Невдовзі «Сперанца» розвернулась і вирушила в дорогу при сильному кормовому вітрові. У протоці хвилі з Мармурового моря розбивалися, налітаючи одна на одну, розлючені, мов звірі, які, не маючи де розгулятися, запінено ревли. Шхуна, ідучи вслід за ними, майже не відчувала їхньої люті.

Лот показував трохи більше восьми вузлів, тобто мало не швидкість поштового пароплава, і судна, які вийшли набагато раніше з порту, одне по одному залишилися позаду. Залишилась позаду й «Вікторія», капітан якої, стоячи на містку, спостерігав у підзорну трубу за шхуною, дивуючись, що вона так швидко його наздогнала, хоч він підняв усі вітрила.

Весь екіпаж «Сперанци» був на палубі, навіть Акоп залишив люк трюму, який він досі недремно пильнував, і вийшов на ніс, де клекотів морський вихор, розкриваючи перед ними запінені безодні. Тільки чернець сидів у кубрику при своїх бесагах та з книжкою в руці.

Мігу зненацька, повернувши, голову, побачив білого птаха, що затріпотів між вітрилами, а потім виборсався н них і полетів до західного берега протоки. Над кораблем часто крутилися чайки, іноді навіть сідали на вершечку щогли, але це був інший птах.

— Дивіться, голуб! — крикнув Хараламб.

Що шукав голуб над протокою?

— Він заблукав, бідолаха! — сказав Ієремія.

Але в голові Мігу політ голуба поєднався з нічним гуркотінням, і хлопець замислився, дивлячись поміж щогл. Цієї миті щось легенько скрипнуло, і юнга, повернувши голову, побачив, ніби зачинився ілюмінатор.

Береги протоки були так близько, що здавалося, ніби шхуна пливе по весняному стрімкому потоку. На європейському березі стриміли голі порепані пагорби, там лиш де-не-де темніла латка зелені. На протилежному березі рослинність багатша, майже середземноморська. В одному місці видно було намети, біля яких стояли вишикувані солдати. Вище вгадувались замасковані гармати, котрі дуже швидко могли націлитись жерлами на ворожі кораблі.

Перед виходом до Кілід-Бара протока різко повертали вліво, на південь, а вітер поміж берегів все одно не втратив своєї сили. Протока все вужчала, стиснуті хвилі билися поміж собою чимдалі лютіше, і вітрильник мчав, ніби гнаний бурею. Містечко Кілід-Бар на європейському березі залишилось позаду, мов станція, повз яку поїзд іде без зупинки.

— Знавіснілі Дарданелли в цьому місці! — вигукнув Крістя Бусуйок, дивлячись на протоку оком плотогона. — Тут так, ніби на наших річках у горах!

Сказавши так багато слів, він знову замовк і мовчав, мов щоглове дерево, майже шість годин.

— Дарданелли лютують тільки при сильному вітрі. А зазвичай вони дуже спокійні, — пояснив Антон.

Він і сам ще ніколи не бачив протоку такою невгамовною і тепер уже не дивувався, що саме тут хвилі знесли міст, перекинутий через Геллеспонт Ксерксом, а перський цар, щоб покарати їх за підступність, послав людей відшмагати хвилі.

Важко було повірити, що саме тут Леандр, закоханий у Геро, кинувся вплав через Геллеспонт до коханої, яка на протилежному березі махала йому хустинкою. Це легенда, а один чоловік таки подолав протоку, і не античний герой, а людина новітніших часів — лорд Байрон, хоч його й не чекала на протилежному березі Геро його днів.

О четвертій годині вітер посилився. Мігу заступив у дозор, а Антон узявся за стерно. Юнга стояв, дивлячись у пустельне море, а його доймала одна й та сама думка, котра від самісінького ранку не давала йому спокою. Він вагався, чи слід нею поділитися з кимось, бо ж і сам не знав, чи все це йому не привиділось. Одначе і встояти спокійно не міг.

— Що з тобою, Мігу? — помітив його тривогу капітан.

— Я хотів би сказати, пане… Мені цей чернець… — Хлопчина повагався якусь мить, потім пошепки випалив одним духом: — Чернець читає не святі книжки!

— Та що ти кажеш? — усміхнувся Антон. — І це тебе так схвилювало? Я колись бачив, як ченці грали в карти у корчмі і навіть шахрували при цьому… А звідки ти знаєш, що саме він читає?

