Тепер чавкання, здавалося, майже оформилось у слова, і що далі Ральф прислухався, то дужче переконувався у правильності свого припущення.

(«Заб-бб-и-и-р-р-рай-теся. Г-г-геть ї-і-і-жа хр-р-роб б-ба-ків»).

— Ральфе, — прошепотіла Луїза. — Ти чуєш?

(«Н-н-нен-н-на-ви-джу-у-у. У-у-уби-и-и-ва-ти-му-у-у. У-у-усіх-х-х»).

Ральф кивнув і знову взяв жінку під руку:

— Ходімо. Луїзо.

— Ходімо?.. Куди?

— Униз. До кінця.

Якусь мить вона з нерозумінням дивилася на Ральфа; потім кивнула, Ральф відчув внутрішній спалах — трохи сильніше, ніж минулого разу, і раптом день довкола нього прояснився. Туманний бар’єр, що рухався перед ними, розтанув, зник. Проте вони зажмурилися й затамували подих, коли підійшли до того місця, де, як вони знали, був край савана. Ральф відчув, як напружилася рука Луїзи, коли вона поспішно долала невидимий бар’єр, а коли він сам проходив крізь нього, темний поплутаний клубок спогадів — повільна смерть його дружини, втрата улюбленого собаки в дитинстві, образ Білла Мак-Говерна, що сповзає по стіні й хапається за груди, — огорнув його розум, а потім стиснув жорсткою, невблаганною хваткою. Чулися сріблисті схлипи, такі безперервні й моторошно безглузді, — схлипи ідіота. Вони подолали бар’єр.

Коли вони вийшли з-під дерев’яної арки автостоянки, Ральф підвів Луїзу до лавочки й змусив сісти, незважаючи на всі її запевняння щодо чудового самопочуття.

— Гаразд, але мені й самому необхідно зібратися з думками.

Вона ніжно поцілувала його в щоку:

— Скільки завгодно, любий.

Ральфу знадобилося хвилин п’ять, перш ніж він відчув у собі достатньо сил. Він узяв Луїзу за руку, і вони разом підвелися.

— Ральфе, ти відшукав його сліди?

Він кивнув:

— Щоб побачити їх, нам потрібно підстрибнути на два рівні. Спершу я піднявся на рівень бачення аур, адже на цьому щаблі час не прискорюється, проте трюк не спрацював. Треба було чогось більшого. Однак варто бути дуже обережними. Бо коли ми бачимо…

— Нас теж можуть бачити Так. До того ж нам не можна гаяти часу.

— Безперечно. Ти готова?

— Майже. Здається, для початку мені потрібен ще один поцілунок. Годиться й швидкоплинний.

Посміхаючись, Ральф поцілував жінку.

— Ось тепер я готова.

— Тоді ходімо.

Спалах.

Біля автобусної зупинки виднілися червонуваті плями слідів, що вели у бік доріжки, якою користувалися бігуни із травня по вересень, Луїза затрималася на мить біля низького дощатого паркану, оглядаючись довкола, бажаючи переконатися, що трибуни стадіону порожні, потім підстрибнула вище. Вона рухалася з легкістю й грацією молоденької дівчини, але, перекинувши ногу через паркан і осідлавши його, завмерла. На обличчі її з’явився змішаний вираз подиву й конфузу.

— Луїзо? З тобою все гаразд?

— Так. Уся справа в цій клятій спідній білизні! Здається, я схудла, і тепер вона не бажає триматися там, де мусить! Чорт забирай!

Ральф усвідомив, що бачить не лише поділ комбінації Луїзи, але й три-чотири дюйми рожевого шовку. Він заледве стримав посмішку, коли Луїза сіла на широку планку паркану, піднявши догори тканину. Ральф хотів було сказати, що вигляд у неї при цьому доволі спокусливий, але не сказав, вирішивши, що це не дуже вдала думка.

— Відвернися, поки я поправлю деталь туалету, і зітри дурну, самовдоволену усмішку зі свого обличчя.

Ральф слухняно відвернувся й почав дивитися на Громадський центр. Якщо на його лиці й грала посмішка (Ральф вважав, що Луїза, швидше за все, помітила це по його аурі), то вид темного, ворухливого савана одразу ж її розвіяв.

— Луїзо, може, краще взагалі це зняти?

— Даруйте, Ральфе Робертсе, але не в моїх правилах знімати спідню білизну й залишати її на біговій доріжці, а якщо ти коли-небудь і знав дівчину, яка дозволяла собі подібні речі, сподіваюся, це було ще до знайомства з Керолайн. Жаль, що у мене немає…

У голові Ральфа зринув образ англійської шпильки.

