— Якщо вистрілиш, я його вб'ю! — скреготнув він кубами.

Антон завагався. В отворі люка з'явився Хараламб, потім Крістя Бусуйок, обидва з рушницями в руках.

— Кидайте зброю й перейдіть усі на корму! — накатні Безбородий. — Якщо не підкоритесь, я викину його ні борт!

Зненацька якась чорна тінь майнула в повітрі й опинилась на спині пірата.

— Негріле! — закричав Miry, вириваючись із залізних обіймів. — Не пускай його, Негріле, не пускай!

Безбородий покотився по палубі, захрипів, смикнувся кілька разів, намагаючись розціпити собачі зуби, потім притих.

Негріле стояв над піратом, наїжений, мов лісовий звір, з налитими кров'ю очима, дихаючи вогнем, та глухо гарчав. В його крові прокинувся дух його предка — вовка.

Пірат не рухався, тільки спазм стрепенув його коліном.

Підійшов Ієремія з мотузкою в руках.

— Хлопче, вгамуй-но пса, бо він-таки доконає його!

Безбородий розплющив очі й загнано подивився навкруг, з його шиї рясно цебеніла кров.

— Ну гаразд, братику ти мій! — докірливо обізвався Ієремія. — Чи ти при своєму розумі, чоловіче, чинити зло зеленому хлопчакові? — Потім звернувся до Антона: — Пане, поки я його в'язатиму, хай хтось принесе бинт — перев'яжемо й горлянку.

— Справді, треба потурбуватися про нього! — гаркнув Герасім. — Особливо про шию. У нього ж нема другої, на яку я накину зашморг, бо вже давно його наготував.

Капітан спустився в каюту, приніс бинт та йод і перев'язав пірата. Після цього Ієремія потягнув його, мов мішок, по палубі і прив'язав до малої щогли.

— Отак-то, братику, тепер будь розумником і чекай присуду!

— Герасіме, ти впевнений, що правильно весь час тримав курс? — спитав капітан, підходячи до стерна й дивлячись на компас.

— Пане, я ж біля стерна не від учора!

— Коли перемінився вітер?

— Десь об одинадцятій.

Антон розгублено глянув на смугу за кормою.

— Не може бути. При такому вітрі ми вже давно мили б бути на Скіросі. — Цієї миті сонце вигулькнуло я хвиль за кормою «Сперанци». — Ми не на курсі! Щось трапилось із компасом! — вигукнув капітан, одразу зрозумівши, що якби вони йшли справді на зюйд-вест, то сонце зійшло б по траверсу.

— Зараз подивимось, що тут таке! — сказав Герасім, теж спантеличений.

Обстежуючи компас, він знайшов за ліхтарем теслярське долото. Тільки-но він витяг його, стрілка одразу ж мудро повернулася на дві чверті на зюйд.

— Думаю, ясно, хто його поклав! — сказав капітан. — Як ти вважаєш, Герасіме?

— Справді. Я навіть здогадуюсь, коли це сталося: біля одинадцятої години на вахті Ісмаїла. Я ще здивувався, чому так зненацька перемінився вітер! Отже, він котів збити нас з дороги й завести на якийсь пустельний острів, де нас чекають його люди. Ну, тепер нам треба швидко взяти на південь.

— Ні! — заперечив капітан, люто оскалюючись. — Коли ми вже почали танцювати, то дотанцюймо до кінця!

— Що ви надумали, капітане?

— Підемо вперед і розіб'ємо їх. Нас семеро, без Акопа.

— З нього все одно користі ніякої.

— Ні, в дечому він нам допоміг. Без нього ми не схопили б убивцю П'єра. Чи ти думаєш, що він спокусився дошками кіра Леоніди?

— Справді, за це слід подякувати йому. Гадаю, ви дозволите, пане, трохи полегшити його майно. Ми наражаємо своє життя на небезпеку без ніякісінької плати!

— Розрахуємось пізніше. А зараз слід приготуватись.

— Ну, кому це нічого було робити й він заткнув рушницю?

То Ієремія своїм звичаєм узявся чистити мушкет і побачив, що цівка заткнута клоччям.

— Ага, ось воно що! — скрикнув Герасім, ляснувши себе долонею по лобі. — Ану, хлопці, всі перевірте рушниці, бо це ж про них випитував негідник, побачити б мені його із зашморгом на шиї!

І справді, всі рушниці були заткнуті.

— Ось чому він учора весь день сидів у каюті! — сказав Герасім.

Ієремія, який стояв у дозорі, обернувся до капітана й сказав:

— Здається, я бачу землю!

