— Згода! — враз пристав купець. — Коли прийдемо в Пірей…

— Ні, там велика метушня. Ходімо зараз у трюм і все спокійно поділимо.

Акоп кинув на Антона благальний погляд:

— Ефенді! Він з мене шкуру зніме!

— Не бійся, пане, — відповів стерновий замість капітана. — Як ми щойно домовились, так і буде!

Герасім прогаявся з Акопом у трюмі майже цілий день. Що вони там робили і про що говорили — невідомо. Тільки час від часу чутно було, як купець кричав, ніби його різали.

А «Сперанца» тим часом спокійно йшла Егейським морем.

Антон Лупан майже цілий день стояв біля стерна.

Палуба «Сперанци» мала вигляд наймирнішої корабельної палуби в світі. Дихав лагідний вітер, небо було прозоре, море зеленкувате, вітрила білі, сліпуче сонце відбивалося в хвилях, і жодна хмаринка не затінювала сріблистої дороги перед мореходами. Під вечір море змінило колір, хвилі витягалися, мов довгі стьожки, одні зелені, другі рожеві, переходячи в фіолетові біли обрію.

Антон, який досі милувався мінливістю кольорів, повернув голову й побачив поруч Аднану. Він не почув, коли вона підійшла.

— Я теж можу стояти біля стерна! — сказала дівчина, виказуючи давню задерикуватість.

— У нас досить чоловіків для такої роботи.

— Чому ж ти не ставиш інших, а сам стоїш цілісінький день? Хіба це капітанова робота?

— А яка ж капітанова?

Аднана прикусила губи, не знайшовши, що сказати.

— Дуже прикро, що ти не доручаєш мені нічого.

— Робота на кораблі занадто шорстка для твоїх рук.

— Ти забув, що вісім років підряд я займалася нею. І повір, вони не виявляли до мене жалю.

— Я вірю, але ж ми не можемо чинити так, як Гусейм і Безбородий. Нам хочеться, щоб тобі було добре між нами…

— То постав мене до стерна! Я ж тримала стерно навіть у шторм!

— А інакше ти не можеш бути щасливою? — капітан підвів очі.

Цього разу вона відвела погляд.

— Не знаю!

Але після короткої мовчанки додала рішучіше, хоч і не так задерикувато, як раніше:

— Якщо не знайду свого батька, то наймуся на корабель.

— Ти не знайдеш капітана, який згодився б мати такого стернового.

— Чому?

Але тут саме у дверях трюму з'явився Герасім, червоний на виду, мокрий як хлющ від поту, тримаючи в руці одну із скриньок купця, яку він поставив біля стерна, важко дихаючи — від хвилювання, а не від утоми, бо скринька важила не дуже багато.

— Важко довелося, зате маємо тепер справжнє багатство. Піду ще принесу килими й шовк, які нам належать.

Розуміючи, що зараз їм не до неї, Аднана повернулася на ніс корабля й сіла, на обличчя її набігла тінь смутку.

— Тепер ми багачі, пане! — сказав Герасім, кидаючи біля стерна згорток килимів. — Підвалило нам щастя!

Але, дивно, в його голосі не було радості.

— Просити їсти! — гукнув Ісмаїл, і його обличчя осяяла найдоброзичливіша усмішка в світі.

«Зараз ми повечеряємо, потім вони всі побажають мені доброї ночі!» — подумала Аднана. І раптом уся її душа збунтувалася.

— Іди вечеряти! — рішуче сказала вона, підійшовши до Антона й твердо поклавши руки на стерно.

Він спантеличено глянув на неї:

— Ти вдовольнишся стерном? Чи, може, тобі передати й командування «Сперанцою»?

Дівчина не відповіла, тільки пильно глянула на компас, як досвідчений керманич, який знає, куди йти.

Другого дня перед обідом, пробравшись поміж лісом щогл, які заступили весь порт, «Сперанца» кинула якір у Піреї, примостившись між двома трьохсоттонними бригами. Попереду диміли пароплави, дрімали вітрильники; їхні прапори засвідчували присутність тут усіх континентів, усіх країн.

Тільки-но «Сперанца» кинула швартови, у порту зчинився гармидер. Сотні людей з'юрмились на пристані, недовірливо розглядаючи екіпаж і щось захоплено вигукуючи.

Усе стало ясно біля списку загиблих кораблів: вважалося, що «Сперанца» загинула ще в кінці липня, про що свідчив капітан англійського пароплава «Вікторія» Джон Теннісон, який останній бачив шхуну, коли вона виходила з Галліполі.

