І щодуху метнувся до річки, кленучи самого себе на чім світ стоїть. Це ж він мав вартувати село і тепер почував себе найнещаснішим, мов той вартівник, який залишив перед ворогом відчинені ворота фортеці.
Було занадто пізно що-небудь робити. Селище горіло з краю в край, алкалуфи кричали, тупотіли, плескали в долоні. У світлі полум'я їм ввижалися якісь червоні видива, і г. оді було втямити, чи вони налякані, чи веселяться, мов божевільні. Тільки собаки, які металися під ногами, були налякані по-справжньому.
А вогонь, запаливши селище алкалуфів, знову спустився до берега.
На березі протоки Блек Педро зупинився. «Сперанца» бовваніла за сотню метрів посеред кривавої води. Метис зиркнув на піроги на березі, але чомусь не взяв жодної, а кинувся вплав, тримаючи вогонь над собою. З палаючої гілки бризкали іскри і з шипінням падали у воду.
Ісмаїл, лаштуючись сісти в шлюпку, раптом витріщив очі й перехрестився, мов гяур, бо на ньому все одно не було тюрбана. Він ще ніколи не бачив, щоб вогонь ішов по воді, мов змій з палаючим хвостом.
Метис допливав до почервонілої обшивки корабля, побачив звисаючий трап, але обминув його, незрозуміло чому, так само, як обминув піроги, доплив до носа, узяв смолоскип у зуби, подерся по якірному ланцюгу, схопився руками за парапет, підтягнувся й стрибнув на палубу.
Ісмаїл бачив, як вогонь піднімається по борту, але збагнув усе лише наступної миті, коли на кораблі спалахнуло полум'я. І він уже не думав ні про що, не гукав нікого, бо не мав часу: «Сперанца» могла згоріти дотла. Кок схопив у руки весла й щосили наліг на них.
Могли загорітися складені на палубі вітрила, щедро просмолена палуба, тоді згорить усе, ну геть-чисто все корабельне і його власне майно — шаровари, тюрбан, газель… Ісмаїл напружився…
А селище тим часом перетворювалося на попіл. Падали останні колоди, повітря виповнилось димом. Алкалуфи з смолоскипами прокрадалися лісом, оминаючи пожарище, до пірог на березі: це нещастя пробудило їхній мандрівний дух і погнало в дорогу…
Ісмаїл облишив весла і вчепився за трап, перевалившись, мов мішок, із човна. Над парапетом між полум'ям гидко заблищала цівка рушниці, спрямованої на нього. — Назад! Гум-м!
Блек Педро, розпатланий, мокрий, знавіснілий, з осклянілими очима дико скалився до нього.
Голубувате полум'я засліпило Ісмаїлові очі, пострілу він не почув, але щось ударило в ліве плече, і він випустив трап.
Кок схопився правою рукою за борт шлюпки, озирнувся на берег, але не побачив нікого і важко застогнав. Він відчув у лівому плечі важкий і холодний біль, ніби хтось поклав велику крижину, однак його доймав не біль, а власне безсилля.
Кок стріпнув головою, ще раз важко застогнав, пересилив біль і, схопившись обіруч за трап, подерся вгору.
Блек Педро стояв за люком з рушницею в руці.
— Назад! Гум-м!
Ісмаїл схопив рукою багор і кинувся на нього, зневажаючи цівку рушниці. Він і зараз не почув пострілу, не побачив навіть полум'я, бо й так довкола буяв вогонь; тільки відчув, як затріщало коліно, і впав долілиць на люк.
— Кидай рушницю! — гаркнув він за хвилину, підводячись на одній нозі й наставивши багор.
Куля свиснула у нього над вухом, друга обпалила шкіру на шиї, потім його ніби вдарили ковальським молотом — він знову впав.
Блек Педро стріляв, спотикаючись об бухти канатів; руки його тремтіли, сам він був наляканий. Усе життя мріяв мати рушницю, свою, власну, а зараз із жахом бачив, що рушниця не може творити чудес. Чоловік перед ним, червоний від відблисків полум'я і від власної крові, повз до нього, піднявши вгору багор, і якщо остання куля не вкладе його…
Ісмаїл відчув кулю десь у тілі, але не знав де, бо все тіло його було зрешечене, а він повз уперед, гнаний полум'ям, яке тяглося за ним по засмолених щілинах між дошками.
Побачивши його за два кроки від себе, Блек Педро випустив рушницю, сахнувся назад, перечепився через якір і впав горілиць спиною на парапет.
