Кок спершу витріщив очі, рука його завмерла біля крана. Наступної миті він захихотів, весело й жорстоко водночас.

І решту дня, займаючись своїми справами, він весь час хихотів, не думаючи ні про штиль, ні про арматан — гарячий вітер з піском з континенту, який мав налетіти невдовзі після обіду.

Другого дня вранці Ісмаїл, заховавши пляшку в шаровари й завбачливо прихопивши лійку, спустився в каюту Мартіна Стрікленда і, скориставшись тим, що той був п'яний, вилив у пляшку рідину з-під ліжка, хихочучи ще веселіше, бо зробив це під самісіньким носом у нещасного.

Після цього Ісмаїл повернувся до камбуза, закоркував пляшку як слід; тепер залишалося тільки віднести її й перемішати з іншими, щоб загубився найменший слід.

Треба сказати, все було зроблено так майстерно, що потім навіть кок не міг упізнати пляшки, а згодом, коли вона стоятиме в узголів'ї Мартіна Стрікленда, то вже й сам забуде про свою витівку.

Антон Лупан стурбовано дивився на похмурих людей. Він не боявся бунту на борту, але в нього краялось серце, коли бачив, якими землисто-сірими стали люди. Найгірше те, що й сам він почував себе пригніченим і не міг змусити до якогось діла. А це ж тільки початок! На екваторі такі дні мали тягнутися низкою!

На обрії виднілися дими багатьох пароплавів, але вигляд пароплава не заспокоює душу моряка, який стоїть стійма в заснулому океані, а ще дужче розлючує її.

Годині о другій по обіді на південному заході загриміло, та це нікого не схвилювало. Трохи згодом у тому ж таки напрямку нечітко завиднілися хмари. За годину вони почали проступати чіткіше, поволі здіймаючись, і тоді ніхто вже не сумнівався, що треба готуватися до бурі. Океан ожив, обличчя людей проясніли. Кілька блискавок шмагонули на горизонті. Капітан полегшено зітхнув: краще вже ураган, аніж штиль!

Океан почав хвилюватися. Та враз буря ніби зупинилась на місці, на мить запала могильна тиша. Люди побачили, як з протилежного боку швидко наближається білуватий туман, ніби охоплений полум'ям, що покривало весь обрій на північному сході.

— Арматан! — вигукнув мимохіть Антон, розлючено вдаривши кулаком по парапету.

Кок зацікавлено глипнув на нього, жартівливо підморгуючи:

— Пане, чому сердитись?

— Облиш, Ісмаїле, зараз сам побачиш!

Чорні хмари подалися назад, на південь, мов боялися зустрітися з тим дивним туманом. Тої миті, коли вітрила «Сперанци» почали тріпотіти, на палубі раптом війнуло гарячим вітром, сухим і задушливим, ніби десь відчинилася велетенська розпалена піч.

— Що це таке, пане? — спитав Герасім, охоплений принаймні подивом, якщо не острахом, хоч він ходив по багатьох морях і зазнав усіх можливих випроб.

— Це арматан, Герасіме! Бери стерно в руки, і якщо вже він нас захопив, то принаймні скористаємося з цього, бо уникнути його не вдасться.

Географи й мореходи рідко згадують про цей вітер, зате аборигени на заході Африки дуже добре знають його, палючий, мов вогонь. На щастя, арматан віє лише три-чотири рази на рік у період з липня по жовтень і щоразу залишає по собі спустошення. Температура його досягає сорока градусів, він настільки сухий, що через кілька днів висушує навіть сік у деревах. Він приносить із Сахари дрібний пісок пустелі у вигляді жовто-рудої хмари, крізь яку ледь-ледь пробивається слабеньке світло сонця. Вода миттю випаровується, залишаючи по собі лише сухе місце та сліпучий пісок.

Деякі мандрівники твердять, що після зустрічі з арматаном сторінки їхніх книжок, захованих глибоко в валізи, скручуються так, ніби вони лежали біля багаття.

Якщо вітер віє довго, то на п'ятий-шостий день тріскаються шибки, розколюється дерево, починають руйнуватися стіни хат. Але найбільш страждає людське тіло: пересихає в роті, шкіра чахне, відмирає і за кілька днів починає лущитись і опадати, мов листочки на кукурудзяному качанові.