Ясна річ, загиблою давно вважалася й «Пенелопа», і нею вже ніхто не турбувався, бо люди в портах звичні до всіляких нещасть.

У натовпі на пристані здійнявся ще більший галас, коли дізналися, що «Сперанца» не тільки не загинула, але й захопила піратів Безбородого і привезла їх, щоб передати в руки правосуддя.

— Герасіме! — сказав Антон, дивлячись на пристань, де нуртувало сот п'ять людей. — Піди до капітана порту, хай пришле поліцію. Бо їх, здається, можуть судити без суду.

«Сперанца» простояла в Піреї п'ять днів. Ми не будемо довго описувати це перебування в порту, бо й так запізнилися з подорожжю. Перейдемо через крики й вигуки натовпу, які вибухнули тої миті, коли пірати, зв'язані по двоє, пішли під вартою по пристані до в'язниці. Не будемо чекати тут дня суду; Антон, Аднана і решта всі з екіпажу склали письмові свідчення перед судом. Тільки Акопа не міг знайти ніхто, а його свідчень дуже бракувало, бо то ж через нього почалося все.

Поки носії розвантажили дошки, на пристані з'явилися дві жінки, одна вже в літах, друга зовсім юна, але обличчя її було зболене печаллю. Побачивши їх, Герасім зблід, мов стіна.

— Пане, що мені їм сказати? — прошепотів він до капітана.

— Хто ці жінки?

— Одна — дружина Ніколи. А молодша — вдова Маруліса. Бідолахи! Безперечно, вони вже два місяці ходять у порт, чекаючи чоловіків.

Жінки окинули поглядом корабель, безнадійно похнюпили голови й пішли.

На очі Герасімові навернулися сльози.

— Іди за ними, чого стоїш? — сказав капітан, а серце в самого закалатало.

— Як же вчинити, пане? — Герасім знову нерішуче зупинився біля трапа. — Легко приносити гарну звістку, що чоловік живий і скоро буде, а зараз я додам горя кожній з них… Ох, собаче життя!.. — І тут обличчя стернового, досі зболене, стало суворе. — Знайте, пане, коли прийде «Пенелопа», я поторгуюся з їхнім купцем.

— Це справа кіра Яні. Не будемо переступати через нього, бо він і так ладен збожеволіти.

— То це ж як виходить — жінка з дітками помиратиме від голоду, а Гаїк хай собі займається комерцією, ніби нічого й не сталося? Я не кажу, що життя людини треба оцінювати грішми, але якщо Маруліс загинув у бою з піратами, то хіба не…

— Так, справді так! Цим займешся тоді, коли прийде кір Яні. А тепер ще треба вивантажити товар, який ми взяли з печери, й передати в суд, поки знайдуться потерпілі.

— Якщо такий закон, то так і зробимо, пане, хоча, як на мене, його треба було б забрати собі, як плату.

— Облиш, Герасіме, ми не розбагатіємо на нещасті інших.

— А ви знаєте, що то за люди, оті потерпілі?..

Антон подався до міста купити пристойний одяг для Аднани та подарунки для дружини й дітей Герасіма, бо той другого дня мав їхати в Ліопесе, своє село, розташоване за тридцять кілометрів від Пірея.

Наступного ранку стерновий, сторгувавши двох віслюків, навантажив на них в'юки і рушив у дорогу.

— Побажай своїм дітям і дружині здоров'я, хоч вони нас і не знають, — сказав Антон на прощання. — Аби не так далеко, то пішли б і ми, щоб побачити твою хату.

Герасім почервонів, мов дитина.

— То було б. непогано, пане. Моя дружина дуже зраділа б, бо ж вона теж із ваших країв.

— Невже румунка?

— Авжеж, із гір Вранчі… — Повагавшись трохи, Герасім звів очі на Антона, перехопив його теплий погляд і сказав: — Ви не дивуйтеся, коли скажу, що я й сам грек тільки наполовину.

— Тобто?

— А ось так: мій батько, царство йому небесне, був румун, але втік із батьківщини ще замолоду, бо мав діло з старшим ватагом, і щоб уникнути каторги…

— Отож я й дивуюся, чому ти так гарно розмовляєш по-нашому!

Коли стерновий поїхав, Антон пішов до судді, де зустрівся з вдовою Маруліса — вони домовились про це вчора ввечері. Там він написав декларацію, суддя скріпив її своїм підписом і печаткою: екіпаж «Сперанци» дарував жінці частину здобичі, забраної в піратів, — усе буде поділено тоді, коли знайдеться потерпілий, або за три місяці, якщо його не буде.