Ральф неспішно витерся, одяг чисту білизну й вирішив, що легка вечеря належить до розряду цілком здійсненних бажань. Він подзвонив униз, розраховуючи, що Мак-Ґоверн складе йому компанію, але той не відповів.

Ральф вирішив зварити собі кілька яєць, і поки закипала вода, набрав номер лікарні Деррі. На його дзвінок відповіла жінка з приймального відділення. Вона перевірила по комп’ютеру, що Елен Діпно справді у них.

Її стан вважався легким. Ні, вона не знає, хто піклується про дитину місіс Діпно; єдине, що вона знає, — у її списку немає Наталі Діпно. Ні, містер не може відвідати сьогодні місіс Діпно, але не через заборону лікарів; місіс Діпно сама попросила про це. Ральф подякував і почув клацання у слухавці.

— То й чудово, — мовив Ральф. — Просто чудово. — Поклавши слухавку, він обережно опустив яйця в окріп. Хвилин за десять, коли він сидів за столом над тарілкою — яйця скидалися на найбільші у світі перлини, — задзвонив телефон. Ральф зняв трубку.

— Алло.

Тиша, яку порушує лише подих.

— Алло, — повторив Ральф.

Почувся ще один подих — голосний, схожий на ледве стримуваний схлип, і далі були гудки. Ральф поклав слухавку, постояв, роздумуючи й дивлячись на телефон, чоло його прорізали глибокі зморшки.

— Нумо, Елен, — мовив він уголос. — Подзвони ще раз. Будь ласка.

Він знову повернувся до столу й продовжив свою самотню вечерю вдівця.

За п’ятнадцять хвилин, коли Ральф мив посуд, телефон знову задзвонив. «Це не Елен, — спробував переконати він себе, на ходу витираючи руки. — Не може бути, щоб дзвонила вона. Швидше за все, це Луїза або Білл». Але інша, прихована частина його розуму твердила зовсім інше.

— Привіт, Ральфе.

— Привіт, Елен.

— Це я телефонувала тобі хвилин п’ять тому. — Голос Елен був здавленим і хрипким, начебто вона плакала або випила, але Ральф сумнівався, щоб у лікарні подавали спиртне.

— Я здогадався.

— Я почула твій голос і… Я не змогла…

— Заспокойся. Я все розумію.

— Правда? — Елен схлипнула.

— Гадаю, що так.

— Медсестра дала мені знеболювальне. Ліки мені не зашкодять — обличчя справді дуже болить. Але я вирішила, що не прийму пігулку, поки не скажу тобі те, що мушу сказати. Біль затьмарює все, але в той же час він спонукає до дії.

— Елен, ти зовсім не зобов’язана що-небудь пояснювати. — Насправді Ральф усвідомлював — їй це необхідно, але його страшило те, що він міг почути… Те, як вона зжене свою образу на ньому, не наважуючись порвати з Едом.

— Ні, зобов’язана. Я мушу подякувати тобі.

Ральф притулився до одвірка, прикривши очі. Він відчував величезне полегшення, але не знав, як їй відповісти. Готовий уже сказати: «Мені дуже жаль, що таке сталося з тобою, Елен» — напрочуд спокійним тоном, він подумав, що це довело б його побоювання почути докори на свою адресу. І немов прочитавши його думки, Елен сказала:

— Під час обстеження й перші години в палаті я була страшенно зла на тебе. Я зателефонувала Кенді Шумейкер, моїй подрузі з Канзас-стріт, і вона забрала Наталі на ніч. Кенді все допитувалася, що сталося, але я не в змозі була нічого пояснювати. Мене просто роздратував твій дзвінок у поліцію, адже я заборонила тобі…

— Елен…

— Дозволь мені договорити, щоб я могла спокійно прийняти таблетку й заснути. Гаразд?

— Звісно.

— Як тільки Кенді пішла — добре хоч доня не плакала, я б цього просто не винесла, — до мене в палату увійшла жінка. Спершу я подумала, чи не помилилася вона дверима, але відвідувачка прийшла саме до мене, і тоді я сказала, що нікого не хочу бачити. Не звертаючи на мої слова ані найменшої уваги, жінка зачинила двері й підняла спідницю, щоб я побачила її ліве стегно. Від самого верху й до коліна тягся глибокий шрам. Вона назвалася Гретхен Тіллбері з Центру допомоги жінкам, адвокат, яка веде справи про жорстоке поводження з домочадцями. Коли чоловік розпоров їй ногу кухонним ножем у 1978 році, вона вмерла б від втрати крові, якби сусід не надав їй першу допомогу. Я поспівчувала їй, але сказала, що обговорювати свою ситуацію ні з ким не маю наміру, поки сама все не обміркую. — Елен помовчала. — Але знаєш, я збрехала. У мене було цілком достатньо часу для роздумів, тому що вперше Ед ударив мене два роки тому, ще до того, як я завагітніла. Просто я… відсувала цю проблему.

