Довгі роки він разом зі своїм другом мріяв зробити те, чого не вдалося іншим; усе їхнє життя було підпорядковане лише цій меті. Сьогодні каштан «Сперанци» біля мети, він наближається до невідомого місця, туди, мабуть, підходить і П'єр, хоч і пішов другою дорогою. Але тут виникли нові проблеми. Антон і П'єр принесуть світові відомості про землю між протокою Бігл й океаном, зітруть білу пляму на картах, повернуться в свої країни й прийматимуть почесті, а ці нещасні люди, які зараз ідуть за «Сперанцою», їхні родичі в лісах так і знемагатимуть від голоду, бо не знають, що просити в довколишньої природи, тремтітимуть від холоду, під дощами, у сніг і в град, бо не вміють зробити дах над головою… Антон Лупан відчув лише тепер, що в нього з'явився додатковий і набагато важчий обов'язок, аніж той, заради якого він прийшов сюди. Якщо він не хоче зрадити свою двадцятирічну мрію, то повинен зблизитися з цими нещасними, пошукати засіб підняти їхнє життя хоча б на один щабель вище від життя їхніх собак.
Ці думки останнім часом переважали думки про зустріч із П'єром. Плани досліджень вироблені давно. Але не було плану допомоги аборигенам, враження сьогоднішнього дня ламали вчорашні рішення. Антон знав тільки те, що, подолавши таку довгу дорогу сюди, він не зможе піти звідси, поки не поставить тут віхи цивілізації, а повернувшись назад, повідомить про все світові, посланцем якого себе вважав, хоч і не мав ніяких повноважень від нього…
Море довкола дрімало, повітря ніби завмерло. На березі жінки розпалювали вогонь, а діти бігали вгору і вниз, чекаючи, коли батьки принесуть скойки. При світлі вогнищ їхні брудні тіла виблискували металом, і відтак вони здавалися чортенятами, але не з уявного, а зі справжнього пекла.
Антон Лупан спустився в каюту, відчинив шухляди стола й почав нишпорити в паперах. Тут у нього були деякі нотатки, накидані під час подорожі; він мав намір згодом упорядкувати їх у своєму донесенні Географічному товариству. Він розгорнув зошит, присвячений Вогняній Землі, і йому здалося, що все написане ним — ідилічне й непотрібне. Яка користь із того, що люди знатимуть положення цієї землі, клімат, рослинність, звичаї, кому потрібні десяток, сотня невідомих досі подробиць, якщо в цивілізований час тутешні люди перебувають у доісторичній порі?
Антон у відчаї виривав аркуші, шматував на клапті і жбурляв долі, розтоптуючи ногами.
Корабель затремтів, ніби вода довкруг нього закипіла. Щогла, яка проходила під стінкою каюти, затріщала. Якірний ланцюг смикнувся зі скреготом, ніби розірвався, і з глибини шістдесяти метрів передав звук якоря, який потягнувся по дну.
Антон миттю вихопився на палубу. Та враз його щось ухопило й кинуло на люк з такою силою, що він не міг навіть поворухнутися. Хараламб лежав поряд, вчепившись руками у край тенту.
Це був не вітер, а маса важкого повітря, яка скотилася з гір і впала на землю, мов лавина каміння, що ринула вниз.
На березі закричали люди, почали вити собаки.
— Всі на палубу! — крикнув Антон. — Травити весь ланцюг якоря!
Люди вибралися з трюму навколішки і так потяглися до носа, чіпляючись то за парапет, то за бухти канатів, намагаючись підтримувати один одного у сліпучій темряві.
Це була не буря, а бунт природи, бо, всупереч усім законам, вітер охоплював тебе і ззаду, і спереду одночасно, віяв по палубі в усі боки, проникав за парапет, за люки, поміж бочки з водою, не даючи змоги знайти захисток.
На березі літали, сплівшись у клубок, палаючі гілки й головешки, вихоплені з вогнищ алкалуфів, і, промчавши над водою, тонули в морі. Берегів не видно було, але чутно, як вили собаки.
— Кинути другий якір! Травити весь ланцюг! — крикнув Антон.
Хоч навколо не видно було й на півкроку, усі відчули, як корабель ковзнувся на схід, почули, як зуби якоря дряпають грунт. До протилежного, підвітряного берега було майже дві милі, але до середини бухти дно, звичайно, глибшало, і незабаром, оскільки ланцюги були не досить довгі, якорі мали висмикнутись і віддати корабель на поталу вітрові.
