«Маленький виродок звик завдавати болю іншим, але сам з болем ніколи не зіштовхувався. Можливо, він ніколи раніше не страждав. Ото й відчуй на власній шкурі, друже, що відчувають твої жертви».

(— Припини! Припини! Ти не можеш чинити так зі мною!)

(— То це, виходить, новина для тебе… Тоді я тобі цю новину повідомляю! Так чому б тобі не змиритися?

(— І чого ти цим доб’єшся, шот-таймере? Усе відбудеться так, як заплановано. Люди в Громадському центрі розпрощаються з життям, і перстень нічого не змінить.)

«Я й сам знаю», — подумав Ральф.

Атропос ще задихався, але вже перестав смикатися, і Ральф дозволив собі оглянути кімнату швидким поглядом. Зараз йому необхідне натхнення — згодиться й маленька ідейка.

(— Я хочу дещо запропонувати, пане А. На правах нового друга й товариша по розвазі. Можна? Я знаю, як ти зайнятий, але необхідно знайти час і зробити щось із цією кімнатою. Я не наполягаю на тому, щоб вона перетворилася на Храм Краси, але тут гірше, ніж у свинарнику!)

Атропос, одночасно ображено й насторожено: (— Гадаєш, мене хвилює твоя думка, шот-таймере?)

Був лише один вихід. Неприємний, але Ральф однаково продовжував. Він мусив продовжувати; перед його внутрішнім зором стояв образ, що схиляв до дій. Він бачив Еда Діпно, який летить у Деррі на літаку, завантаженому каністрами з вибухівкою або нервово-паралітичним газом.

(— Як ти гадаєш, що я можу зробити з тобою, пане А.?)

Відповідь прозвучала одразу, без жодних прологів:

(— Відпусти мене. Така відповідь. Єдина. А я дам тобі спокій, вам обом. Залишу вас для Визначеності. Ти проживеш ще років десять. Цілком можливо, що й двадцять. Але тільки ви не повинні втручатися. Йди додому. А коли настане час великих подій, стеж за ними по телевізору.)

Ральф щосили намагався робити вигляд, що він усерйоз обмірковує пропозицію.

(— І ти даси нам спокій? Ти обіцяєш дати нам спокій?)

(— Так.)

На особі Атропоса з’явився вираз тремтливої надії, а навколо карлика збиралася аура. Ральф бачив, що вона того ж огидного кривавого відтінку, що й пульсуюче світіння, яке огортає лігвище.

(— Знаєш що, пане А.?)

Атропос, із зростаючою надією: (— Що?)

Ральф різко схопив ліве зап’ястя Атропоса й завів назад його руку. Атропос зайшовся криком, пальці розтиснулися й випустили скальпель, а Ральф із вправністю професійного кишенькового злодюжки підхопив зброю.

(— Я вірю тобі.)

(— Віддай! Віддай! Віддай! Від…)

Атропос міг репетувати годинами, тому Ральф зупинив істеричний припадок найпростішим із відомих йому способів. Він подався вперед і лезом полоснув по потилиці лисої голови, що визирала з розрізу Луїзиної спідниці. Ніяка невидима рука не завадила його удару. Кров — ціла ріка крові — полилася з порізу. Аура, що оточувала Атропоса, темніла, набуваючи відтінку гнійної рани. Він знову закричав.

Ральф, нахилившись до вуха карлика, весело мовив:

(— Можливо, я й не можу вбити тебе, але всипати чортів ще й як можу. До того ж мені не потрібна психічна енергія, правильно? Досить і цього).

Ральф зробив скальпелем ще один поперечний розріз, немов вирізуючи літеру «t» на потилиці Атропоса. Карлик, пискнувши, почав вириватися. Ральф з відразою усвідомив, що якась частина його — шкодливий гномик, що засів усередині, — від усієї душі насолоджується всім цим.

(— Що ж, якщо хочеш, щоб я сполосував усього тебе, пручайся. Я перестану лише тоді, коли перестанеш ти.)

Атропос моментально завмер.

(— Ось і чудово. Я поставлю тобі кілька запитань. Гадаю, у твоїх інтересах відповісти на них.

(— Запитуй що завгодно! Будь-які питання! Тільки не роби мені боляче!)

(— Чудовий підхід, друже, але немає межі досконалості, згоден?)

Ральф полоснув ще раз, роблячи довгий поріз на черепі з боку скроні. Смужка шкіри обвисла, немов погано приклеєні шпалери. Атропос завив. Від огиди в Ральфа звело шлунок (дивно, але при цьому він відчував душевний спокій), однак коли він заговорив (подумав) з Атропосом, то зробив усе, щоб не виявити своїх справжніх почуттів.

(— Така моя мотивація, лікарю. Якщо я змушений буду залучити додаткові аргументи, тобі доведеться скористатися суперклеєм, щоб утримати рештки шкіри на голові. Ти мене добре зрозумів?)

