Мати хлопчати ще раз недовірливо глянула на Ральфа, потім перевела погляд на синочка:

— Ти готовий, Пете?

— Так, — відповів Пет і посміхнувся.

Його мати кивнула й підняла руку. Другою рукою вона обняла хлопча за плечі в тендітному жесті захисту, який розчулив Ральфа до глибини душі. Вони зайшли за ріг будинку.

— Не стріляйте! — крикнула жінка. — Ми підняли руки, зі мною мій син, не стріляйте!

Інші трохи почекали, потім жінка, що закривала обличчя руками, теж ступила крок, за нею пішла ще одна мати, тримаючи доню на руках (маля слухняно підняло ручки). Недавні бранки витягнулися низкою, кашляючи й піднявши руки вгору. Коли Елен стала в кінці шеренги, Ральф доторкнувся до її плеча. Вона глянула на нього, у її почервонілих очах читалися спокій і подив.

— Удруге ти опиняєшся поруч, коли ми з Наталі потрапляємо в біду, — сказала Елен. — Може, ти наш ангел-охоронець, Ральфе?

— Можливо, — відповів Ральф. — Усе можливо. Послухай, Елен, у нас мало часу. Ґретхен мертва.

Вона кивнула й розплакалася.

— Я знала. Не хотіла вірити, але все одно чомусь знала про її смерть.

— Мені дуже шкода.

— Усе було так добре, доки не з’явилися ці — звичайно, ми нервували, але багато сміялися й базікали. Нам ще багато чого потрібно було встигнути підготувати до майбутнього виступу Сьюзен Дей.

— Саме про вечір я хотів би поговорити з тобою, Елен. — Ральф ретельно добирав слова. — Як ти вважаєш…

— Ми готували сніданок, коли з’явилися ці. — Жінка говорила так, начебто й не чула слів Ральфа; швидше за все, так воно й було. Наталі притулилася до плеча матері, і хоча вона ще кашляла, але вже перестала плакати. Опинившись у безпечних маминих руках, вона з кумедною серйозністю витріщалася то на Ральфа, то на Луїзу.

— Елен… — заговорила Луїза.

— Ось, поглянь. — Елен показала на старий коричневий «кадилак», припаркований поруч зі старим сараєм, який колись служив давильнею; тепер «кадилак» був у жахливому стані — вітрове скло в тріщинах, пом’яті, покручені дверцята, одна сигнальна фара була відсутня. Бампер прикрашало безліч висловлювань на користь життя.

— Вони приїхали на цій машині. Заїхали просто у двір, немов мали намір загнати автомобіль у гараж. Гадаю, це нас і обмануло. Вони їхали з такою впевненістю, начебто належали цьому місцю. — Елен кілька секунд дивилася на авто, потім перевела погляд почервонілих від диму очей на Ральфа й Луїзу. — Ну чому ніхто не звернув уваги на написи?

Ральф несподівано згадав Барбару Річардс із Центру допомоги жінкам — Барбі Річардс, яка розслабилася, коли до неї підійшла Луїза. Їй було однаково, що Луїза риється в сумочці. За кермом «кадилака» сиділа Сандра Мак-Кі, Ральфові зовсім не потрібне було підтвердження цього факту. Вони побачили жінку, але не подивилися на написи. Що ж, «ми — родина, всі мої сестри зі мною».

— Коли Дінні повідомила, що люди, які виходять з автомобіля, одягнені у військову форму й у руках у них зброя, ми вирішили, що це розіграш. І лише Ґретхен поставилася до цього серйозно. Вона наказала нам якомога швидше спуститися вниз, а сама пішла в приймальню. Гадаю, вона хотіла викликати поліцію. Мені слід було залишитися з нею.

— Ні, — мовила Луїза, погладивши каштанові кучерики Наталі. — Тобі потрібно було думати ось про цю красуню.

— Напевно, — глухо відповіла Елен. — Але Ґретхен була мені другом, Луїзо. Другом.

— Я розумію, мила.

Обличчя Елен зморщилося, і вона розридалася. Наталі якусь мить дивилася на маму з виразом комічного подиву, а потім теж заплакала.

— Елен, — сказав Ральф. — Послухай, Елен. Мені необхідно поговорити з тобою, це дуже, дуже важливо. Ти мене слухаєш?

Елен кивнула, і далі продовжуючи плакати. Ральф не знав, слухає вона його чи ні. Він кинув швидкий погляд на ріг будинку, прикидаючи, скільки часу буде потрібно поліції, щоб дістатися сюди, потім глибоко зітхнув.

— По-твоєму, є шанси на те, що сьогоднішній захід все-таки відбудеться? Хоч найменша можливість? Ти ж найближче була до Ґретхен. Скажи мені свою думку.

Елен перестала плакати й подивилася на Ральфа круглими від подиву очима, наче не могла повірити в сказане. Потім ці очі почали наповнюватися моторошної сили люттю.

— Як ти можеш запитувати? Як ти можеш навіть сумніватися!

— Ну… Тому… — Він замовк, не в змозі продовжувати. Найменше Ральф очікував вибуху гніву.

— Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, переможуть вони, — мовила Елен. — Невже не зрозуміло? Ґретхен убита, Мерилін мертва, Гай-Рідж згорить дощенту разом з тим останнім, що було в нещасних жінок, і якщо нас зараз зупинять — ми програли.

Одна частина розуму Ральфа — більш глибока — порівнювала. Інша частина — та, котра любила Елен, — висунулася, щоб заблокувати висновок, але спізнилася. В Елен був такий же погляд, як і в Пікерінга, коли той сів поряд із Ральфом у бібліотеці, і цьому погляду не існувало розумного пояснення.

— Якщо вони зупинять нас зараз, виграють вони! — пискнула Елен. Наталі розплакалася. — Невже незрозуміло? Як ти не РОЗУМІЄШ? Ми не допустимо цього! Ніколи! Нізащо!

Раптом вона підняла вільну руку й пішла до рогу будинку. Ральф потягнувся до неї, але його пальці лише ковзнули по блузці.

— Не стріляйте! — крикнула Елен, волаючи до поліцейських. — Не стріляйте! Я одна із бранок!

Ральф рвонув за нею — підкоряючись чистому інстинкту, — але Луїза схопила його за ремінь.

— Краще тобі не з’являтися там, Ральфе. Ти чоловік, і вони можуть подумати…

— Привіт, Ральфе! Привіт, Луїзо!

Вони обернулися на голос. Ральф моментально впізнав, кому той належить, і здивувався й не здивувався водночас. За білизняними мотузками у вицвілих фланелевих штанах і стоптаних черевиках, підв’язаних електричними дротами, стояв Дорренс Марстеллар. Його волосся, таке ж м’яке, як і в Наталі (лише абсолютно біле, а не каштанове), розвівалося під поривами жовтневого вітру. У руці, як зазвичай, він тримав книжку.

— Ходімо. — Махаючи рукою й посміхаючись, він квапив Ральфа й Луїзу. — Покваптеся. Часу залишилося обмаль.

Дорренс повів їх зарослою травою стежкою, що пролягала від будинку далеко на захід. Спершу стежка йшла повз город, де неприбраними залишилися лише гарбузи й кабачки, потім петляла по саду, де достигали яблука, потім крізь зарості ожини, що чіплялися мертвою хваткою за їхній одяг. Коли вони дісталися до молодого сосняку і ялин, Ральф подумав, що вони опинилися на пагорбі з боку Ньюпорта.

Для людини своїх років Марстеллар ішов дуже прудко, умиротворена посмішка не полишала його обличчя. Книжка, яку він тримав у руках, називалася «Про любов. Вірші 1950–1960 рр.» Роберта Крілі. Ральф ніколи не чув про нього, але припускав, що й містер Крілі ніколи не чув про Елмера Леопарді, Ернеста Гейкокса й Луїса Ламура. Ральф лише раз спробував заговорити зі старим Дором, коли їхня трійця дісталася до схилу, всіяного сосновими голками. Попереду, пінячись, дзюрчав струмок.

— Дорренсе, а що тут робиш ти? Як ти взагалі дістався до Гай-Рідж? І куди ми йдемо?

— О, я ніколи не відповідаю на запитання, — мовив старий Дор, розпливаючись у широкій посмішці. Він подивився на струмок, потім швидко тицьнув пальцем у воду. Невелика брунатна форель здійнялася в повітря, розбризкуючи блискучі краплі, і знову пірнула у воду. Ральф і Луїза переглянулися з однаковим «невже я справді це бачив» виразом.

— Ні, ні, — продовжував Дор, ступаючи на мокрий камінь. — Ніколи. Занадто важко. Занадто багато можливостей. Занадто багато рівнів… Так, Ральфе? Світ складається з безлічі рівнів. Як ти себе почуваєш, Луїзо?

— Чудово, — неуважно відгукнулася Луїза, спостерігаючи за Дорренсом, що переходив струмок по зручних пласких каменях. Старий ступав, розкинувши руки у боки, немов найстарший акробат у світі. Коли він дістався протилежного берега, за ними почулося голосне зітхання, що віддалено нагадувало вибух.

«Це ємності з пальним», — подумав Ральф.