— Не вбивай мене! Гум-м-м! Не вбивай! — він заламав руки на грудях і зробився геть маленький.
Багор уже націлився пронизати його, та Ісмаїл похитнувся, а наступної миті метис зверетенувсь у неймовірному стрибку і звалився через парапет…
Піроги алкалуфів відчалювали від берега, розтягнувшись на воді вервечкою вогнів…
Коли Герасім, Ієремія, Хараламб, мокрі, задихані, піднялися на борт, Ісмаїл на колінах виливав останнє відро на вже погашений вогонь. Пахло димом, горілим деревом, а ще полум'яніла на палубі його власна кров.
Ісмаїл якось вибачливо глянув на товаришів і впав.
Стерновий нагнувся до нього.
— Ісмаїле! Друже мій! — простогнав він, беручи його на руки.
У лісі завиднілися нові вогні. Невдовзі почулися крики, і Хараламб здригнувся, упізнавши їх:
— Наші! Герасіме, я беру шлюпку і йду до них!
Ісмаїл злякався: капітан повертався в найнепідходящий час. Серце, наскільки воно ще було живе в ньому, впало. Він підняв руку й зробив знак стерновому, щоб той нахилився до нього.
— Герасіме… — слова давались йому важко. — Не говорити капітан… — він показав рукою на корму, — не говорити… що я спати на його койка…
Голова його впала на бік, він знепритомнів.
РОЗДІЛ XXXII
ВІДВАЖНИЙ ІСМАЇЛ
«Сперанца» підняла якір одразу ж, тільки-но почало світати. То сям, то там ще диміли хати — усе, що залишилось від селища алкалуфів.
— Пішла намарне наша робота, пане! — пригнічено сказав стерновий.
— Ні, Герасіме, наш труд відродиться. Алкалуфи втекли, розсипались по островах, по лісах і, може, блукатимуть так ще дуже довго. Та коли мине страх, коли їм допече мороз, восени, я певен, вони знову зберуться й почнуть хазяйнувати. Наші сокири залишились у них, а дерева в лісі досить.
І справді, мандрівники, які потім ішли протокою Бігл, бачили на захід від Ушуайї селище з дерев'яними хатами, зведеними у якийсь незвичайний для цих місць спосіб, але ніхто так і не зміг розгадати цієї загадки.
— Запам'ятай, Герасіме, труд наш дасть свої плоди!. — повторив Антон, востаннє глянувши на берег, на гори, за вершинами яких уже не було невідомої території на Вогняній Землі.
Дихав слабенький зюйд-вест, і шхуна з реями на правому борту важко йшла протокою на захід. Аднана сиділа в узголів'ї Ісмаїла, а екіпаж усував збитки, завдані вогнем, — на щастя, це можна було зробити на ходу. Подекуди прогоріли дошки на палубі, згорів тент і мале вітрило, але в них було запасне.
— Ходіть тихше, не гупайте так! — шепотів Герасім.
Усі намагалися ходити навшпиньки, ніхто не гупав, але стерновий для годиться попереджав.
За коліном протоки стояв якийсь вітрильник.
— Гей, на «Сперанці»! — крикнули звідти. — Звідки йдете?
— Ми стояли на якорі тут, у протоці, за три милі звідси.
— А ви не бачили там високого чоловіка? Він висадився учора ввечері і чомусь не повертається.
— Вітрильник його?
— Ні. Мій. Він зафрахтував його на два місяці.
— Гроші вже одержали?
— Так.
— Тоді можете йти. Він просив передати, що сам вас знайде… Ви знаєте Ушуайю?
— Як свої п'ять пальців.
— Там є шпиталь або хоч лікар?
— Спитайте при місії доктора Йозефа. Він хоч і похмурий, але досить тямковитий. У нього є пілюлі, може робити уколи.
До Ушуайї вони прибули аж наступного дня пізно ввечері.
Доктор Йозеф, якого знайшли в мурованій каплиці і привели до недужого, зняв шапку, побожно перехрестився повільними жестами смиренного монаха й підійшов до Ісмаїла.
— Рана в плечі, добре! Зараз подивимось, куля засіла там чи вилетіла через лопатку. Добре, добре! Кість не пошкоджена, добре! Ох, а тут гірше, грудна порожнина продірявлена, куля ввійшла в грудну кістку, але відхилилася вбік, добре, інакше зачепила б серце, — він не харкає кров'ю? — легені цілі, яке щастя! Ага, ось ще одна рана, в лівому коліні… Але що трапилось? Я ще в житті не бачив так подірявленої людини!