— Я взяв сьогодні вранці у нього під головою книжку. Почувши це, він вихопив її у мене з рук і дуже розсердився.

— І не дивно. Я певен, йому не сподобалось, що ми знатимемо про його пристрасть до світських книжок. А яка то книжка?

— «Граф Монте-Крісто».

Може, й дивно, що чернець читає такі книжки. А втім…

— Та гаразд, Мігу, облишмо його на божий розсуд. Завтра вранці прибудемо на Скірос і розпрощаємося з ним.

Мігу заспокоєний пішов на ніс шхуни. Сонце хилилось до заходу. Праворуч виплив острів Страціо, мов закривавлений бескид, подірявлений ногою якоїсь велетенської потвори.

— Мігу! — гукнув Герасім. — Скажи Ісмаїлові, хай поквапиться з вечерею, бо вже початок сьомої.

Йдучи повз ілюмінатор, юнга заглянув у кубрик, ніби його щось підштовхувало. При слабкому світлі, яке пробивалося знадвору, хлопець побачив, що чернець не сидів з книжкою біля своїх бесаг, а схилився над ліжком Ієремії. Наступної миті він обернувся, і Мігу пустився навтіки.

— Дядьку Ієреміє, у вас є щось цінне в каюті?

— Нема нічого. А чому ти питаєш?

— Мені здалося, ніби чернець шукав щось у вас під подушкою.

— Отуди к бісу! Таж нема в мене чого красти!

— А що ж він шукав?

— Дідько його знає! Але якщо це так, то він не вийде на Скіросі, поки я не перевірю його бесаги.

З настанням вечора вітер послабшав, і лот показав, що «Сперанца» зменшила швидкість до шести вузлів.

О восьмій до стерна став Ісмаїл. Герасім засвітив ліхтарі. Сонце заходило, зачервонивши море. Десь далеко попереду заблимав маяк на острові Лемнос, але невдовзі він мав зникнути за хвилями, бо «Сперанца» швидко ковтала милі. Острів Страціо із заходом сонця одразу втратив кривавий відблиск і тепер ледь виднівся, ніби похмура тінь над сизим овидом.

Антон підійшов до Герасіма, який мав ставати до стерна опівночі, уточнив, як тримати курс і додав:

— Якщо вітер не переміниться і не втихне, о другій ночі ти побачиш маяк на мисі Картсімо. Триматимеш ліворуч від нього, і ми вийдемо на Скірос.

— Ясно!

— А тепер усім спати!

Спускаючись у каюту, Мігу віч-на-віч зіткнувся з ченцем, який піднімався по трапу, і швидко відхилився, даючи тому пройти.

На палубі чернець потягнувся, аж кості затріщали, потім глянув на море. Негріле підвівся й почав гарчати.

Запала темна, беззоряна ніч. Маяк на острові Лемнос зник за кормою. Тільки на заході виднілись його рудуваті спалахи.

Чернець постояв так трохи, вдивляючись у темряву, потім, тиснучись до парапету, бо остерігався Негріле, пішов на корму.

— Хто там? — злякано вигукнув Акоп.

— Я, сину, господь з тобою! — смиренно відповів чернець.

Вірменин зітхнув і знову ліг, намагаючись заснути. Ісмаїл стояв біля стерна. Шкала компаса ледь погойдувалась при слабкому світлі прихованого ліхтаря.

— Добрий вечір, керманичу! Бог на поміч! — обізвався чернець по-турецькому, зупиняючись поряд.

Ісмаїл стрепенувся.

— Який бог, твій чи мій? — буркнув він, глянувши на карту, замість того, щоб радіти, що можна перекинутися з кимось рідною мовою, бо вже досить попомучився із мовою гяурів.

— Бог один, сину!

— То кажи аллах, бо його так звати!

Чернець тихенько засміявся, помовчав якусь час ну, бо не хотів починати із стерновим теологічну суперечку.

Бачачи, що гість не йде і нічого не каже, а тільки стоїть, мов мумія, Ісмаїл спалахнув з досадою:

— Тобі не хочеться спати! Ти вдень виспався. Іди геть звідси!

Замість відповіді чернець підсунувся ближче до компаса, ніби вперше його бачив.

— Що таке, сину?

— Оце?.. Компас.

— А для чого він?

— А ти що, не знаєш? Показує дорогу!

Чернець здивувався ще дужче і аж прилип до компаса.

— А світло звідки? Він сам світиться?

Ісмаїл, досі похмурий, усміхнувся.