«Яка дурниця, — думав він по дорозі до аптеки. — Яка дурниця, Ральфе. Білл Мак-Ґоверн і Луїза Чесс так само схожі на Фреда Астера й Джинджер Роджерс, як…»

— Ральфе? — раптом почув він голос Луїзи й обернувся. Тепер їх розділяла дорога. По Елізабет-стріт мчали машини, заважаючи їм бачити одне одного.

— Що? — крикнув він у відповідь.

— Ти маєш кращий вигляд! Немов ти добре відпочив! Ти нарешті почав краще спати?

— Так, — відповів він, подумавши: «Ще одна маленька неправда як порятунок».

— Хіба я не казала тобі, що ти відразу відчуєш себе краще з настанням осені? Не затримуйся!

Луїза помахала йому, і Ральф здивувався, раптом побачивши яскраво-блакитні промінчики, що виходили від коротких, акуратно підстрижених нігтів жінки. Вони нагадували слід, який залишає в небі реактивний літак.

«Якого біса?..»

Ральф зажмурився, потім знову подивився. Нічого. Лише Білл і Луїза, що йдуть по вулиці до її будинку. Жодних яскраво-блакитних променів, нічого… Але коли погляд Ральфа впав на тротуар, він побачив, що Луїза й Білл залишають після себе сліди на асфальті, сліди, які так нагадують зображення ступні у старому посібнику із танців Артура Мюррея. Сліди Луїзи були молочно-сірі. У Мак-Ґоверна більші й темно-маслинові. Вони світилися на тротуарі, й Ральф, що застиг, геть подивований, на протилежному боці Елізабет-стріт, раптом збагнув, що він бачить ще й тоненькі стрічечки різнобарвного диму, що тягнуться від слідів Луїзи й Білла. А може, це всього лише пара?

Міський автобус сховав сліди з виду, а коли він проїхав — сліди зникли.

На тротуарі не було нічого, крім залишеного кимось крейдою зізнання всередині напівстертого серця: «СЕМ + ДІНІ = ЛЮБОВ».

«Ці сліди не зникли, Ральфе. По-перше, їх тут узагалі ніколи не було. І ти це прекрасно знаєш».

Так, Ральф знав. Просто спершу він подумав, що Білл і Луїза схожі на Фреда Астера й Джинджер Роджерс, а потім розвинув цю думку, дійшовши до фантомів відбитків кроків, як на схемі з посібника Артура Мюррея. Звичайно, у всьому цьому була дивна логіка. І все ж — він злякався. Серце в грудях билося швидко, а коли Ральф на мить заплющив очі, намагаючись заспокоїтися, то знову побачив промінці, що струменять із кінчиків пальців Луїзи. «Просто мені необхідно відіспатися, — подумав Ральф. — Конче потрібно. Якщо мені це не вдасться, ще й не таке привидиться».

— Правильне рішення, — пробурмотів він і рушив до аптеки. — Привидиться ж таке.

Хвилин за десять Ральф стояв перед аптекою «Райт-Ейд», дивлячись на табличку у вікні. «ВІДЧУЙТЕ СЕБЕ КРАЩЕ В РАЙТ-ЕЙД!» — було написано там, неначе здоров’я — цілком досяжна винагорода для добропорядного покупця. Ральф глибоко сумнівався в цьому.

Так, вирішив Ральф, цей рекламний трюк перетворює «Рексолл» — аптеку, в якій він зазвичай купував ліки, — всього лише на орендоване приміщення. Освітлені флюоресцентними лампами ряди прилавків нагадували довгі ряди кегельбану, виставляючи на огляд щонайрізноманітніші товари, починаючи від тостерів і закінчуючи картковими головоломками.

Після нетривалих пошуків Ральф з’ясував, що в ряду № 3 виставлені патентовані медичні препарати, і тому пішов саме до нього.

Повільно пройшовши повз секцію з покажчиком «ШЛУНКОВІ ЗАСОБИ», за якою було царство «АНАЛЬГЕТИКІВ», він швидко минув територію «ПРОНОСНИХ» і нарешті зупинився.

«Ось він, леді й джентльмени, мій останній постріл. Після цього залишається тільки доктор Літчфілд, але якщо він порадить мені жувати стільниковий мед або пити настій ромашки, я втрачу глузд, і тоді хіба кілька дебелих чолов’яг зможуть відірвати мене від нього».

«СНОДІЙНЕ» — було написано над цією секцією третього ряду.

Ральф, який ніколи не був прихильником таблеток (інакше він прийшов би сюди набагато раніше), не знав точно, на що саме він сподівався, однак, зовсім не на таке пишне, майже непристойне розмаїття. Він ковзнув оком по коробочках (здебільшого заспокійливого блакитного кольору), намагаючись прочитати назви.

