— Так звана заява на аліменти, — підсумувала Юлія. — Юзек пиячить у «Трьох Котах». У Мар’яна з понеділка відпустка, а Стах може працювати лише вночі. Ну і де ми знайдемо йому заміну?
Тринадцятий
За ніч я зважила всі «за» і «проти». О четвертій ранку дійшла рішення. Я можу їздити замість Юзека. Не знаю, чи це можна назвати покликанням, про яке згадувала ворожчина онука. Але я принаймні мала б якесь заняття. Тільки от як їм це запропонувати, щоб вони не подумали, що я відбираю в когось роботу? Піду на контрольний огляд, і побачимо, як розвиватиметься ситуація.
Я прийшла проти вечора поскаржитися на свербіння під бинтами.
— У Болека сьогодні нічне чергування в притулку для літніх людей, — поінформував мене Мацек. — Я можу попросити доктора Акулу, коли він повернеться на станцію. Тільки уважай, бо Акула б’є по вухах. Тобто ріже. Він уже три роки переживає кризу, оце й намагається опустити всіх оточуючих. Але він не лихий. У нашому тесті на ВВС він здобув би якнайбільше три бали з десяти.
— У якому ще тесті?
— На Велику Вибагливу Свиню. Болек винайшов таку шкалу після візиту до пацієнта, котрий оскаржив його в крадіжці пінки для гоління. І тепер ми бавимося, оцінюючи винятково комизливих клієнтів.
— Я волію не знати, на скільки балів ви оцінили мене.
— Ягодо, ми застосовуємо ВВС тільки тоді, коли трапляється хтось винятково впертий або нестерпний. А Акула останнім часом таким буває.
— То, може, краще його не клич. Прийду завтра. — Я підвелася.
— Чекай, ну куди ти так летиш? Я попрошу Юльку. Вона перевірить, чи не мокнуть у тебе шви.
Він вийшов, а я стала переглядати амбулаторну аптечку. Суміш убозтва й металопластики дев’ятнадцятого сторіччя.
— Юлька трохи запізниться. Як воно буває з жінками, — озвався Мацек, спираючи грубий стовбур руки на дверну лутку. — Я бачу, що ти милуєшся нашим баром. Амфетамін у нижній шухляді, поряд антидепресанти й віагра. На горішній полиці лікери й коньяки. А якщо серйозно, то ми маємо тільки реланіум, трохи вати та спирту.
— Нужда з бідосею, — підсумувала я. — Чому Болек хоче тут працювати?
— Бо його не взяли до «мореплавки», і він з розпачу вирішив зашитись у провінції, — пояснив мені Мацек. — А що ниток у нас до лиха, то він зашився так дійово, що ніхто його звідси не випоре.
— Я повинна повірити в ту «мореплавку»? — Мабуть, таки ні.
— Ти хочеш почути правдиву історію доктора Десперадо? — запитала мене Юлія. Вона саме зайшла до амбулаторії зі стосом жіночих журналів під пахвою. — Ну то слухай.
Правдива історія доктора Десперадо
Після стажування Болек переміряв уздовж і вширш усі лікарні, поліклініки й клініки південної Польщі. Стукав у двері й вікна, скрізь напитуючи про роботу на ставку, чверть ставки, позаштатно, а також начорно. Нарешті в розпачі вирішив змінити тактику й надіслав такого листа до дирекції регіонального відділення станції швидкої допомоги:
«Звертаюся до вас із проханням працевлаштувати мене лікарем на „швидкій“. Своє прохання вмотивовую таким чином: упродовж трьох років я намагався знайти роботу в будь-якій поліклініці чи на станції „швидкої“ великих міст. Безнадійно. Незважаючи на „червоний“ диплом, численні курси підвищення кваліфікації і так зване покликання. За такої ситуації я вирішив дослідити щасливців, котрим поталанило зачепитись у престижних клініках нашої країни. По кількох тижнях проникливих досліджень я виявив, чим вони відрізняються від мене. Протягом наступних тижнів успішно працював над нівелюванням цієї різниці. Тепер перед вами стоїть людина, обдарована надзвичайно цінними в таких клініках чеснотами:
я декларую повну відсутність моралі, а також зверхнє й навіть вороже ставлення, до людей, особливо своїх підлеглих і молодшого медичного персоналу;
стосовно керівництва я є до нудоти запобігливим, зате за їхніми плечима безжально висміюю кожен їхній крок, а також відсутність смаку у виборі сорочок;
під час розмови з пацієнтами не приховую ні нудьги, ані роздратування. Позіхаю, коли вони виливають свої скарги. Не слухаю нарікань і не звертаю уваги на їхній фінансовий стан, а тому намагаюся виписувати ліки тих фірм, котрі обдаровують лікарню дорогими презентами. Під час візитів оперую лексикою, незрозумілою для пересічного пенсіонера, зате багато забарвленою вульгаризмами;
щипаю медсестер за сіднички;
охоче стукачу на колег-лікарів, натомість рідко мию пахви.
