— То чому тоді Войтек дійшов думки, що це я? — ламала собі голову Аня. — Мусив бути якийсь привід. Може, ти йому сказав, що маєш каштанове волосся, підстрижене за модою двадцятих років, і малюєш «стрілки»?

— Нічого такого я не писав! — з розпачем у голосі крикнув тато. — Я хотів бути справжньою таємничою жінкою!

— А про що ви останнім часом розмовляли? — запитала я.

— Я вже не пам’ятаю. У мене все переплуталося через ті нерви. Зараз, зараз… — мурмотів він, дряпаючи себе по червоному вусі. — Я казав, що хочу відзняти документальний фільм про людей, які найбільше програли. Під назвою «Другі». Ні, ні, це не з Войтеком. Ага, з Войтеком я розмовляв про насильство й толерантність стосовно інших. Він тоді зізнався, що, будучи поліцейським, полюбляє частувати кийком отих чужоземних гендлярів. Особливо румунів, які торгують біля лісу. І в’єтнамців теж. Але росіян воліє не рухати, бо вони буцімто люблять мститись.

— І я могла фліртувати з кимось таким? — форкнула Аня, не їіриховуючи огиди.

— Тоді я гостро кинув, що мені це дуже не подобається. Бо мірою нашої людськості є ставлення до слабших. Він відписав, що це цікаво і що він мусить про це подумати.

— То тепер усе ясно, — озвалась Аня. — Я сказала ті ж самі слова, коли він трусив одного бідолаху. Тільки що він наказав мені забиратися, хам невмиваний.

— Войтек буває агресивний, — визнав тато. — Здається, в дитинстві він діставав шнуром від праски після кожних батьківських зборів.

— Теж мені гарне виправдання для хамства, — з іронією кинула Аня.

— Принаймні хоч щось прояснилося, — зітхнув тато. — Тепер я розумію, чому він останнім часом твердив, що йому не заважає, коли жінка трохи старша. І тому перепросив за те, що не завжди буває ввічливим на службі.

— А щодо того фільму, — втрутилась я, — то ти часом не листувався з таким собі лікарем Болеком?

— Справді, з Болеком. Дуже розумний чоловік. Тільки що трохи змучений відсутністю перспектив.

— А ти знаєш, що він теж сподівався на дещо більше?

— Але я не подавав йому жодної надії, Ягодо, — захищався тато. Дедалі слабше.

— З ким ти ще розмовляв? — гостро кинула Аня.

— Ну, з різними. З професором, котрий шукає сенсу життя на Сейшелах. Якийсь час із одним страшенно пригніченим лікарем, котрий різьбив із дерева несамовиті фігурки. Ми навіть разом думали, як здобути йому популярність. Але він уже більше року як не обзивається…

— Бо має багато замовлень, — сказала я. — 3 ким іще?

— Із психіатром, котрий не знає, чи повинен одружитись. Я порадив йому ризикнути. Ну і ще… — Він урвав і голосно глитнув слину. — Тільки не падай, Ягідко.

— Кажи вже нарешті!

— З твоїм Бартеком.

— Добре, що я не розуміюся на комп’ютерах, — підсумував мою розповідь Вільшина. — Бо теж дозволив би себе обдурити. Я все життя мріяв про таку таємничу жінку.

— Я теж, — сказав опецькуватий старигань, пан Геник. З абажуром від лампи на лисій маківці, бо ми грали в покер на одягання. — Але потім зустрів свою Емільку. І хоч вона не мала жодних таємниць, миттю припала мені до самого серця. Місяць побачень у вересових полях, і ми побрались. А три роки тому вона померла. Й по всьому, — він шморгнув носом. — Я тільки й мрію, щоб уже полетіти до неї. Хоч трохи й боюся, чи ми там, угорі, зустрінемось.

— Не переймайся аж так, — потішив його кремезний шістдесятирічний чоловік із сусіднього ліжка.

— А коли ми вже зустрінемося, то чи буде вона мене пам’ятати? Бо ж там немає земних почуттів — ні болю, ані надії…

— Грай, Генику, не марудь, — присадив його кощавий велетень Люціян Булка, з шелестким пакетом на чолі. — Покажіть, що ви там маєте.

— Ти програв, Антеку. Одягай тюрбан.

— Хто це вигадав так бавитись у спекотний вересень? — буркнув Вільшина, обмотуючи голову лікарняним рушником.

— Ти волієш грати в покер на роздягання? Застерігаю, що маю подерті кальсони. Мені ще Емілька їх купувала. Шкода викинути.