Більшість їх звучали дивно, навіть трохи загрозливо: композ, нітол, сліпінол, сомінекс, дроу-зі. Були тут навіть цілі підрозділи препаратів, що належали до одного виду.

«Мабуть, ти пожартував, — подумав Ральф. — Жодна з цих штучок не допоможе тобі. Настав час перестати гратися в хованки, невже тобі досі це не зрозуміло? Коли людина починає бачити різнобарвні відбитки слідів — їй саме час звернутися до лікаря».

Але підспудно він продовжував чути голос доктора Літчфілда так чітко, начебто всередині у нього увімкнули магнітофон: «Головні болі вашої дружини, Ральфе, є наслідком підвищеного тиску — це неприємно й болісно, але не смертельно. Гадаю, з цією проблемою ми зуміємо впоратися».

Неприємно й болісно, але не смертельно — так, саме так він і сказав.

Потім Літчфілд виписав першу порцію марних пігулок, а тим часом чужорідні клітини в мозку Керолайн продовжували свій наступ, руйнуючи його.

Можливо, доктор Джамаль мав рацію — уже тоді було занадто пізно, а може, Джамаль просто лайно, чужоземець, що намагається пристосуватися й не викликати протестів. Може так, а може й ні; цього Ральф ніколи не зможе дізнатися. Одне він знав напевно — доктора Літчфілда не виявилося поблизу, коли перед ними постали два останні завдання їхнього шлюбу: Керолайн мусила вмерти, а Ральф — стати свідком її вмирання.

«Невже я хочу саме цього? Піти до Літчфілда й побачити, як він знову виписує рецепт?»

«Можливо, цього разу він мені допоможе», — подумки заперечив сам собі Ральф. У цей момент рука його потягнулася вперед, підкоряючись, здавалося, своєму власному бажанню, і взяла з полиці упаковку сліпінолу. Ральф потримав коробочку у витягнутій руці, щоб прочитати склад, зазначений на упаковці збоку. Він не уявляв, як правильно читаються всі ці назви, від яких язика можна зламати, і ще менше розумів, що це таке і як воно діє.

«Так, — відповів він внутрішньому голосу. — Можливо, цього разу Літчфілд справді допоможе. Але, може, все-таки справжнє вирішення проблеми в тому, щоб знайти іншого лікаря».

— Вам допомогти? — голос почувся якраз із-за плеча Ральфа. Він саме ставив сліпінол на місце, вирішивши вибрати препарат, назва якого звучала б не так загрозливо, коли пролунав цей незнайомий голос. Ральф здригнувся, упустивши на підлогу дюжину коробочок зі штучним сном.

— О, вибачте, я такий необережний! — Ральф оглянувся.

— Не варто вибачатися, це я в усьому винен. — І перш ніж Ральф устиг підібрати дві упаковки сліпінолу й коробку капсул дроу-зі, чоловік у білому халаті, що заговорив з ним, зібрав решту й розставив на полиці зі спритністю карткового шулера, що здає колоду. Згідно із золотистою візитівкою, прикріпленою до верхньої кишені його халата, це був ДЖО ВАЙЗЕР, ФАРМАЦЕВТ «РАЙТ-ЕЙД».

— А тепер, — мовив Вайзер, обтрушуючи руки й повертаючись до Ральфа з дружелюбною посмішкою, — почнемо спочатку. Можу я чимось допомогти вам? Здається, ви трохи розгубилися.

Перша реакція Ральфа — роздратування, що його потривожили під час такої серйозної розмови із самим собою, — змінилася настороженим інтересом.

— Ну, я навіть не знаю, — протягнув він, обводячи жестом гори снотворних пігулок. — А що-небудь із цього справді допомагає?

Посмішка Вайзера стала ще ширшою. Це був високий чоловік середніх літ з акуратним проділом у поріділому каштановому волоссі. Він подав руку, і Ральф ще тільки збирався відповісти, а Вайзер уже продемонстрував свою міцну хватку.

— Мене звуть Джо, — представився фармацевт, поплескавши вільною рукою по персональній картці. — Раніше мене звали Джо Вайз, але тепер я старший і тому звуся Вайзер.[15]

Звісно, це був старий жарт, але, мабуть, він іще не втратив свого смаку для Джо Вайзера, який щиро розсміявся. Ральф лише винувато посміхнувся у відповідь.

Рука, що вчепилася в нього, не залишала сумнівів у силі її власника, і Ральф почав побоюватися, що якщо фармацевт стисне сильніше його пальці, їх доведеться убрати в гіпс. На мить він пошкодував, що не пішов зі своєю проблемою до Пола Дарґина. Але тут Вайзер, двічі енергійно труснувши його руку, відпустив її.