Прямо на кінці бугшприта з'явилась біла пляма. Мігу видерся на клотик і, приклавши руку дашком до очей, гукнув:

— Це острів!

— А тепер глянь ліворуч, там не видно нічого?

— Ніби мріють якісь гори!

— Це, мабуть, гори Кокіла на Скіросі, а перед нами, очевидно, острів Скандзура.

Пірат, почувши назву, заметався в мотузках.

— Так, місце гарне! — вів далі Антон, підходячи ближче до нього. — Острів безлюдний, далеко від морських шляхів… Слухай, розбійнику, зараз, коли в тебе все одно нема виходу, скажи, скільки тут твоїх людей?

Безбородий пропік його очима й скреготнув зубами.

— Пане! — підскочив кок. — Дозволити Ісмаїл, він буде говорити!

— Не треба, Ісмаїле. Обійдемося й без нього! Хлопці, ану йдіть сюди, помізкуємо, що робити!..

Скандзура — маленький горбистий острів завдовжки кілометрів сім, завширшки зо два, загублений між островами Скірос та Іліодромія на архіпелазі Північні Споради. На захід від нього є ще кілька маленьких безіменних острівців, таких дрібних, що на більшості карт вони навіть не згадуються.

«Сперанца» прибула до пустельного острова 23 липня об одинадцятій годині. Вітер вщух, і решту дороги вони йшли дуже повільно, на превеликий жаль Ісмаїла: очікуючи боротьби з піратами, він весь час розтирав біцепси.

Антон Лупан побачив у підзорну трубу якихось людей серед кущів на березі. Усі вони в чоботях, у довгих каптанах, на головах в одних тюрбани, в других зелені пов'язки. З вигляду їх можна було б сприйняти за мирних людей. Побачивши корабель, що йшов морем, вони витягли з кущів довгу шлюпку, зіштовхнули її на воду, й за кілька хвилин дві пари весел почали виблискувати в сонячному промінні.

— Десять метрів! — крикнув Хараламб, який, перехилившись через парапет, весь час кидав зонд.

До берега лишалося не більше восьмисот кроків. Людей у шлюпці можна було роздивитися неозброєним оком, вони налягли на весла, а їхній старший, стоячи на кормі, пильнував за шхуною, що наближалася.

— Вісім метрів! — крикнув Хараламб.

Антон опустив підзорну трубу й звелів:

— Носом до вітру! Кинути якір!

Герасім крутнув стерно, «Сперанца» повільно стала Носом проти вітру, задзвенів якірний ланцюг, з плескотом упав у воду якір, а на щоглах спустилися вітрила.

— Тепер усі по місцях, і робити так, як вирішили! — звелів Антон.

Шлюпка наближалася з кожним помахом весел. Акоп не витримав і почав скімлити, заламуючи руки:

— Ефенді, навіщо ви хочете мене занапастити? Хіба не краще нам піти своєю дорогою?

Герасім презирливо глипнув на нього:

— Пане, якщо ти не заспокоїшся, я тебе зв'яжу і кину в трюм до Безбородого, та ще впхну і кляп у рота, як це зробив йому! Краще спускайся вниз, як тобі сказано!

— Не піду! Буду тут! — Вірменин швидко метнувся до люка.

— Гаразд, але хоч поворухнешся, то я дам тобі по загривку!

Шлюпка пройшла ще трохи й притишила хід, ніби вагаючись. На палубі «Сперанци» стояли тільки двоє людей біля парапету, ще двоє вовтузились біля борту, а більше нікого. Коли шлюпка підійшла метрів на двадцять, чоловік біля стерна гукнув:

— Привіт, капітане! Яким вітром занесло вас сюди?

— Поганим! — відповів Антон. — Здається, ми збилися з курсу. Ви не знаєте, в який бік Скірос?

Люди в шлюпці підійшли ближче. Було їх п'ятеро.

— Скірос? Він десь тут, ми й самі до пуття не знаємо, бо й нас тижнів два тому, коли йшли в Салоніки, шторм викинув на берег. Відтоді чекаємо якогось корабля, і, видно, бог послав вас.

— Ну, коли так, то прошу! Ми можемо довезти вас до Скіроса або до Пірея.

Люди в шлюпці перезирнулися.

— Ви йдете із Стамбула? — спитав стерновий, м'яко усміхаючись.

— Так, із Стамбула.

— У вас є якийсь багаж, чи йдете з баластом?

— Є й вантаж, і ще дещо.

Люди в шлюпці зацікавлено перезирнулися.