(— Так! Так!)

(— Ти мені віриш?)

(— Так! Сивий виродку! ТАК!)

(— Чудово. А тепер запитання, пане А.: ти дав слово, чи дотримаєш ти його?)

Атропос вагався з відповіддю. Щоб підбадьорити карлика, Ральф тупим кінцем приклав скальпель до його щоки. Нагородою став ще один крик і готовність до негайної співпраці.

(— Так! Так! Тільки не роби мені боляче! Будь ласка!)

Ральф прибрав скальпель. Відбиток леза, немов родима пляма, горів на гладкій щоці маленького створіння.

(— Добре. А тепер слухай. Обіцяй, що даси нам із Луїзою спокій до закінчення мітингу в Громадському центрі. Ніяких витівок, нападів, нічого. Обіцяй).

(— Та пішов ти! Візьми свою обіцянку й засунь собі в сраку!)

Ральфа не зачепили слова карлика: його посмішка стала ще ширшою. Тому що Атропос не сказав, чого він не хоче й, що ще більш важливо, Атропос не відкрив, чого він не може. Він просто відмовився. Невеликий відступ, але все легко поправити. Змусивши себе забути про жалість, Ральф полоснув скальпелем по спині Атропоса. Тканина спідниці розкрилася, розійшовся й брудний халат, і плоть, схована під халатом. Бризнула кров, і від Атропосових волань у Ральфа мало не лопнули барабанні перетинки. Морщачись, він нахилився й, намагаючись не забруднитися кров’ю, прошепотів:

(— Я не хочу більше мучити тебе — ще два порізи, і мене вирве від огиди, — але ти мусиш знати, що я можу зробити це, і буду продовжувати доти, доки або ти пообіцяєш мені те, чого я від тебе хочу, або сила, яка не дозволила задушити тебе, не зупинить мене знову. Гадаю, ти перетворишся на суцільне місиво, поки дочекаєшся останнього. То що скажеш? Даси обіцянку чи волієш стати розрізаним грейпфрутом?)

Атропос ридав. Жахливий, нудотний звук.

(— Ти нічого не розумієш! Якщо тобі вдасться зупинити те, що почалося, — шанси мізерні, але хто зна, — мені не уникнути покарання від істоти, яку ви називаєте Кривавим Царем!)

Ральф, зціпивши зуби, знову полоснув лезом. Його щільно стиснуті губи нагадували шрам, що давно зажив. Ральфу довелося натиснути на скальпель, коли лезо ковзнуло по хрящу. А тоді ліве вухо Атропоса впало на підлогу. Кров цибеніла з діри в лисій голові, крики карлика оглушали.

«Та вони зовсім не схожі на богів, — подумав Ральф. Він був розгублений і водночас відчував жах. — Єдина розбіжність між нами й ними у тому, що вони довше живуть і їх важко побачити. До того ж із мене поганий вояк. Від одного виду крові мені стає зле».

(— Добре, обіцяю! Перестань різати мене на шматки! Не треба! Будь ласка!)

(— Це лише початок. Скажи, що обіцяєш дати спокій мені, Луїзі й Еду, поки не закінчиться мітинг у Громадському центрі).

Ральф очікував поновлення боротьби, але Атропос здивував його:

(— Обіцяю! Обіцяю дати спокій тобі й суці, з якою ти сюди прийшов…)

(— Луїза. Назви її на ім’я.)

(— Так, так — Луїзі Чесс! Я згоден дати спокій їй, і Еду Діпно теж, і всім, усім, тільки не треба мене більше різати. Тепер ти задоволений? Чорт тебе забирай!)

Ральф вирішив, що він задоволений, як може бути задоволеною людина, яку нудить від власних методів і дій. Навряд чи в обіцянці Атропоса могла критися пастка: лисий карлик знав, що на нього чекає жорстока розплата, однак не міг перебороти страх, якого нагнав на нього Ральф.

(— Так, пане А. Тепер я задоволений.)

Ральф не зміг більше стримувати блювотні позови, відпустив свою жертву. Глянув на заляпаний кров’ю скальпель, потім щосили жбурнув його подалі. Скальпель, перевертаючись у повітрі, зник у проймі дверей у склад. «Там йому й місце!» — подумав Ральф. Нудота відступила, але горло звело. Атропос повільно звівся на коліна, оглядаючись довкола з виглядом мученика, який вижив у сутичці з убивцею. Він побачив своє вухо, що лежало на підлозі, й підібрав його. Покрутив у маленькій ручці й глянув на Ральфа. В його очах блищали сльози болю й приниження, але було в них і щось більше — лють такої сили й глибини, що Ральф відсахнувся. Перед цією люттю будь-яка обережність здавалася ненадійною й марною. Відступивши на крок, він тицьнув в Атропоса тремтячим пальцем: