— Тримайся міцніше, Луїзо.

— Звичайно, звичайно, — пробурмотіла вона. «Олдсмобіль» мало не з’їхав у кювет, коли Ральф повертав на Орчард-роуд. Якби тут була не ґрунтова дорога, а гудроноване шосе, величезна машина, швидше за все, перевернулася б, продемонструвавши фігуру вищого пілотажу, як на шоу-ралі. Але автомобіль лише занесло. Луїза тонко скрикнула, і Ральф мигцем глянув на неї.

— Швидше! — Вона нетерпляче махнула рукою й у цей момент так надприродно стала схожа на Керолайн, що Ральфові здалося, начебто він бачить примару. Цікаво, як відреагувала б на цю подію Керол, яка за останні п’ять років свого життя тільки й казала, щоб він додав швидкості. — Не звертай на мене уваги, краще стеж за дорогою!

Тепер на Орчард-роуд прямувала ще одна вервечка машин. Скільки? Ральф не знав; він збився з ліку. Загалом не менше дюжини. Поповнення — три машини з написом «ПОЛІЦІЯ ДЕРРІ» та дві з поліцейського управління штату — вихором пронеслося мимо, здіймаючи фонтани пилу й гравію. Лише на мить Ральф вихопив поглядом поліцейського, що махнув йому з вікна патрульної машини, а потім «олдсмобіль» огорнуло жовтою хмарою пилу. Ральф знову притамував у собі бажання натиснути на гальма, викликавши в пам’яті образи Елен і Наталі. За мить він знову міг розрізняти дорогу. Остання колона машин уже здолала половину пагорба.

— Цей поліцейський махав тобі, забороняючи їхати далі? — запитала Луїза.

— Напевно.

— Вони й близько нас не підпустять. — Луїза похмуро дивилася на брудну пляму, що зависла над вершиною пагорба.

— Ми зробимо все, що потрібно. — Ральф подивився в дзеркало заднього огляду, перевіряючи, чи немає ще машин, але побачив лише потривожену дорожню пилюку.

— Ральфе?

— Що?

— Ти піднявся! Бачиш барви?

Він кинув на неї погляд. Луїза й далі здавалася йому гарною й дивовижно юною, але не було ні найменшої ознаки аур.

— Ні, — відповів Ральф. — А ти?

— Не знаю. Але я бачу ось це. — Вона вказала у бік темної плями, що зависла над пагорбом. — Що це? Якщо не саван, то що?

Ральф хотів було сказати, що це дим і що попереду могла горіти лише одна будова, але перш ніж йому вдалося вимовити хоч слово, двигун «олдсмобіля» оглушливо бабахнув. Капот підстрибнув, немов хтось ізсередини в пориві люті гупнув по ньому кулаком. Машина сіпнулася вперед, мовби захлинаючись; загорілися ідіотські червоні вогні, і мотор стих.

Він вирулив до узбіччя, а коли праві колеса з’їхали в кювет і авто перекосило, у Ральфа Робертса виникло непереборне передчуття, що зараз він завершив своє останнє турне як водій. Думка не викликала ніякого жалю.

— Що трапилося? — Луїза майже кричала.

— Приїхали, тяга полетіла, — пояснив Ральф. — Схоже, решту шляху нам доведеться пройти пішки, Луїзо. Виходь через мої дверцята, щоб не впасти в канаву.

Дув легкий західний вітер, і як тільки вони вибралися з машини, на них війнуло запахом гару. Останні півкілометра Ральф і Луїза пройшли мовчки. Коли вони побачили величезне скупчення поліцейських машин, дим уже клубами здіймався над деревами, і Луїза почала задихатися.

— Луїзо, все гаразд?

— Так, — видихнула жінка. — Просто я занадто огрядна…

Крек-крек-крек! Револьверні постріли оддалік від лінії машин, які блокували дорогу. За ними почулося хрипке «кашляння», яке Ральф з легкістю впізнав завдяки телерепортажам про громадянські війни в країнах третього світу й перестрілки в дрібних американських містечках: швидкісний вогонь із автоматичної зброї. Пролунав крик болю, від якого Ральфові хотілося затиснути вуха руками, але він лише поморщився. Швидше за все, кричала жінка, і Ральф раптом пригадав те, що так старанно оминала стороною його пам’ять: прізвище жінки, про яку згадував Джон Лейдекер. Її звали Мак-Кі. Сандра Мак-Кі.

Ця думка, що прийшла саме в цей момент, сповнила його безпричинним страхом. Ральф намагався переконати себе, що кричати міг хто завгодно — навіть чоловік, іноді голос чоловіка нагадує жіночий. Але він знав. Це вона. Вони, безумці Еда. Вони вчинили напад на Гай-Рідж.