— Звичайно, але не носиш же ти її з собою, Ральфе!

Він похитав головою й послав свій власний образ: клепсидра, у якій безперестанку тече пісок.

— Добре, добре, я прийняла послання. Здається, тепер нижня спідниця на мені трохи протримається. Можеш обертатися.

Луїза самовпевнено зістрибнула з дощатого паркану, однак аура її сполотніла, а під очами знову з’явилися темні кола. Повстання Одеж провалилося. Ральф підстрибнув, заносячи ногу над парканом, і легко зістрибнув униз. Йому сподобалося відчуття цього руху — здавалося, воно пробудило давню пам’ять у його суглобах.

— Нам треба добряче підживитися, Луїзо.

Луїза стомлено кивнула:

— Знаю. Ходімо.

Йдучи по залишених Атропосом мітках, вони перетнули стадіон, перелізли через паркан з протилежного боку, тоді спустилися зарослим чагарником схилом до Нейболт-стріт. Ральф, бачачи, як Луїза похмуро притримує сповзаючу нижню спідницю, хотів було ще раз запропонувати позбутись її, але передумав. Якщо їй набридне, вона зробить це й без його порад.

Найбільша тривога Ральфа — що слід Атропоса взагалі може зникнути — наразі виявилася необгрунтованою. Червонуваті краплі вели їх по Нейболт-стріт повз старезні багатоквартирні будинки, які давно слід було б знести. Поношена білизна сохла на провислих мотузках, брудні, сопливі діти поглядали за ними, стоячи в засмічених і запилюжених двориках. Гарненьке світловолосе хлопча, на вигляд років трьох, застигло на ганку будинку, підозріло поглядаючи на Ральфа й Луїзу, потім однією рукою взялося за ширінку своїх штанів, а іншою показало їм «пташку».

Нейболт-стріт упиралася в старе залізничне депо, і тут Ральф і Луїза моментально загубили слід. Вони зупинилися біля дерев’яних рогаток, що перекривали спуск у старий підвал — єдине, що вціліло від депо, — оглядаючи півколо величезного пустиря. Іржаві рейки визирали з густої порослі соняшнику й бур’янів; скалки сотень битих пляшок блищали на сонці. На напівзруйнованій стіні дизельного гаража горіли величезні яскраво-червоні букви: «СЬЮЗІ СМОКТАЛА МОГО ТОВСТУНА». Ця сентиментальна заява містилася поруч із танцюючою свастикою.

Ральф: (— Куди ж, до біса, вони поділися?)

(— Поглянь сюди, вниз, — бачиш?)

Луїза показувала на те, що до 1963 року було головною лінією, а до 1983 року — єдиною, тепер мало вигляд іржавих, зарослих травою рейок, що вели в нікуди. Навіть шпали зникли, згорівши в полум’ї вечірніх багать, які розкладали або місцеві п’янички, або жебраки, що чинили набіги на картопляні поля округу Арустук чи на яблуневі сади в надії на посмішку Фортуни. На одній з небагатьох уцілілих шпал Ральф помітив відбитки рожевого сліду. Вони виглядали значно свіжішими, ніж сліди на Нейболт-стріт.

Ральф простежив поглядом напрямок зарослої залізниці. Якщо пам’ять не зраджувала йому, вона огинала Муніципал Голф-Курс на шляху до… так, назад у західну частину міста. Мабуть, саме ця недіюча колія проходила повз аеродром, біля якого на майданчику для пікніків — можливо, якраз зараз — Фей Чепін готувався до «злітно-посадочного № З».

«Колись усе це було єдиною окружною дорогою, — подумав Ральф. — Потрібно не менше трьох днів, щоб обійти її, але зрештою ми повернемося туди, звідки почали, не в Едем, а на Гарріс-авеню».

— Агов, як поживаєте?

Ральфові цей голос здався знайомим, і відчуття посилилося, коли він побачив того, хто говорив. Він стояв позаду них на місці, звідки йшов у небуття тротуар Нейболт-стріт. На вигляд йому було близько п’ятдесяти, але насправді на п’ять-десять років менше. Чоловік був у светрі й обтріпаних джинсах, його аура нагадувала різнокольорові пляшки «Сен-Патрікс Дей». І тут Ральф згадав: п’яничка, який клянчив у нього гроші у Строуфорд-парку того дня, коли Ральф зустрів Білла Мак-Ґоверна, що горював за своїм старим приятелем Бобом Полгерстом… А Полгерст, як виявилося, пережив самого Білла. Іноді життя буває кумеднішим від Ґручо Маркса.[50]