Сподіваюся, що вищенаведений список удовольнить не одного із завідувачів медичних закладів. Зі свого боку обіцяю попрацювати над шліфуванням наступних чеснот. Чекаю на відповідь, із повагою
Лікар Болеслав Десперадо».
Долею випадку цей лист потрапив у грубі долоні директора місцевого відділення, доктора Рішарда Грейпфрута. Рішард, як і всі порядні люди, зразу зрозумів, що за понурою заявою криється споріднена душа, котра рештками сил волає про допомогу. Два тижні опісля Болек підписав угоду і став чільним кравцем «швидкої» в моєму рідному місті.
— Це правда про ту заяву? — запитала я.
— Ну, — підтвердив Мацек. — Ціле щастя, що її прочитав наш батько-директор.
— Та яке там щастя, — озвалась Юлія. — Просто саме в цьому місці земної кулі розбився космічний корабель Болекового призначення.
А де розбилася ракета моєї долі? Колись давно я думала, що в салонах Дуже Поважних Осіб, Котрі Роблять Міжнародну Кар’єру. А тепер? На двадцяти шести квадратних метрах дупла, за яке я сплачуватиму кредит іще сім лихих років? А може, в апартаментах директора з персоналу, котрий охороняють набурмосені огири? У його кухні, вдвічі більшій, ніж моє дупло, з новочасним острівцем посередині? На його металевих антресолях, вдивляючись у панорамний екран домашнього кінотеатру? У його модній бетонній лазничці, загублена серед флаконів дорогих чоловічих парфумів? На задньому сидінні його вилощеного джипа модного кольору «мілітарі»? Найгірше, що я можу про це ніколи не дізнатися.
Чотирнадцятий
Сьогодні Болек теж не працює, тож я не буду тинятися по станції. А замість цього провідаю Аню.
— Не буду тебе обнімати, бо ще шви розійдуться. Що, полегшало? — всміхнулася вона. — Залазь, я закінчую пекти сирник. Август заповідався з візитом.
— Ви завжди пекли його разом, — здивувалась я.
— Ну так, але відколи він виграв у конкурсі комп’ютер, то просиджує за ним днями поспіль. Увесь час щось пише.
— У якому ще конкурсі?
— У якомусь мистецькому, для молоді. Його оголосили колись у «Телеранку». Август надіслав кілька рисунків і виграв.
— А як він одержав нагороду? Певно, не намагався переодягтися тринадцятирічним хлопчиком?
— Ми мали з тим трохи клопоту. Ще трохи, і було б по комп’ютері. На щастя, малий нашого знайомого, теж Август, погодився зображати юного генія. Ми поїхали до Варшави, малий чудово виконав свою роль, за що одержав від нашого Августа подяку у формі принтера.
— Ці ігри колись прикро закінчаться, — зітхнула я.
— Ягодо, все під контролем, — усміхнулася вона, накладаючи на мою тарілку велику порцію сирної маси.
— Ага, під контролем. А потім знову буде скандал, як зі стипендією Вольфганга Тревгерцига. Ганьба на весь Євросоюз.
Стипендія
Мій тато передчасно вийшов на пенсію і, намагаючись дати раду з огромом вільного часу, присвятив себе творчості в широкому розумінні. Гобелени (взірці він позичив у моєї кузинки), виготовлення екологічних конвертів, малярство на склі, краєвиди, вирізьблені на березовій корі.