— Генику, не лякай нашу пані чаклунку, бо вона втече від нас, як той Морквина, — кинув Булка.

— А я вважаю, що пані Ягода повинна їх побачити. Нехай обвикається замолоду, — втрутився сухенький дідусь, який спостерігав за нами з-за плутанини трубок і трубочок.

— Навіщо? Ще надивиться на всі ті бганки, пролежні і струпи… Клятий тюрбан.

— Ну чого ти такий затятий, Антонію? Адже тобі подзвонили з Варшави.

— Хто? Онуки? — поцікавився пан Геник, поправляючи абажур на голові.

— Син, принаймні так він представився, — буркнув Вільшина.

— І що, приїде на твій день народження?

— Ні, бо їде на конференцію. Присвячену важким умовам життя літніх людей у відсталих країнах.

Ми всі замовкли.

— А, я маю це десь, — зрештою буркнув Вільшина. — Адже я даю собі раду. Він так мені і сказав: «Ти мусиш бути сильним, тату. І ти будеш. Ти даси собі раду, ми всі тримаємо за тебе кулаки».

Це не звучало, як підкріплюючі слова надії.

— «Ти ж дорослий». Так він мені сказав, — вів далі Вільшина. — «Ми тебе любимо і весь час про тебе думаємо. Я скоро подзвоню». Можуть узагалі не дзвонити. Бо коли я помру, лікарня їх повідомить, хіба ні?

— Навіть не знаю, як на це реагувати. Що їм сказати, — поскаржилась я Юльці.

— А ти мусиш щось казати? — запитала вона, навіть не підводячи голови. Бо саме зметувала штани для Мацека, спеціально розширені в стегнах.

— Я не вмію співати, як ти, і жартувати, як Рисек. Не можу повернути час навспак і дати їм другий шанс. Я нічого не можу. І ця безпорадність мене вбиває.

— Ти можеш посидіти з ними і просто послухати. Подумай, Ягодо, що їхні діти не роблять навіть цього.

А може, мій тато шукає в мережі когось такого, кому можна звіритися, бо я не маю на нього часу? Може, колись і я шукатиму чужі вуха, бо вуха знайомих будуть зайняті вислуховуванням когось іншого?

— Тебе більше жахає те, що чужих, чи те, що ти будеш змушена звірятися? — запитав Мацек, розчісуючи Вінету.

— Тепер мене найбільше жахає думка, що я знову впаду зі Шкатули, — відповіла я.

— То встанеш, обтрусиш спину й сядеш на коня знов.

— Я боюся, що Шкатула наступить мені на голову чи розчавить живіт так, що кишки вилізуть через вуха.

— Ти бачила це в якомусь фільмі?

— Ні, але Шкатула такий незграбний. Він спотикається і взагалі…

— Але він у житті на тебе не наступив би, Ягодо. Він так пишається, коли щось падає в нього зі спини, що рефлекторно відскакує вбік. Я вже більше боявся б, що він обдере тобі коліно до кістки, коли заходить у хвіртку. Або втопить під час бабрання в багнюці.

— Тоді я, мабуть, відмовлюся від тих прогулянок.

— Ягодо, я пожартував. Ти бачиш десь тут багнюку?

— Не знаю, а якщо вона з’явиться після дощу?

— Щось ти сьогодні така перечулена, чому?

— А, бо ніщо не складається. Малина не приїжджає. Вочевидь, відмовилася від терапії, так само як і Маріуш. Знаєш, той із лимонами.

— Може, він хоче поскладати собі кубики на самоті?

— А може, знає, що ці сеанси нічого не дають. Так само як Вільшині і всім іншим. Крім того, Альдона влаштувала мені дикий скандал.

— Я чув.

— А Вільшина пригнічений ще більше, ніж завжди. Аж подумати боюся, що ще може трапитися.

— Пані Ягідко, ви принаймні маєте попереду якесь майбутнє. А на нас уже нічого не чекає. Хіба трупарня.

— Пане Антонію, ви й справді розминулися зі своїм покликанням, — ствердив Рисек, заглядаючи до палати. — Треба було емігрувати до Швеції і знімати там психологічні драми.

— Вже пізно.

— Але ще не пізно усвідомити той факт, що крім чорного й сірого на цьому світі є цікавіші кольори.

— Напевно, я став дальтоніком.

— А шкода, бо я маю для вас чудову новину. День народження ви відсвяткуєте вдома, — радісно повідомив Рисек. — Завтра ми вас виписуємо.

— Вже завтра… — Вільшина заходився бгати край простирадла. — Це, мабуть, добре, що я виходжу…