Уйляв принишк поміж дерев, за глетчерами, затаївся за вершинами гір, де були його схованки; там він знов збере сили і накинеться на інші кораблі. Трохи згодом пішов дрібний і холодний дощ, він проникав навіть крізь провощений одяг.

Перед світанком хвилі заспокоїлись, задрімали й скелі на берегах, вимучені за цілу ніч, і тоді дозорцям здалося, ніби від берега долинає якесь скавчання, ніби скиглять кинуті щенята, але вартові після уйлява навіть не звернули на них уваги.

Дощ посилювався, а крики на березі не вщухали, навіть, навпаки, чулися дедалі чіткіше, переплітаючись із нелюдськими криками й жалібними стогонами, аж волосся ставало сторчма на голові.

— Та що ж це, в дідька, може бути? — спитав Ієремія, обертаючись до плотогона.

Але й той мовчки знизав плечима, хоч теж був невимовно стривожений.

— Чуєте, пане? — спитав Герасім, прислухаючись до берега.

Повів вітру розсунув дощову імлу, мов завісу, в боки, і вони побачили край букового лісу юрбу майже голих людей, які тиснулись одне до одного, мов вівці взимку. Ті, що опинилися зовні, бігали довкола цього кола, пригнувши голови, мов тварини, намагаючись пробратися всередину, в тепло, і кричали від безсилля й холоду.

Блек Педро — він спав на палубі, під дощем і, безперечно, теж чув крики — навіть не поворухнувся. Хтось із тих, що на березі, побачив корабель і одразу сказав про це всім, ті злякано підвели голови і майнули в кущі.

— Це не алкалуфи. Вони з племені она! — сказав Антон Лупан.

Вогняну Землю заселяли тоді двоє людських племен, які дуже відрізнялися одне від одного, хоча й були американського походження. Численніше — плем'я она — нараховувало десь із вісімсот душ, а алкалуфи — лише половину його. Пізніші дослідники нараховували їх до п'ятисот, а ще інші називали півтораста, щонайбільше двісті.

На відміну від дуже низеньких алкалуфів з жовтою або червоною шкірою, з грубими рисами, з плескатим носом, люди з племені она були високі, дуже рідко нижчі метра вісімдесяти, гарної статури, сильні, мали продовгувате обличчя й маленький, гарно виписаний ніс.

Алкалуфи ходили між островами на пірогах, а плем'я она кочувало тільки по суходолу, і світ його закінчувався там, де закінчувався берег.

Обоє племен не ворогували, але й не дружили, спілкувалися між собою тільки жестами, бо розмовляли різними мовами.

Тим часом уже добре розвиднилось, дощ обіцяв стихнути. На протилежному березі затоки алкалуфи розпалили вогнища. Як їм вдалося вберегти сірники в дощ, коли їхнє нікчемне дрантя не захищало як слід навіть тіла, залишалося таємницею.

Оскільки уйляв поламав дещо з оснастки і, перш ніж вирушати в дорогу, треба було полагодити, капітан вирішив скористатися нагодою й висадитись на берег: може, вдасться заприязнитися з аборигенами.

Спустили шлюпку, в неї сіли капітан і Хараламб, за весла взявся Ісмаїл.

— Ісмаїле, дивись не потрощи шлюпки! — гукнув Герасім, як турботливий господар.

Але турок, надувшись перед Антоном, налягав на весла й гнав човна прямісінько туди, де пристати було найнезручніше.

Герасім знову закричав:

— Ісмаїле!.. Ісмаїле!..

І враз із лісу донеслося, але вже іншим голосом:

— Ісмаїле!.. Ісмаїле!..

Стерновий стріпнув головою й витріщив очі. Це не луна, бо не було її ні вчора, ні сьогодні. Усі в човні здивовано перезирнулися.

— Ісмаїле, трохи лівіше! — знову крикнув Герасім.

— Ісмаїле, трохи лівіше! — одразу ж почувся голос з берега.

— Що це таке, пане? — здивувався Хараламб. — Може, нам краще повернутися?

Але човен уже вискочив носом на пісок. Ліс починався кроків за двадцять, кущі загойдалися.

— Не показуй рушниці! — порадив капітан Хараламбові.

— А якщо вони нас зустрінуть стрілами? Хіба можна знати, що їм спаде в голову?

— Стережіться-а! — почувся стурбований голос Аднани, коли Антон ступив ногою на берег.

— Стережіться-а! — тепер уже з лісу порадив їм жіночий голос, хоч і не такий чарівний.