У тубільців єдиний захист від цієї напасті — вони безперервно намашуються жиром, а потім на нього клейким шаром прилипає пісок. Втім і сама назва вітру пов'язана з цією практикою — арматан походить від слова абберахман, тобто дихати, і від слова тан, що мовою тубільців означає жир.

Коли почався арматан, «Сперанца» була на південь від Канарських островів, точніше, згідно з записом у бортовому журналі, на 27°15′ північної широти і 14°33′ західної довготи, тобто миль за сорок від африканського берега. Тут вітер уже не був такий спекотний. Але все одно, коли настав вечір, палуба й щогли шхуни біліли, ніби вимащені вапном.

Разом із сутінками задуха зменшилась, та другого дня арматан знову показав свою силу. Екіпаж, який досі ночував на палубі, перебрався в каюту, щільно зачинивши двері й задраївши ілюмінатори, — це трохи допомогло уберегтися від піску, зате повітря стало геть задушливе. Кожен із них, поспавши годину-другу, прокидався, мокрий від поту. Вахтові — в дозорі й за стерном — відчували, що пісок непомітно проник за куртки, набився у волосся, у вуха, скрипів на зубах.

Ця мука тривала майже всю ніч, вранці теж було не легше.

Перед обідом задуха стала нестерпною. Люди ходили напівголі, виливали собі на голову відра води, а вона вмить випаровувалась, змащували тіло олією, на яку налипав пісок.

Стерновому боляче було дивитись на компас, що теж побілів, як і все довкола.

Океан, хоч і порізаний довгими хвилями, здавався мертвим: зникли і альбатроси, і літаючі риби, і касатки — взагалі все живе.

Люди безперервно пили воду, намагаючись утамувати спрагу, але вода лилася в горло, ніби в діряву торбу, вони не відчували її смаку й не могли напитися.

— Скільки це триватиме, пане? — питав то один, то другий хрипким голосом.

— День, два, — відповів капітан.

А втім, екіпаж не панікував і терпляче ждав закінчення цього випробування.

Третього дня під вечір, коли «Сперанца», пройшовши триста миль, перетнула північні тропіки, арматан ущух. Через півгодини почало сутеніти, повітря проясніло, стало видно зорі — такі лискучі, ніби їх натерли піском.

Наступного дня знову почав дихати з норд-осту жаданий пасат, і невдовзі спогад про арматан стерся, як стираються всі погані спомини у душах сильних людей. Життя на кораблі знову набуло звичного ритму, але хоч екіпаж і забув про арматан, пісок ще цілий тиждень скрипів у них на зубах. Ісмаїл, якого від певного часу переповнювали добрі наміри, зібрав його повну банку.

— Що ти з ним робитимеш, Ісмаїле? — спитав здивовано Герасім.

— Чистити каструлі, робити гарний блиск!

12 вересня «Сперанца» залишила по лівому борту острів Сан-Антоніо, найзахідніший із групи островів Зеленого Мису, і звідси вже по-справжньому почався перехід через Атлантику. До Пернамбуко вони мали пройти по прямій лінії понад тисячу триста миль, а це означало цілі тижні навігації поміж небом і водою. Полярна зірка опускалася дедалі нижче, знову пасат почав вагатися, нагадуючи мореходам, що вони наближаються до екватора, де їх, звісна річ, чекали нові випроби.

І в один із таких днів сталася розв'язка справи, затіяної Ісмаїлом.

16 вересня зграя касаток повернула за бразільським пароплавом, що йшов у Європу; цього ж дня зникли й літаючі риби, показавшись востаннє в сліпучому полудневому світлі. Досі вони літали, табунами, вихоплюючись із хвиль там, де ти їх не сподіваєшся, і від того поверхня океану здавалась затягнутою мантією з голубого оксамиту, поцяткованого іскристими блискітками всіх кольорів. Одна з таких зграй майже вся потрапила на палубу, і на обід екіпаж востаннє мав нагоду поласувати їхнім м'ясом, бо за останній час таке траплялося дуже часто.

Одразу після обіду пасат ущух.

«Сперанца» перебувала в точці з координатами 10°15′ північної широти, 20°40′ західної довготи, тобто їй залишалося пройти ще миль із шістсот до екватора. Звідси починалась тривожна зона безкінечних штилів, непостійних вітрів, злив, бур та ураганів, які виникають зненацька.