Завивання сирен. Усе дужчий запах гару. Луїза, що дивилася на нього розгубленими, переляканими очима і задихалася від жаху. Попереду Ральф побачив сріблисту поштову скриньку на узбіччі. На скриньці, звичайно, не було ніякого напису — жінки, що опікуються Гай-Ріджем, усіляко намагалися забезпечити анонімність свого закладу, що, втім, сьогодні не вберегло їх від нещастя. Прапорець над поштовою скринькою був піднятий. Чийсь лист очікував листоноші. Це нагадало Ральфові про лист Елен, що надійшов йому з Гай-Рідж, — обережне, проте сповнене надії послання.

І знову стрілянина. Брязкіт куль, що вдарялися об скло. Крик люті чи болю. Голодне потріскування вогню, який пожирає сухе дерево. Трелі сирен. І темні іспанські очі Луїзи, що дивляться на нього, тому що він чоловік, а вона виросла з вірою в те, що чоловікові краще відомо, як чинити в таких ситуаціях.

«Тоді зроби хоч що-небудь! — закричав на себе Ральф. — Заради всього святого, зроби хоч щось!»

— ПІКЕРІНГУ! — загримів посилений мегафоном голос. Тепер у все густішому диму Ральф розрізняв червоні спалахи. — ПІКЕРІНГУ! В БУДИНКУ ЖІНКИ! ДОЗВОЛЬ НАМ УРЯТУВАТИ ЖІНОК!

— Він знає, що там жінки, — пробурмотіла Луїза. — Невже до них не доходить, що він знає? Чи вони геть дурні, Ральфе?

Дивне розпливчасте виття було відповіддю поліцейському з мегафоном. Ральфові потрібен був час, щоб зрозуміти, що це регіт. І знову вогонь з автомата, а відтак сухий кашель револьвера.

Крижаними пальцями Луїза стиснула його долоню:

— Що нам робити, Ральфе? Що нам робити?

Він глянув на чорно-сірі клуби диму, що здіймалися над верхівками дерев, потім подивився назад, на все нові поліцейські машини — цього разу їх наближалося не менше шести — і знову на бліде, напружене обличчя Луїзи. У голові в Ральфа трохи прояснилося — не повністю, але цілком достатньо, щоб він зрозумів — на це питання існує лише одна відповідь.

— Ми піднімемося нагору, — коротко кинув він.

Спалах. І язики полум’я з жовтогарячих перетворилися на зелені. Голодне хрускотіння зазвучало приглушеніше. Тримаючи Луїзу за руку, Ральф обвів її навколо поліцейської машини, поставленої тут як заслон.

Новоприбулі автомобілі скупчилися навколо цієї перешкоди. Чоловіки в темно-синій уніформі на ходу вистрибували із салонів. Кілька людей тримали автомати, майже всі були в товстих куленепробивних жилетах. Один із поліцейських пробіг повз Ральфа, як порив теплого вітру, перш ніж той встиг відступити вбік, — його звали Девід Вілбері, який вважає, що його дружина, секретарка в агентстві з купівлі-продажу нерухомості, злигалася зі своїм шефом. Питання про дружину відійшло на другий план (принаймні, тимчасово), витіснене потребою негайно забігти в туалет і постійним переляканим повторенням одних і тих же слів, які змією звивалися в його думках: «Ти не знеславишся, ти не знеславишся, нізащо, нізащо».

— ПІКЕРІНҐУ! — завив мегафон, і слова, що вилітали з нього, здалися Ральфові градом срібних куль. — ТВОЇ ДРУЗІ МЕРТВІ, ПІКЕРІНҐУ! КИДАЙ ЗБРОЮ Й ВИХОДЬ У ДВІР! ДАЙ НАМ ЗМОГУ ВРЯТУВАТИ ЖІНОК!

Ральф і Луїза звернули за ріг, непомічені в довколишній метушні, і вийшли до скупчення поліцейських машин, припаркованих біля під’їзної доріжки з висадженими обабіч яскравими квітами.

«Ось що таке жіночий підхід», — подумав Ральф.

Під’їзна доріжка впиралася в невеликий дворик перед білим фермерським будинком, зведеним не менше сімдесяти років тому. Уздовж фасаду триповерхового будинку тяглася величезна веранда, з якої відкривався чудовий вид на захід, де в блакитному ранковому серпанку здіймалися вершини пагорбів. Цей будинок колись давав притулок родині Барретта і їхньому яблучному бізнесу, а донедавна розміщав під своїм дахом десятки побитих, заляканих жінок, але одного погляду було досить, щоб зрозуміти — до завтрашнього ранку він уже нікому не зможе прислужитися. Вогонь охопив південне крило будинку, полум’я сягнуло веранди, його язики виривалися з вікон і похітливо облизували карнизи. Ральф помітив плетене крісло-гойдалку, що горіло в дальньому кінці веранди. З ручки крісла звисав недов’язаний шарф, уткнуті в нього спиці блищали білим жаром. Звідкись чулося монотонне побрязкування дзвіночка.