— Я розумію, — сказав Ральф.

— Ця пані… Мабуть, їх навчають, як зламати оборону інших.

Ральф посміхнувся:

— Упевнений, що це входить у програму їхнього навчання.

— Вона сказала, що я не маю права заплющувати очі на те, що сталося; сказала, що моя проблема складна, але я зобов’язана розібратися в ній саме зараз. Я на це заперечила, що сама знайду вихід, не запитуючи в неї поради, і більше не маю наміру слухати її вигадки лише тому, що вона вчасно не заткнулася й не дала мені спокій, уявляєш? Але я була просто сама не своя, Ральфе. І біль… І зніяковілість… І сором…

— Гадаю, це цілком природна реакція.

— Адвокат запитала, як я буду ставитися до себе — не до Еда, а до самої себе, — якщо повернуся до нього, а Ед знову поб’є мене. Вона поцікавилася, що я буду відчувати, якщо пробачу Еда, а він зробить те саме з Наталі. Це розлютило мене. Я дотепер як скажена від самої думки про це. Ед ніколи й пальцем не доторкнувся до дитини. Так я їй і сказала. Жінка, кивнувши, промовила: «Але ж за такої ситуації це зовсім не означає, що він не зробить цього, Елен. Знаю, що тобі не хочеться так думати, але подумати про це доречно. Ти й далі вважаєш, що маєш рацію? Припустимо, він не зайде так далеко. Але невже ти хочеш, щоб твоя дочка росла, спостерігаючи, як її батько б’є тебе? Невже ти хочеш, щоб вона росла, постійно бачачи те, що сталося сьогодні?» І ці слова зупинили мене. Остудили мій запал. Мені згадалося обличчя Еда, коли він повернувся з магазину… Як тільки я побачила його побіліле обличчя, я вже знала… З особливих рухів його голови…

— Як у півня, — пробурмотів Ральф.

— Що?

— Так, нічого. Продовжуй.

— Я не знала, що його так роздратувало, але мені було зрозуміло, що він збирається зірвати свою лють на мені. Неможливо нічого зробити або сказати, щоб зупинити бурю, коли Ед доходить певної межі. Я побігла в спальню, але він схопив мене за волосся… Висмикнув величезний жмут… Я закричала… А Наталі сиділа в манежі… Сиділа й дивилася на нас… І коли я закричала, вона закричала теж…

Елен розридалася, перервавши свою сповідь. Ральф чекав, притулившись чолом до дверей. Кінцем рушника, що звисав із плеча, він машинально витер сльози.

— Одне слово, — знову почувся голос Елен, — я майже годину проговорила з цією жінкою. Уявляєш, вона заробляє собі на життя тим, що виступає адвокатом жертв насильства.

— Так, — відгукнувся Ральф. — Уявляю. Це достойне заняття, Елен.

— Я знову зустрінуся з нею завтра в Центрі допомоги жінкам. Іронія долі, але мені доведеться піти туди. Я маю на увазі, що якби я не підписала це звернення…

— Якби не було звернення, було б щось інше…

Елен зітхнула:

— Швидше за все, так. Напевно, так. Принаймні, Ґретхен сказала, що я не можу розв’язати проблему Еда, зате свою зможу. — Елен, схлипнувши, глибоко зітхнула. — Вибач, я сьогодні стільки плакала, що в мене, здається, більше немає сліз. Тій жінці я сказала, що люблю свого чоловіка. Так соромно було говорити це, зараз я навіть не впевнена, чи це правда, але в той момент мені так здавалося. На мої слова, що я хотіла б дати йому ще один шанс, вона заперечила, що цим я даю йому ще один шанс і стосовно Наталі, і тут я згадала мою крихітку, коли вона, вся у шпинаті, плакала, дивлячись, як Ед б’є мене. Господи, терпіти не можу таких людей, як ця жінка, адже вони заганяють тебе в кут, не давши змоги отямитися.

— Вона лише намагалася допомогти тобі.

— Це мені теж не подобається. Я спантеличена, Ральфе. Можливо, ти про це й не здогадуєшся, але я геть заскочена. — У трубці почувся дивний смішок.

— Усе гаразд, Елен. Цілком природно, що ти збентежена…