Я повернуся в будинок на Гарріс-авеню (хоча б на якийсь час) десь у середині вересня, якщо тільки знайду роботу… Утім, ні слова більше, тому що ця тема лякає мене до смерті! Я одержала записку від Еда — усього кілька рядків, та все ж легше! — у ній він повідомляє, що оселився в котеджі у Фреш-Гарборі й згоден не вступати зі мною в контакт. Він пише, що дуже шкодує про те, що сталося, але я сумніваюся в його щирості.

Не те щоб я сподівалася одержати від нього послання зі слідами сліз на папері або бандероль з відрізаним вухом, але… Сама не знаю. У мене таке відчуття, начебто він і не вибачається зовсім, а просто пише під диктовку. А може, я помиляюся? До того ж, він вклав у конверт і чек на сімсот п’ятдесят доларів, мовби натякаючи цим, що усвідомлює свою відповідальність. Усе це добре, але мені здається, найбільше я була б щаслива почути, що йому допомогли з його проблемами. У вироку йому запропоновано вісімнадцять місяців інтенсивного лікування. Я розповіла про це в групі — сміялися, ніби я жартувала. Але мені не до жартів. Іноді, коли я думаю про майбутнє, переді мною постають страхітливі картини.

Іноді я бачу нас у черзі за безкоштовною зупою, а іноді бреду на Третю вулицю з Наталі на руках у нічліжку для бездомних. Варто лише подумати про це, як мене кидає в дрож або я починаю плакати. Розумію — це нерозумно; хвалити Бога, у мене є диплом про закінчення бібліотечного коледжу, але я однаково не можу позбутися подібних думок. І знаєш, за що я хапаюся, коли мене обступають жахливі видіння? За слова, мовлені тобою в «Червоному яблуку». Ти сказав, що в мене багато друзів і що я неодмінно впораюся з цим. Так що я впевнена — у мене, принаймні, є один друг. Справжній друг. З любов ’ю, Елен.

Ральф витер сльози, що виступили, — він став занадто слізливим останнім часом, можливо, через утому — і прочитав постскриптум наприкінці сторінки й на полях праворуч:

P.S. Мені б хотілося, щоб ти приїхав, але чоловікам сюди «вхід заборонений» із причин, цілком тобі зрозумілих. Нам навіть радять узагалі нікому не казати про те, де ми!

Е.

Кілька хвилин Ральф сидів із листом Елен на колінах, задумливо дивлячись удалину. Був кінець серпня, усе ще літо, але листя тополь уже починало відливати сріблом, коли вітер грався з ним, і в повітрі все частіше чувся подих прохолоди. Напис у вітрині «Червоного яблука» говорив: «УСЕ ДЛЯ ШКОЛИ! НЕ ЗАБУДЬТЕ ЗАЙТИ!» А десь на окраїні Ньюпорта, у великому фермерському будинку, де побиті жінки намагаються знову скласти пазли своїх розбитих життів, Елен Діпно миє зимові рами, готуючи їх до довгої зими.

Він акуратно вклав листа в конверт, намагаючись згадати, скільки часу Елен і Ед були одружені. Років шість або сім, не менше. Керолайн знала б напевно. «Скільки ж треба мужності, щоб підпалити трактор і врожай, що вирощувався шість або сім років? — запитав він себе. — Скільки ж потрібно мужності, щоб зробити це, коли стільки часу пішло на пізнання того, як правильно підготувати землю, і коли краще, і скільки потрібно поливати, і коли збирати врожай? Стільки ж, щоб сказати: «Я хочу позбутися цього гороху, він мені не підходить, краще я вже спробую кукурудзу чи боби».

— Багато, — відповів він, знову втираючи очі. — 3 біса багато, я так вважаю.

Раптово Ральфові дуже захотілося побачити Елен, повторити ті слова, які вона так добре запам’ятала, а він вимовив тоді майже механічно: «З тобою все буде гаразд, ти впораєшся з цим, у тебе багато друзів».

Здавалося, з листом від Елен спав важкий тягар з його плечей. Ральф підвівся, поклав листа у задню кишеню штанів і пішов до майданчика для пікніків. Якщо йому пощастить, він знайде там Фея Чепіна або Дона Візі й зіграє партію в шахи.

