У цей час від лівого борту почулися один по одному два сплески й розпачливий крик Аднани.

— Що сталося? — спитав капітан.

— Безбородий і Гусейм стрибнули у воду!

Дві піняві смуги неймовірно швидко тягнулися морем до берега. Ієремія кинув кабестан і схопив рушницю.

— Стривай, не стріляй! — зупинив його капітан, бо Безбородий потрібен був йому живий. — Хай вийдуть на берег, а там зупиниш їх! Спустити шлюпку!

Діти на березі злякано кинулися врозтіч. Уздовж берега стрімко, але велично спокійно, не хвилюючи води, ніби то була тільки тінь, мчала спина якоїсь тварини. За нею ще одна, потім ще, перетинаючи дорогу втікачам.

— Акули! — закричала Аднана.

Антон схопив її за плечі й відтягнув убік, ніби хотів затулити від жахливого видовища.

Перша акула ринулася вперед, ударила хвостом по воді й перевернулася на спину, показуючи білий живіт. Почувся страхітливий крик, море почало забарвлюватися в червоне.

Другий утікач метнувся вбік, хотів був повернути до корабля, але акула ударила хвостом по воді біля нього, перевернулася на живіт і потягла його в глибину, залишивши на поверхні тільки рожеву хвилю.

Пірати на кораблі дивилися поверх парапету витріщеними від жаху очима.

Ієремія, погамувавши тремтіння, відклав мушкет убік.

— Справедливий присуд! — обізвався він тихо, ніби сам до себе.

Але у важкій тиші, що запала, всі почули його шепіт, і кожного пройняв дрож.

— Ну, а далі що будемо робити, капітане? — спитав Герасім із перекошеним обличчям, хоч і був звичний до всього.

— Хто нам тепер скаже, де нам знайти вашого друга?

— Не знаю! Але ми його знайдемо, хоч би для цього й довелося обнишпорити всі моря й океани!

Він сказав це таким тоном, що в стернового не залишилося жодного сумніву.

«Сперанца» ішла на північ, коли з'явився Ісмаїл, протираючи очі, здивований, що вже вечір. Гай-гай, багато дечого з того, що сталося потім, могло б бути інакше, аби кухар, який знайшов листа в свиті Безбородого, вийшов на палубу трохи раніше.

Сонце заходило за кормою, і море здавалося кривавою ванною.

Тридцятий день вітер дув з архіпелагу, припиняючись лише на деякий час і даючи надію мореходам, що повернеться хоч трішечки й не віятиме прямо в ніс, та після короткого перепочинку той знову брався за своє, вимушуючи всіх стискувати кулаки й лаятись.

Вони йшли зигзагами по Середземному морю, «ріжучи» вітер, як могли — одного дня йшли на зюйд-ост, наступного на зюйд-вест, але половина їхньої дороги пропадала марно, бо море дрейфувало.

Нарешті під вечір «Сперанца» обійшла мис Кріо, а на світанку вітер, затиснутий між островами, почав віяти збоку, налягаючи на правий борт. Тепер корабель Ішов уздовж західного берега острова Кріт, готуючись повернути в Егейське море.

Аднана повісила між щоглами простирадло, з-за якого виднілась тільки її голівка з мідяним волоссям, зав'язаним у вузол на голові, і вмивалася, затягнувши якусь дивну пісню ще з часів її дитинства на втраченій батьківщині, яка лежала на протилежному краю Середземного моря.

Антон слухав пісню, мов миле дитяче белькотіння, пронизане то серйозним, то сумним настроєм. Проснувся він кілька хвилин тому, але лежав нерухомо, дивлячись крізь повіки на небо, яке починало світліти, і намагався вгадати рухи дівчини. Уже місяць він спав у гамаку на палубі, віддавши каюту Аднані.

За цей місяць важкого плавання не сталося нічого особливого, але все так перемінилося! Палуба, яка, правду кажучи, завжди була чиста, зараз виблискувала, мов долівка в хаті роботящої господині. Мідь на судні щоранку натиралася так, аж сліпила очі при сонці. Екіпаж навдивовижу старанно ваксував чоботи, усі ходили тільки в чистому одязі і в напрасованих штанях, ніби готувалися на весілля.

Ієремія голився щоранку, хоч досі бритву брав у руки лише раз на тиждень. Кок по п'ять разів на день пригладжував своє ріденьке волосся, і якби хтось заглянув в ілюмінатор, то міг би захопити його зненацька, коли він крадькома видивляється в уламок дзеркала, прикріплений на полиці з каструлями.

