— Як, пане?

— Викличемо її каблограмою, і вона нас наздожене у Монтевідео або в Ріо-де-Жанейро.

— А це можливо? — спитав Герасім, силкуючись приховати радість. — Поки одержить каблограму, поки сяде на пароплав… А гроші?

— За гроші вона може не турбуватися. Банк видасть їй наші гроші у Марселі, а решта все буде значно швидше, ніж ви думаєте. Каблограму вона одержить наступного дня після відправки.

— Чудасія!

— Потім сяде на пароплав, і поки ми прийдемо в Монтевідео, вона вже буде там. Ну, добре! — підсумував капітан. — Прийдемо в порт, одразу пошлемо депешу в Марсель… А зараз — усі по місцях! Мігу, швидко підняти бразільський прапор!

Юнга миттю подався до щогли, присоромлений, що забув про свій обов'язок. А коли вже спускався, його вухо вловило якесь дзижчання — глибоке й безперервне.

Люди теж почули його — воно пересилювало далекий гул порту й рокіт моря.

— Що це таке? — спитав Ієремія.

Антон теж спантеличено прислухався до нього, аж раптом згадав книжку Дарвіна і все збагнув.

— Це лісові комахи, Ієреміє.

— Та невже комахи можуть здійняти отакий шум?

— Так, бо їх мільярди на кожному кроці в лісі. Звісно, в них голос не бугая, але коли їх збирається стільки…

— Ой лишенько! Це ж можна збожеволіти, якщо трохи поживеш тут!

За півгодини, коли годинник на митниці вибив дванадцяту, шхуна кинула якір у порту Пернамбуко, подалі від вантажних кораблів, так що її можна було сприйняти за яхту, яка плаває тільки для задоволення свого господаря.

Тільки-но корабель пришвартувався, капітан навіть не переодягнувшись, як це він робив завжди в новому порту, доручивши Герасімові владнати справи з медиком, з поліцією та з митниками, бігдем подався в контору порту. Однак його чекало розчарування: «Есперанса» не заходила в порт Пернамбуко, але — слава богу! — вона не значилась і в списку жертв корабельних катастроф.

Антон вирішив, що його друг іде до Байї, або до Ріо-де-Жанейро, або навіть до Монтевідео, не маючи потреби заходити в усі порти вздовж східного узбережжя Америки.

«Сперанці» теж нічого було затримуватись тут, і капітан вирішив перед відходом зробити тільки одне.

Тож невдовзі він стояв на пошті перед віконечком, де приймають каблограми, і писав тремтячою рукою: «Візьми гроші в банку. Сідай на перший пароплав. Чекаємо в Монтевідео».

Потім трохи повагався і замість свого імені поставив: «Екіпаж «Сперанци».

Антон Лупан повертався в порт і думав по дорозі про шлях каблограми через паралелі й меридіани, через Гібралтар, через Балеарські острови, аж до майдану канатників, де зараз падали каштани. А друга думка водночас летіла на південь, до берегів Аргентіни, куди його вів, теж наполегливо, наказ з великої книги дружби…

Антон ще здалеку побачив «Сперанцу», яка стояла біля пристані, похитуючись на швартових. Але враз зупинився. На палубі відбувалося щось незвичайне. Що ж то може бути?

Капітан побіг, перескакуючи через кілька сходинок, пробіг перед яхт-клубом, перетнув навкіс пристань і знову зупинився здивований: якийсь матрос натирав компас, а весь екіпаж крутився біля нього…

Антон придивився і враз відчув, як у нього під ногами попливла земля, — в такому стані він опинявся тоді, коли океан і небо міняються місцями. Якась дивна сила вирвала його з цієї хитавиці й кинула на край пристані, до трапа.

— Аднана?!

Він не кликав, він запитував.

Вони стояли за п'ять кроків одне від одного, він — на краю пристані, вона на палубі, біля стерна, і ніхто з них не зважувався ступити на трап.

— Коли ти прийшла? — спитав капітан.

Вона приклала руку до грудей отим ніжним жестом, яким зачарувала його вперше:

— Я?.. Уже чотири дні тут…

— А як же ти перейшла океан?

Аднана скинула брови, здивована таким запитанням:

— Он на тому кораблі.

— А батько? Вона опустила очі:

— Він помер через тиждень, як ви пішли…

Дівчина замовкла під гнітючим тягарем, і Антон, не знайшовши інших слів, спитав:

— А пекарня?