Але полегшення від листа Елен анітрохи не пом’якшило ситуацію з безсонням; передчасні пробудження тривали, і до Дня праці Ральф розплющував очі вже близько 2.45 ранку. До десятого вересня — у той день Еда Діпно знову заарештували, тепер уже в компанії з іще п’ятнадцятьма чоловіками, — тривалість сну Ральфа в цілому звелася годин до трьох, і він почував себе мало не інфузорією під мікроскопом. Умощуючись у кріслі на веранді, щоби провадити свої спостереження за Гарріс-авеню, він шкодував, що не може сміятися.

Кількість випробуваних ним надійних народних методів продовжувала зростати, і Ральф усе частіше думав про те, що він уже цілком спроможний написати кумедну книженцію на цю тему… Якщо (у цьому й полягала вся проблема) йому вдасться виспатися, щоб хоч якось відновити здатність мислити логічно. До кінця літа він уже постійно забував, куди клав свої шкарпетки, а думки його поверталися увесь час до невдалої спроби відшукати в кухонній шафі бульйонний кубик у той день, коли була побита Елен. Відтоді, одначе, йому все-таки вдавалося хоч трохи поспати ночами, але Ральф страшенно боявся знову дійти до подібного стану — а можливо, і далі, — якщо йому не покращає. Часом (зазвичай до 4.30 ранку) — Ральф міг заприсягти в цьому — він відчував, як сохне його мозок. Спектр знахарських засобів виявився надзвичайно широким — від великого до смішного. Яскравим прикладом першого була кольорова брошура, що вихваляла дива Міннесотського інституту проблем сну в Сент-Полі. А зразком останнього можна було назвати Магічне Око, амулет на всі випадки життя, рекомендований такими бульварними газетками, як «Всенародний довідник» і «Внутрішній погляд». Сью, продавщиця з «Червоного яблука», купила один і подарувала його Ральфові. Ральф глянув на грубо намальоване голубе око, що зирило з медальйона (який, здалося йому, спершу слугував фішкою для гри в покер), і відчув, як усередині в нього все холоне. Йому сяк-так вдалося притлумити жах і знайти в собі сили дійти додому, дякуючи Богу за цю милість.

Урочистість, з якою Сью вручала йому своє придбання (і золотий ланцюжок, на який дівчина повісила амулет), свідчила про те, що їй це коштувало чималих грошей. Після події з Елен молоденька продавщиця відчувала щось на кшталт побожного трепету перед Ральфом. Від цього він почувався ніяково. Ральф знав, як цього позбутись, але наразі вирішив за краще носити амулет так, щоб Сью могла бачити його обриси під сорочкою. Проте краще спати від цього Ральф не став.

І коли, допитавши Ральфа як свідка у справі Діпно, детектив Лейдекер відкинувся на спинку стільця, зчепивши руки на потилиці, й сказав, що дізнався про його безсоння від Мак-Ґоверна, — він не помилився в найкращих намірах інспектора. Лейдекер підсунувся ближче, зіпершись долонями на купу паперів, під якими ховалася поверхня столу, і глибокодумно подивився на нього.

— Стільниковий мед, — мовив інспектор. Тон його — і це було доволі кумедно — нагадав Мак-Ґоверна, коли той припустив, що віскі вирішить його проблему; та й відповідь Ральфа була дослівно така ж:

— Даруйте?..

— Мій дідусь присягався, що це допомагає, — пояснив Лейдекер. — Невеликий шматочок стільникового меду перед самим сном. Висмоктати мед зі стільників, трохи пожувати віск, як жувальну гумку, а тоді виплюнути. Бджоли виділяють щось на кшталт природного седативного заспокійливого засобу, виробляючи мед. Це допомагає.

— Ви не жартуєте? — запитав Ральф, вважаючи все це цілковитою нісенітницею і в той же час вірячи кожному слову. — І як ви гадаєте, де можна роздобути стільниковий мед?

— У магазині здорової їжі. Спробуйте. За тиждень ви вже забудете про проблеми зі сном.

Від нового експерименту Ральф отримав величезну насолоду — стільниковий мед виявився настільки поживним і смачним, що, здавалося, проникав у кожну клітинку його тіла, — але після першої дози Ральф прокинувся о 3.10, після другої — о 3.08, а після третьої — взагалі о 3.07.

Коли шматок меду, який він купив, закінчився, Ральф пішов до магазину по нову порцію. Можливо, його ефективність як снодійного дорівнювала нулю, однак було дуже смачно; жаль, що Ральф не відкрив цього раніше.