Навіть Герасім, який дивився на все насмішкувато, іноді ловив себе на тому, що розгладжував сивіючі вуса, чого раніше за ним не водилося.

Перемінився й Мігу за цей місяць. Хоч останнім часом він і став поводитись, по-чоловічому, як бувалий моряк, зараз став сором'язливіший, аніж тоді, коли сам-один прибув у Суліну з Негріле та зі своєю чабанською сопілкою. Щодня по обіді Антон Лупан брався вчити його, але і в одного, і в другого думки були далекі від навчання. Почувши голос Аднани або зустрівшись із нею самою на палубі, хлопець червонів, мов дівиця, і ставав сам не свій.

Та найбільша переміна відбулася з Негріле. Якщо люди від соромливості або стриманості приховували свої почуття бодай про людське око, то Негріле одразу покапав, що він покорений лагідністю й ніжністю Аднани. Досі ніхто не чув такого веселого гавкоту, не бачив найнеймовірніших перекидань, ошаленілого метання по палубі, а коли дівчина, стомлена після таких пустощів, зупинялася, щоб перевести дух, або сідала замислено на бухту каната, ніхто не бачив Негріле спокійнішим і розумнішим.

Ліворуч бугшприта з'явився острів Кітіра, — отже, недалеко континент і кінець цього тривожного плавання.

Аднана висунула голову з-за простирадла, стріпнула мокрим волоссям, відкинувши його з обличчя, і глянула на людей, що почали прибирати палубу.

— Доброго, ранку! — гукала вона, даруючи кожному усмішку.

— Доброго ранку! — радо відгукувались вони.

Негріле почав бігати по палубі.

Тільки Акоп сидів, згорбившись, з червоними очима, зарослий, злякано позираючи на зв'язаних піратів, що пожали поряд. Відколи він зібрав своє майно, замкнув його у скрині й відніс назад у трюм, то вже не мав спокою.

Герасім підійшов до Антона, ледве стримуючись:

— Пане, завтра вранці, якщо вітер знову не пожартуй, ми прибудемо в Пірей. Думаю, пора вже трохи розбудити нашого купця, бо потім він вислизне в нас між мильцями.

— Безперечно, Герасіме. Зараз нам ой як потрібні гроші, адже нам треба обнишпорити архіпелаг і східну чистину Середземномор'я, скрізь, де пірати мали свої кубла. Ми дійдемо до Александрії, до Порт-Саїда, якщо і роба буде. Я не можу залишити П'єра Баяна в біді, знаючи, що він живий.

— Ваша правда, пане! У мене в самого душа була б не на місці, якби ми не виконали до кінця обов'язок.

— А як люди думають?

— Так само. Я певен, вони підуть за вами будь-куди.

— Ну, то нам бракує тільки грошей. Хто з нас торгуватиметься?

— Дозвольте мені, бо в вас занадто м'яке серце.

— Гаразд, але спершу пришли-но його сюди, я хочу з ним поговорити.

Вірменин підійшов, хитаючись.

— Сідай, ефенді Акопе! — запропонував Антон, показуючи на бухту каната. — Скажи, будь ласка, чому ти вибрав морську дорогу в Афіни?

— Караванами по суші дуже довго й небезпечно.

— Але ж, як сам бачиш, і на морі не все спокійно!

— Хто б міг подумати, що пірати поласяться на такий корабель!

— І не поласились би, будь певен! Вони ув'язалися за нами тільки через тебе. А ми втратили сорок днів, а це все гроші, я вже не кажу, що ми наражали власне життя на небезпеку, дехто міг би загинути, захищаючи твоє багатство. Тож зараз іди й поговори із стерновим про оплату.

Акоп перелякано глипнув на Герасіма і швидко заговорив:

— Ефенді капітане, я розплачуся з вами, як належить.

— Саме про це й поговорите з стерновим.

— Навіщо мені говорити з ним, коли ми можемо порозумітися з вами, як люди! Я дам вам половину з того, що маю при собі.

Стерновий усміхнувся у вуса, приховуючи хитринку, не спокушаючись щедрістю мандрівця.

— Половина — то забагато! — сказав він з такою стриманістю, якої від нього не сподівався ніхто, — Я думав просити тільки чверть, але оскільки ти такий щедрий, то зупинимось на третині.