— Мені вона наворожила, що я згублю всі шоколадки. Зате натомість одержу купу шарлотки. Чи сирника.

— І що?

— Наразі мені ніколи думати про шоколадки. Я маю купу пацієнтів.

— Ти їх лікуєш? Отак без ліцензії? А якщо тебе заскочать ловці сенсацій з ТВН? Боже, Ягодо! — простогнала вона.

— Не лікую, а тільки допомагаю. Тобто намагаюсь.

— І що ти робиш у тій кареті, ставиш якісь крапельниці? Може, ще з аміназином?

— Не в кареті. На «швидкій».

— Але що ти там робиш? Прибираєш? А може, куховариш? — Вона мовила це тоном «мене вже нічого не здивує».

— Я працюю психологом. Тимчасово.

— А, психологом, — зітхнула вона. — Це супер. Я сама ходила до психотерапевта. Майже п’ять років. Бо мала такий розгардіяш, як у шухлядках письмового стола.

Тоді все ясно. Бо в Магдиних шухлядках можна знайти мало не цілий світ: старі скріпки, подерті знімки колишніх хлопців, кілька наймодніших блисків для губ та абонемент у солярій поряд із картами для пасьянсу й використаними батарейками. Серед пожмаканих конвертів зі старими запрошеннями позичений у Ленки диск Тома Вейтса, спрей проти комах, десятки ручок, минулорічний календар, тюбик цинкової пасти, почата шоколадка без цукру, протермінований крем для рук, кілька смакових презервативів.

— Розумієш, я хотіла все це порозкладати, — вела далі Магда. — Впорядкувати.

— І що?

— Мені це вдалось.

— І кожна річ лягла на своє місце?

— Власне, що ні. Люди гадають, що після психотерапії матимуть порядок, як у німецькій бібліотеці. Але не в тому річ, Ягодо.

— То що тоді змінилось?

— Я сама. Шухлядка, по правді, виглядає, як і раніш, але мені старий розгардіяш уже анітрохи не заважає.

— Магда цілком права, — зауважила Аня. — Ми не розходимося в упорядкуванні світу, а тільки у внутрішньому порядку.

— Для багатьох людей одне є передумовою другого, — втрутилась Юлька, накладаючи ополоником на тарілку щось таке, що в рецепті називалося «Вишукана тарта з червоними порічками».

— На жаль, — тягнула Аня, — люди думають, що емоції можна посортувати, як білизну в кошику: світлу сюди, темну геть. Делікатну вбік. Дуже брудну сховати глибоко на дні. Тому вони не годні зрозуміти, чому часом заздрість лежить біля симпатії, а подив обіч дражливості.

— А як це виглядає в тебе, Ягідко? Що саме ти відчуваєш до Бартека?

Гарне питання. Як і кожне, на котре нелегко знайти задовільну відповідь. Бо, як по правді, я так і не знаю, чи щось до нього відчуваю. Не маю проблем із сортуванням почуттів за принципом білизни, бо скидається на те, що мій кошик геть порожній.

— Нехай хтось уранці пробіжиться зі мною по крамницях, — попросив Болек. — Я маю вихідні і мушу врешті вибратися на закупи.

— Мені теж згодилося б.

— Ну то спокушайся, Ягодо. Я навіть ладен накинути кілька кілометрів і приїхати з Кракова спеціально по тебе.

— Чому б і ні? — За нагоди я відвідала б своє гніздечко. Полила б кактус і заплатила б заборговані рахунки. — А куди ти хочеш піти?

— Стандартно. В торговельний пасаж, як це завжди роблять поляки в недільне пополудні.

— Прогулянки серед полиць?

— Ну власне. Я не маю часу на покупки, а мийка вже тиждень вимагає якоїсь рідини. Так само, як душовий піддон і плита. Принагідно пошукав би картони для малювання.

— А ти таки не покинув малювати, — зраділа Юлька.

— У вересні в мене відпустка на двох роботах, але поїхати нікуди не зможу, бо чергую в притулку. Поза тим, я ощаджу на зимові шини. На мене чекає нудне двотижневе сидіння в порожній «кавалерці». То принаймні щось побазграю.

— У «кавалерці», тобто лазничку ти маєш назовні? — запитала я.

— Тільки клозет, бо душову кабіну я виділив зі своїх двадцяти метрів, — гордовито повідомив він. — Якби не антресолі, ніде було б покласти спальний матрац, але принаймні все це моє. Тобто буде моїм за рік, коли я виплачу кредит. А тобі скільки лишилось, Ягодо?