Лише тепер капітан нарешті, здається, збагнув щось і почав сміятися, піднімаючи руки й показуючи, що він не має ні зброї, ні злого наміру.

— Гей, ідіть сюди! — гукнув він якомога спокійніше.

— Гей, ідіть сюди! — повторив голос з-за дерев.

Але ніхто не з'явився. Аборигени ховалися в кущах, очевидно, крізь листя роздивлялися, що діється на березі.

— Вони бояться! — вирішив Хараламб.

Кущі тим часом знову заворушилися. Антон Лупан дістав кольорову хустину з кишені й почав розмахувати нею в повітрі.

Гілля в одному з кущів розсунулось, дві голови зацікавлено глянули на берег і за мить знову сховалися.

— Гей, іди до Ісмаїла! — спробував кок і собі щастя.

— Гей, іди до Ісмаїла! — знову почулося знайоме відлуння.

Цього разу на узліссі з'явився чорний, мов згасла головешка, тубілець.

— Ісмаїле, гляди не злякай його, бо я тобі голову скручу!

— Я не злякати, пане. Гей, іди сюди!

З-за кущів з'явився ще один тубілець, потім ще, — і невдовзі вже п'ятеро чоловік турботливо оточували шостого, старішого, вищого й сильнішого з-поміж них, який, мабуть, був вождем. Одні з них тримали дерев'яні списи з загостреними кам'яними наконечниками, другі стріли й луки, ще дехто мав пращі, але ворожості не відчувалося. Проте Хараламб — він стояв найближче до човна — поглядав краєчком ока на рушницю.

— А якщо вони їх зараз оточать? — тремтячим голосом спитала Аднана стернового на палубі «Сперанци».

Герасім почухав голову:

— Та чи я знаю? Ієремія, візьми-но про всяк випадок мушкет!

А з лісу виходили все нові й нові люди племені она, всі високі й дужі. Вони заповнювали весь берег біля шлюпки і сідали так, щоб прихистити свого вождя. На вождеві — хутряний одяг, накинутий на голе тіло, саме тіло вимазане чимось чорним, мабуть, товченими головешками.

Але кока здивувала не сажа на його тілі, бо й на інших було щось подібне, а те, що у вождя на обличчі, від одного вуха до другого, були намальовані дві широкі смуги — червона вгорі над ротом, біла на підборідді. Де вони знайшли тут, на краю землі, ці фарби — яскраву білу цинкову й гарячий кармін, яких він не міг купити навіть у Стамбулі?

Капітан подарував вождеві кольорову хустину, що викликало крики радості в аборигенів, а вождь усміхнувся і так стукнув кулаком Антона в груди, що той аж поточився. Усі троє гостей вимушені були витримати зливи ударів кулаками у груди на знак дружби.

Ісмаїл не говорив нічого, тільки гикав, готовий витерпіти будь-що, зате Хараламб іноді скрипів зубами.

— Пане, якщо так буде ще трохи, я почну давати здачі!

— Не можна! Вони показують, що в них нема лихого наміру.

— Отак? То покличмо всіх, хай вони і їм покажуть!

Трохи пізніше, коли Антон Лупан вирішив назвати це місце бухтою Дружби, Хараламб запропонував, потираючи вкриті саднами груди:

— Краще підійде назва бухта Стусанів!

«Сперанца» стояла тут до обіду. Вождь разом з кількома своїми людьми прийшов у гості на борт, потім екіпаж, закінчивши лагодити пошкодження, зійшов на берег. Дощ нарешті вщух, і, хоч небо було вкрите сірими хмарами, повітря видавалося прозорим і приємним. Тубільці сіли колом на мокру землю й почали частуватися сухарями та консервованим м'ясом, яке їм подарували моряки. Вони звикли дуже важко здобувати собі їжу, але ця манна небесна не вимусила їх втратити самовладання й накинутись на неї, хоч голод, видно, й доймав їх.

Моряки розглядали аборигенів із жвавою цікавістю, а Ісмаїл, не знаючи, як догодити капітанові, вирішив спробувати, як кажуть сьогодні, використати останній шанс і відновити загублений престиж.

Перш ніж хто-небудь устиг схопитися й спитати, куди він іде, кок стрибнув у шлюпку, наліг на весла й попрямував до корабля, який погойдувався на якорі…

Чи не проснувся в його душі часом дух пірата? Чи не надумав він підняти вітрила й піти геть, покинувши всіх напризволяще?..