Уйляв — вітер, який виникає на Вогняній Землі будь-якої пори року, не попереджуючи про себе нічим. Він майже вертикально падає з вершин гір на море такими потужними поривами, що може покласти корабель на бік. Небезпека більшає поблизу берега, куди він часто скидає гранітні брили й вирвані з корінням дерева, які змітають усе на шляху.
«Сперанца» швидко просувалася на схід, якорі орали морське дно, щогли вигиналися, готові тріснути, а ванти дзвеніли, пересилюючи своїми звуками вітер. Трохи згодом — це тривало, мабуть, не більше кількох секунд — всі відчули, що хитавиця наростає, ланцюги перестали скрипіти, і тоді стало ясно, що якорі вирвалися з дна.
Відтепер вони опинилися в руках долі, ніхто не міг нічим зарадити, залишалося тільки чекати кінця. Спробувати поставити вітрило — означало, що воно вмить буде пошматоване вітром. А якби навіть і вдалося його поставити, то про яке маневрування можна думати, коли від однієї щогли не видно до другої, а довкола острови!
— Кинути штормовий якір! — крикнув Антон, вирішивши поставити проти уйлява всі можливі засоби.
Штормовий якір — це довгий мішок, відкритий з обох боків, мов водостічна труба, зшитий із найгрубішої парусини і такий великий, що в нього могло б поміститися все майно корабля. На одному з кінців є металеве кільце, яке тримає його відкритим, за це кільце гусячою лапкою чіпляється канат або сталевий трос завдовжки метрів десять. Коли корабель не може ні маневрувати, ні кинути якір, а хвилі ледь не перекидають його, єдиним порятунком залишається цей мішок. За бортом він наповнюється водою, важчає і трос, який протилежним кінцем прив'язаний до носа, повертає форштевень до вітру і спиняє корабель.
Через годину уйляв трохи втихомирився, але ще дихав грозовими поривами. За кілька сотень метрів за кормою чутно було, як розбиваються об скелі хвилі, а це доказ, що берег близько, тепер уже ніхто нічого не міг зробити… Надходив кінець, це відчували всі…
Люди не бачили один одного, але між двома поривами вітру чули зморене дихання і вгадували погляди, сповнені відчаю й безнадії. Колись вони думали, що найбільша небезпека чаїлася в океані, в його безмежному обширі, а зараз розуміли, що берег — невимірно небезпечніший.
Тільки Ісмаїл посміливішав у ці важкі хвилини, у ньому прокинувся його давній егоїзм. І кок думав, теж по-гяурськи, майже радісно потираючи руки: «Ага! Хотіти висаджуватися я? Тепер висаджуватися всі!»
Але тут відчув, що палуба побігла кудись під ногами, і він ударився носом об парапет.
— Аллах, аллах!..
Він хотів був кинутись у воду, не думаючи про те, що людина, опинившись між скелями в розбурханому морі, не може мати іншої долі, аніж корабель, який вона покинула в такий підлий спосіб.
Ісмаїл підлий? Чом би не так! Тільки невимірний сум привів його до цього, тобто до думок і дій, несумісних з його вдачею.
Але вони не наскочили на скелю — це великий якір вгризся в пісок і втримав судно. Невдовзі і другий якір зачепився за дно, і десь за сотню метрів корабель зупинився під берегом, де шаленіли хвилі. Тепер обидва якорі тримали надійно, бо чувся тільки скрегіт напнутих ланцюгів.
Ісмаїл спантеличено закліпав очима, не знаючи, радіти йому чи розчаровуватись.
— Ну, розорали ми дно, брате! — сказав Хараламб, витираючи піт на обличчі.
Ієремія розпростався, мов зморена людина в полі.
— Проборонували ми його, хлопче! Як гарні господарі!
Хараламб усміхнувся.
— Як вони звуться, оті, що живуть на дні моря, Ісмаїле? Сирени? Схоже на те, що ми їм поорали!
Але кок замість того, щоб підтримати жарт, надувся, виказуючи свою боягузливість.
— Сором так говорити, Хараламб! Хотіти сказати капітан?
Ісмаїл боягуз? Гай-гай!.. То бідолашного кока, який душею й тілом прив'язався до «Сперанци», сама думка, що його висадять, позбавила глузду, відтак він був би здатний на будь-що, аби тільки догодити капітанові.