— Навіть не нагадуй. Сім років. Вісімдесят чотири виплати.

— Пролетить.

— Мені взагалі-то не пече. Я буду тоді зарюмсаною сорокарічною баберею з розмащеним від сліз макіяжем. Затримати б той годинник хоча б на півроку.

— А я іноді вже хочу бути пенсіонером, — зізнався Болек. — Нарешті нічого не мусив би. Уставав би собі в полудень або на світанку.

— А я їв би найгірші свинства, — зізнався Мацек, людина, котра тричі на день вицмулює літр протеїнового паскудства. — Ну і смарувався би автозасмагою максимум раз на тиждень.

— А до мене нарешті перестали б ставитися, як до дивака.

— Ти не думала про операцію?

— Весь час думаю, вже кілька років. Навіть маю всі потрібні свідоцтва. Тільки от… — Юлька глитнула слину, — я жахливо боюсь операції. При самій лише думці, що мене хтось буде краяти, колоти, а потім зашивати, я зомліваю.

— Але ти ж медсестра. Мабуть, і не на таке надивилась у лікарні.

— Але в інших, Ягодо. А коли я сама мушу здати кров на аналіз, Ганя з лабораторії повинна мене спочатку півгодини заспокоювати. І, як завжди, я вирубаюсь, щойно відчуваю укол.

— А я полюбляю дивитись, як шприц повільно наповнюється кров’ю. Такою ясно-червоною, як свіжі полуниці.

— Припини, Ягодо, — здригнувся Болек.

— Ти теж боїшся?

— Мало хто з лікарів любить, коли в ньому длубаються.

— На щастя, санітари не мають такої проблеми, — похвалився Мацек. — Бувало, що я сам собі вколював знеболювальне, щоб і далі тренуватися, незважаючи на травму.

— А я навіть не зважуюся проколоти вуха. І тому сумнівно бачу цю свою операцію. Що ж поробиш, відпочину на пенсії. Бо кого тоді буде обходити відсутність бюста у вусатої сімдесятирічної бабусі?

— Не буде, — визнала я. — І взагалі нічого не буде, жодних теплих почуттів. Тільки самотність у порожній холодній хаті.

— У порожній? Це справжній комфорт, якого бракує стільком пенсіонерам, — сказав Болек. — Куди гірша самотність в оточенні родини. Коли ти заважаєш дітям. Дратуєш, знуджуєш і нервуєш, як старосвітські меблі. А щодо почуттів, то, якщо хочеш, я колись візьму тебе до притулку. Тільки тоді ти зрозумієш влучність вислову «третя весна».

Я провідала свою квартиру. Все о’кей, ніхто не вламувався. Забрала бланки з рахунками, заплачу на тижні. Спакувала до торби кілька суконь і книжок. Полила кактус.

— Забагато рослин тут немає, — зауважив Болек.

— Я не хотіла узалежнюватися від інших. Ну знаєш, я можу поїхати, куди захочу, і не мушу нікого просити поливати вазонки. А кактус загартований і багато вибачає.

— А що поганого в залежності?

— Не знаю, але мене так виховали, Болеку. Щоб ні від кого не залежати.

— Твій тато, певно, дуже переживав мамине зникнення.

— Перший рік він ніяк не міг зібратися докупи. Не вмів пекти, варити, опікуватися дитиною. Коли нарешті почав якось давати собі раду, мені було майже шість років. Наступні двадцять він невтомно мені торочив, що я мушу бути самостійною й незалежною. Мушу покладатися тільки на себе. Тоді я не буду страждати через інших.

— Сумно й неправильно.

— Тепер я це знаю, але двадцять років тому вірила татові. А він із запалом відправляв мене на різноманітні курси. Записав на плавання, лещата, ковзани, дзюдо, англійську, фламенко і, ясна річ, у гурток фотографії.

— Справжня школа виживання. Пам’ятай про все.

— Власне, що ні. І я замислююся, чи встигла заповнити всі лакуни.

— Ще заїдемо на пошту, бо я маю зробити переказ, добре?

— Рахунки чи аліменти?

— З якогось погляду те друге. Я часом допомагаю одній дівчинці з Кракова. Мала погиркалася з батьками, і вони перестали їй допомагати. Тобто батько перестав, а мати пішла до якогось кудлая. А дівчинка поневіряється по чужих кутках.

— Це твоя родичка?

— Ми навіть не дуже добре знайомі.