Ральф хотів було сказати Гамільтону, що єдиною петицією, яку він підписав би не роздумуючи, було б звернення до божеств сну, щоб вони повернули йому три години чудового відпочинку, украдені в нього, але, ще раз глянувши в обличчя книгопродавця, передумав.

«Керолайн підписала б це кляте звернення, — подумав він. — Звичайно, навряд чи її можна було назвати прихильницею абортів, але вона й не була шанувальницею чоловіків, які повертаються додому після закриття барів і лупцюють своїх дружин і дітей, як боксерські груші».

Усе правильно, але не це було головною причиною, яка спонукала б Керолайн поставити свій підпис. Вона зробила б це, щоб мати хоч найменший шанс послухати й побачити навіч таку непокірну пані, як Сьюзен Дей. Вона зробила б це з цікавості, яка була, можливо, однією з визначальних рис її характеру — настільки сильною, що навіть пухлина мозку не могла її подолати. За два дні до смерті вона вийняла квиток у кіно, який Ральф використовував як закладку, із книги, яку він залишив на тумбочці біля ліжка, бо хотіла знати, що саме він дивився. Фільм називався «Чудові хлопці»… І тут Ральф одночасно здивувався й засмутився, збагнувши, які болючі ці спогади. Навіть тепер йому було нестерпно боляче.

— Звичайно, — кивнув він. — Я із задоволенням поставлю свій підпис.

— Це чудово! — вигукнув Гамільтон, поплескавши Ральфа по плечу. Його замислений погляд змінився посмішкою, але, як подумав Ральф, у ній не відчувалося зміни на краще. Посмішка була важкою й не дуже привабливою. — Зайдімо в моє лігво!

Ральф пішов за Гемом у пропахлу тютюном крамничку, яка зовсім не видавалася лігвом о пів на десяту ранку. Вінстон Сміт ішов попереду, зупинившись лише кілька разів, щоб окинути їх поглядом своїх старечих жовтих очей. «Він дурень, але й ти анітрохи не кращий», — неначе промовляв цей загадковий погляд. За цих обставин подібна думка зовсім не здавалася Ральфові такою вже суперечливою. Він узяв газети під пахву, схилився над розграфленим аркушем, що лежав на прилавку біля касового апарату, і підписав звернення до Сьюзен Дей приїхати в Деррі й виступити на захист Центру допомоги жінкам.

Ральф здолав підйом на Ап-Майл-Вілл успішніше, ніж сподівався, і, минувши перехрестя Вітчгем і Джексон-стріт, подумав: «Ось так, некепсько».

Раптовий дзенькіт у вухах і тремт у ногах змусили його зупинитися і прикласти руку до грудей. Серцебиття прискорилося настільки, що він аж злякався. Почувся шелест паперу — це з газети під пахвою вислизнув і полетів у водостічну канаву рекламний проспект. Ральф уже було нагнувся за ним, але вчасно зупинився.

«Не дуже розумно, Ральфе, — якщо ти нахилишся, то, швидше за все, впадеш. Краще залишити це для двірника».

— Чудова думка, — пробурмотів він, випрямляючись. Чорні цятки, немов сюрреалістична вороняча зграя, замигтіли перед очима. Ральф був майже певен, що це його останні хвилини, що зараз він упаде і йому буде вже однаково, що він устиг зробити в цьому житті, а що — ні.

— Ральфе? З тобою все гаразд?

Обережно підвівши голову, він побачив Луїзу Чесс, що жила на протилежному боці Гарріс-авеню за півкварталу від його будинку. Вона сиділа на одній із лавочок біля входу в Строуфорд-парк, можливо, чекаючи автобуса.

— Усе добре, — відповів Ральф, змусивши зрушитися з місця неслухняні ноги. Здавалося, він ішов, долаючи опір дивної грузької рідини, затято сподіваючись дістатися до лавочки. І Ральф не зміг притамувати полегшене зітхання, коли буквально впав на сидіння поряд із жінкою.

У Луїзи Чесс були величезні темні очі — коли Ральф іще був дитиною, такі очі називали іспанськими, — і він міг заприсягтися, що через ці очі чимало хлопців не мали спокою, коли Луїза вчилася в старших класах. Очі досі були прекрасні, але Ральфові не дуже подобалася тривога, що з’явилася в них зараз. Це було… Як? «Занадто дружелюбно», — спало на гадку, але він не був певен, що ця гадка правильна.

— Добре, — луною повторила Луїза.

— Звичайно. — Ральф дістав із задньої кишені штанів хусточку, нишком глянувши, чи чиста вона, і витер лоба.

— Сподіваюся, ти не будеш заперечувати, Ральфе, якщо я скажу, що вигляд у тебе не найкращий.