— Її забрала пані Флоріон: вона пообіцяла мені тримати фірму «Сперанца».

— А гроші на дорогу?

— Я прийшла сюди не пасажиром першого класу: найнялася допомагати на кухні. А звільнилася годину тому, коли побачила… — І враз схаменулася — Може, я поспішила? Спершу треба було спитати… Ви приймете мене до свого екіпажу?

Антон Лупан відповів швидко, від щирого серця, забувши на мить, що він капітан корабля, а екіпаж слухає кожне його слово:

— З розкритими обіймами, Аднано!

— Нарешті ви повірили в мене? — спитала вона, ледь іронічно всміхаючись. — Ти вважаєш, я буду гідним матросом?..

— Якщо ми вже тебе покликали…

— Як це ви мене покликали?

— Послали сьогодні каблограму… Тобі ніхто про це не сказав?

Плечі в неї затремтіли, вона нахилилась і відчула, що може впасти через трап, який стояв між ними, мов бар'єр.

— Отже, ти мене приймаєш? — перепитала вона, кусаючи губи.

— Так, Аднано!

— З розкритими обіймами?

Він кивнув головою, боячись, що може сказати ще щось.

— Ну то розкривай їх! — гукнула Аднана, кидаючись на трап.

Ісмаїл на носі мовив, піднявши палець:

— Якщо Магомет не йте до гори, то ця гора йти до Магомет!

— Та досить, тобі, турку, з твоїми примовками! — накинувся невідь-чого на нього стерновий. — А ви всі чого тут стали? Ану не гайте часу: беріть речі і переносьте в трюм!

Аднана опинилась в обіймах капітана, ніжна, юна, лагідна, і тихенько плакала, але слізьми солодкими, теплими. Слізьми щастя!

У Бразілії буяла весна!

Весна в Бразілії була прекрасна того дня, коли прийшла Аднана. Другого дня вони помітили, що повітря тут вологе й гаряче; воно сприяє тропічній рослинності, викликаючи до життя її чарівні сили й покриваючи землю важкою запоною зелені, якій радіють комахи та інша різна живність.

Але вже з першого вечора екіпаж «Сперанци» почав відчувати, що їм треба перемінити клімат.

Екіпаж два дні працював без передиху — завантажував воду, продукти, особливо фрукти й овочі, яких тут було досить, і третього ранку шхуна вже йшла курсом на Ріо-де-Жанейро… Вітер весь час віяв з півночі і разом з теплою течією допомагав «Сперанці» долати щодня сто сорок — сто вісімдесят, а іноді навіть двісті миль.

Шхуна йшла за п'ять-шість миль від берега. Майже щодня після обіду небо затягували хмари, і одразу цілу годину або й дві згори звалювались потоки води. Коли вщухав дощ, так само раптово, як і починався, небо виповнювалося яскравим світлом і здавалося ще чистішим та голубішим, ніж раніше, а над лісами здіймалася, ніби з величезних казанів, пара.

Антон Лупан знав із книжок, прочитаних перед мандрівкою, що в гарячому повітрі тропіків дощі — звичне явище, вода швидко випаровується. Тому й потрібні тут справжні потоки, щоб обдурити спеку й напоїти ліси.

З палуби «Сперанци» вода теж випаровувалась швидко, здіймаючись стовпами вздовж вітрил.

15 жовтня шхуна ввійшла в порт Байя. Антон знову був розчарований, дізнавшись, що «Есперанса» не заходила й сюди. Нічого про неї не знали і в Ріо-де-Жанейро, куди «Сперанца» прибула двадцять першого числа. Очевидно, П'єр пішов прямо на Монтевідео.

— Підняти якір! Підняти вітрила!.. На південь, Герасіме!

Вони йшли вздовж берега, як і досі, аж до острова Сан-Себастьян, звідти повернули на Санта-Катеріна — цього разу залишивши землю далі, праворуч, а самі повністю довірились океанові.

У бортовому журналі відзначено, що 25 жовтня на острові Санта-Катеріна капітан вирішив почистити й пофарбувати дно корабля, бо водорості стали причиною того, що «Сперанца» відчутно втратила хід.

— Пора побрити бороду, Герасіме! — сказав Антон начальникові команди. — Краще нам згаяти день тут, аніж два тижні в дорозі до Монтевідео.