Спирається на поштову скриньку біля аптеки й витріщається на неї й маля так, наче вони найдивніше видиво на світі.

«Чим ви, властиво, і є, мем, — якби ви тільки знали».

Їй він напевно здався пройдисвітом. Йому необхідно позбутися всього цього. Реальність або галюцинації, неважливо — він просто зобов’язаний покінчити з такими речами. Якщо він цього не зробить, хтось інший викличе або поліцію, або здорованя з гамівною сорочкою. Зважаючи на все, ця гарненька мама може подзвонити з першого-ліпшого телефону. Ральф задався було питанням, як людині відскіпатися від того, що відбувається тільки в його сприйнятті, коли усвідомив, що все вже минуло.

Фізичний феномен чи сенсорна галюцинація, але все просто зникло, поки Ральф міркував, ким він видається в очах юної жінки. День знову повернув собі колишнє спокійне світіння бабиного літа, чудесне, але вже не таке захоплююче і всеосяжне сяйво. Люди, що снували довкола, знову стали людьми: ніяких аур, ніяких «мотузочок», ніяких феєрверків. Просто люди, що прийшли по зелень для обіду, або по останні літні світлини у фотоательє, або йдуть випити чашечку кави в найближчому барі. Деякі з них, можливо, навіть пірнуть у прохолодь «Райт-Ейд», щоб купити упаковку презервативів або — урятуй і збережи, Господи, — снотворного.

Звичайні, нічим не примітні жителі Деррі, що поспішають у своїх звичайних, нічим не примітних справах.

Ральф із полегшенням відсапався. Полегшення справді прийшло, але не таке, як він очікував. Він не мав такого відчуття, начебто щойно відійшов від обриву, за яким його чекало божевілля, — відчуття, що він опинявся на краю якої-небудь прірви, взагалі не було. І все ж Ральф чудово розумів, що не зможе жити довго в такому яскравому й чудесному світі, зберігаючи тверезий розум; це однаково, що відчувати оргазм, який триває годинами.

Можливо, геніальні творчі особистості й переживають щось подібне, але це не для нього; від занадто високої напруги в нього можуть перегоріти всі запобіжники, а коли з’явиться здоровань із гамівною сорочкою, щоб, зробивши укол, забрати його в божевільню, цілком імовірно, що Ральф буде тільки радий цьому.

Найбільш охоче усвідомлюваною емоцією в цей момент було все-таки не полегшення, а приємна меланхолія, яку він, будучи зовсім молодим, іноді відчував після того як покохався. Ця меланхолія, не глибока, але широка, заповнювала, здавалося, всі порожнечі його тіла й розуму, як відступаючий паводок заповнює родючу ріллю. Ральф роздумував, чи повторяться знову такі тривожні, але настільки чудові моменти Богоявлення. Він вважав, що шанси в нього є… Принаймні, до наступного місяця, коли Джеймс Рой Гонг застромить у нього свої голки або Ентоні Форбес почне розгойдувати, мов маятник, золотий годинник у нього перед очима, твердячи, що Ральф… хоче… спати. Цілком можливо, що ні Гонґу, ні Форбесу не вдасться вилікувати його безсоння, але якщо одному з них пощастить, Ральф більше не побачить аури й «мотузочок від кульок» після першого ж нормального сну. А через місяць спокійного сну по ночах він узагалі забуде, що з ним відбувалося подібне. Ральфу це здавалося цілком виправданим мотивом для меланхолії.

«Краще тобі йти звідси, друже, — якщо твій новий знайомий, випадково глянувши у вікно, побачить, що ти й далі стоїш тут, як наркоман, він, можливо, сам пошле за здорованем з гамівною сорочкою».

— Швидше за все, він зателефонує докторові Літчфілду, — пробурмотів Ральф і посунув до Гарріс-авеню.

Зупинившись на порозі будинку Луїзи, він несміливо запитав:

— Агов! Є хтось удома?

— Заходь, Ральфе! — відізвалася Луїза. — Ми у вітальні!

Будиночок Луїзи був за півкварталу від «Червоного яблука».

Заставлений меблями й трохи темнуватий, він, однак, являв собою зразок порядку й затишку, а тому завжди асоціювався у свідомості Ральфа з ніркою гоббітів.[21] І гоббіту Більбо Баґґінсу, чий інтерес до предків перевершувала лише пристрасть до їжі, сподобалася б вітальня Луїзи з фотографіями родичів, що споглядають зі стін. Почесне місце на телевізорі займало професійно виконане фото чоловіка, якого Луїза називала не інакше, як містер Чесс.

Мак-Ґоверн сидів на дивані, подавшись уперед, на його кощавих колінах лежала тарілка спагетті з тертим сиром. По телевізору йшло якесь шоу.

— Що вона мала на увазі, кажучи: ми у вітальні? — жартівливо запитав Ральф, але перш ніж Мак-Ґоверн устиг відповісти, з’явилася Луїза з тарілкою паруючих спагетті в руках.

— Ось, — сказала вона. — Сідай і їж. Я зателефонувала Сімоні, і вона сказала, що про це, можливо, повідомлять у дванадцятигодинній програмі новин.

— Луїзо, не варто було клопотатися, — пробурмотів Ральф, приймаючи тарілку, але голодний шлунок його зрадів, коли він вдихнув апетитний запах цибулі й підталого чеддеру. Ральф глянув на годинника, ледь помітного між фотографіями чоловіка в пальті з єнотовим коміром і жінки з таким виглядом, ніби приспів модної пісеньки «ву-дуді-і-о-ду» становив весь її лексичний запас, — і здивувався, що вже за п’ять хвилин дванадцята.