Ральф заперечував, але не знав, як сказати про це.

— Ти блідий, спітнів, до того ж смітиш на вулиці.

Ральф здивовано глянув на жінку.

— Щось випало з твоєї газети. Здається, це рекламний проспект.

— Невже?

— Ти й сам це чудово знаєш. Зачекай-но.

Легко підвівшись, вона перетнула тротуар, нахилилася (хоча стегна в неї були й широкуваті, ноги Луїзи здалися Ральфові все ще надзвичайно стрункими для жінки шістдесяти восьми років) і підняла проспект, тоді повернулася й сіла поруч.

— Ось так, — сказала вона задоволено. — Тепер ти більше не смітиш.

Ральф мимоволі посміхнувся:

— Дякую.

— Не варто. Мабуть, сьогодні можна собі дозволити гамбургер і дієтичну колу. Я стала занадто огрядною після смерті містера Чесса.

— Ти зовсім не огрядна, Луїзо.

— Спасибі, Ральфе, ти справжній джентльмен, тільки не хитруй. У тебе закрутилася голова? Та ти мало свідомість не втратив!

— Просто мені треба було відсапатися, — вимушено посміхнувся Ральф, обертаючись до зграйки хлопців, що грали в бейсбол у парку. Діти грали, забувши про все на світі. Ральф позаздрив досконалості їхньої дихальної системи.

— Це ж треба, відсапувався.

— Саме так.

— Просто переводив подих.

— Луїзо, ти немов заїжджена платівка.

— Що ж, заїжджена платівка розповість тобі дещо, гаразд? Ти, мабуть, псих, якщо піднімався на пагорб у таку спеку. Якщо тобі так хочеться гуляти, то чому б не прогулятися до аеропорту, як раніше?

— Тому що це нагадує мені про Керолайн, — відповів він, незадоволений своїм натягнутим, майже грубим тоном, але сказати м’якше не міг.

— О, чорт, — пробурмотіла Луїза, легенько торкнувшись його руки. — Вибач.

— Нічого, все гаразд.

— Ні, не гаразд. І мені варто було б подумати, перш ніж базікати. Тобі вже не двадцять років, Ральфе. І навіть не сорок. Я не хочу сказати, що ти в поганій формі — будь-хто підтвердить, що на свої роки ти чудово зберігся, — але тобі варто поберегти себе. Гадаю, Керолайн погодилася б зі мною.

— Знаю, — відповів він, — але я справді…

«…Почуваю себе добре», — хотів сказати Ральф, але, відвівши погляд від своїх рук, знову подивився в її темні очі, і те, що він побачив у них, не дозволило йому закінчити фразу. У її очах був відвертий сум… Чи це була самотність? Можливо, і те і інше. Принаймні, в її очах він побачив не лише це. Ще він побачив самого себе. «Ти чиниш нерозумно, — промовляв погляд темних очей. — Можливо, ми обоє дурні. Тобі сімдесят, до того ж ти вдівець, Ральфе. А мені шістдесят вісім, і я теж удова. Скільки ще нам сидіти вдвох на твоїй веранді вечорами в товаристві Білла Мак-Ґоверна? Сподіваюся, не дуже довго, тому що ми обоє занадто старі, щоб зустрічатися під пильним оком дуеньї».

— Ральфе? — раптом стурбовано окликнула його Луїза. — Як ти себе почуваєш?

— Добре. — Ральф знову розглядав свої долоні. — Усе гаразд.

— У тебе був такий вираз обличчя, немов… Я не знаю.

Ральф подумав, чи не збожеволів він від напруженої ходьби в таку спеку.

Зрештою, це була всього лише Луїза, яку Мак-Ґоверн завжди називав (іронічно зводячи ліву брову) «наша Луїза». Звичайно, вона досі має чудовий вигляд — стрункі ноги, красиві груди, чудові очі — і, можливо, він і не відмовився б лягти з нею в ліжко, та й вона, можливо, теж була б не проти. І що з того? Якби вона побачила використаний квиток у кіно, чи захотіла б вона довідатися, який саме фільм він дивився, усе більше віддаляючись від неї?

Ральф сумнівався в цьому. У Луїзи прекрасні очі, і його погляд частенько зупинявся на вирізі її блузки, коли вони втрьох коротали вечори на веранді його будинку, насолоджуючись чаєм з льодом і приємною прохолодою, — але він вважав, що через те, що в ширінці, клопотів на свою голову можна нажити навіть у сімдесят. Старість ніколи не була виправданням безтурботності. Ральф підвівся, усвідомлюючи, як Луїза дивиться на нього, і зусиллям волі змусив себе не похитнутися.