— Часом ми викидаємо щось із пам’яті через надто сильний стрес.

Я, приміром, хоч убий, не можу пригадати ім’я та прізвище свого першого платонічного кохання. Знаю, що він мав темне волосся до плечей, порозтягуваний светр і вічно розстроєну гітару. Що любив собак і не виносив розлук, так само як і я. От тільки не пам’ятаю, як його звали.

— Ну, може, і так, — неохоче визнала мою правоту Малина. — Що так чи йнак не змінює того факту, що майже ніхто на світі аніскільки мене не потребує.

— А хіба не важливіше, що ти сама себе любиш і потребуєш?

— Знаєш, що, Ягодо? Я весь час це чую: «Полюби себе», «Постав на себе», «Розраховуй на себе», «Передусім ТИ». Усі навчають нас, як стати егоїстом.

— У доброму розумінні цього слова.

— Звісно, що в найкращому, — глумливо запевнила вона. — Проблема в тому, що ми, люди, не є самодостатніми. Ми завжди будемо потребувати інших.

— Але…

— Тоді доведи мені, що це не так.

Ми розмовляємо про самодостатнє життя.

— Це неможливо, — коротко оцінив Болек. — Я це знаю, бо пробую так жити вже багато років.

— Я так собі гадаю, — втрутилась Юлька, — що колись люди трималися гуртом, аби вижити. Батько з дядьком полювали. Тітка обтинала гривки, щоб вони не заслоняли очі. Мати пекла стейк із мамонта. Кузинка оздоблювала печеру мальовидлами мустангів. Кузен гострив вістря для стріл. Дідусь оповідав казки про динозаврів. А бабуся навчала, що негарно длубатися кісткою в зубах. Ну а тепер? Полювання можна залагодити за годину в найближчому магазині самообслуговування. Їдло нам готують прилади. Волосся стриже перукар.

— А казки розповідають політики, — закінчив Болек.

— Якщо все можна замовити чи приготувати за допомогою машин, то заради чого нам близькі люди?

— Як це заради чого, Юлько? — здивувався Мацек. — Заради щастя.

— Я вже кілька тижнів відчуваю себе так, начеб ходила в затісних, свіжовипраних вельветах, — заявила мені Малина, сідаючи трохи ближче, ніж завжди. — Важко про щось думати, коли все тебе дратує й нервує.

— Зневіра?

— Власне. Часом з мене всього цього досить. І я благаю про допомогу. Тільки не розповідай мені про магічну роль олівця у створенні гарного самопочуття.

— Чого?

Була і справді така казка «Зачаклований олівець», але мова, певно, не про нього.

— Ти ніколи не чула про дослідження «Вплив олівця на рівень задоволення»? Я знаю від подруги, теж психолога.

— Напевно, я прогуляла якусь пару. Але охоче дізнаюсь, як саме олівець допомагає ощасливлювати людей.

Коли до психологів зголосилися люди, готові підтримати американську науку й заробити свої двадцять баксів, ті піддали їх такому експерименту. Спершу розділили на дві групи. Відтак показали всім ту саму дурнувату комедію й попросили її оцінити. Цікаві задали б питання: а чим розрізнялись обидві групи? Відповідь звучить так: способом тримання олівця під час перегляду. Перша група мусила тримати його в зубах. Друга — самими губами, без допомоги зубів. Як виявилося, ця маленька різниця значно впливала на оцінку фільму. Ті, кого змусили до тимчасової усмішки (олівець у зубах), визнали фільм за кумедніший, ніж ті, кого олівець змусив скорчити мавпячий писок. Звідси висновок: якщо ти частіше всміхатимешся, то станеш щасливою людиною. Отак просто.

— І саме на такі експерименти американські науковці одержують нечувані гранти. А я не можу вижебрати в універі тисячу злотих на пристойне анкетування.

— Слухай, Ягодо, я більше не винесу цього щебетання.

Альдона ввірвалася до телезали в середині сеансу з Маріушем від лимонів.

— То, може, я сьогодні піду раніше? — виструнчився Маріуш.

— Альдона зачекає, — з натиском сказала я. — А ми спробуємо закінчити розмову.

— Але я вже забув, що хотів сказати, — зізнався він. — Я і справді волію перенести це на інший час.

Не буду змушувати чолов’ягу сидіти до кінця сеансу, якщо за кілометр видко, що він труситься зі страху. Він пообіцяв зателефонувати, стукнув підборами і втік. Я запросила Альдону у фотель.

— Я більше цього не винесу, — повторила вона. — Ти мусиш сказати Войтекові все, що про це думаєш.

— Тобто що?

— Що він не повинен занедбувати дружину й дітей. Що треба скосити траву й закінчити викладати плитку в горішній лазничці. Що він повинен до мене повернутись і край!

— Що ще?

— Наразі тільки це. Зараз я його покличу, і ви щиро собі порозмовляєте.

Щиро й від чистого серця, з урахуванням усіх побажань Альдони.

— А він тут? — здивувалась я.

— Чекає на вулиці. Трохи напуджений. Ну ти ж розумієш, який це сором для здорового чоловіка ходити до психолога. Я ледве його намовила. Але трохи порипіла, і він здався.

— То запроси його сюди.

Десять хвилин опісля я сиділа навпроти худорлявого чоловіка з пожовклою втомленою шкірою.

— Здається, ви любите спілкуватися в чаті, — почала я.

— Через «аську», — спростував він. — Але люблю. Навіть дуже.

Хіба не ліпше розмовляти з людьми безпосередньо, а не за допомогою машин? Я хотіла задати йому таке питання, але яке я маю право вирішувати, котра з двох розмов краща, вартісніша чи щиріша?

— А що вам дають ті розмови?

— Не знаю. Може, трохи спокою й порозуміння. Може, саме вони дозволяють мені вижити в усьому цьому.

— Тобто в подружньому житті?

— В усьому, — зітхнув він. — Власне, я повинен бути щасливим. Маю двійко дітей, сильну хазяйновиту дружину, посадив три ялинки за будинком, завершуємо будуватись. І все це до сороківки. А все ж таки… — Він замовк, а я не озивалася, дозволяючи йому сконцентрувати думки. — Розумієте, під час чергувань у комісаріаті я прочитав «Алхіміка». І там написано, що людина мусить слухатися свого серця, бо тільки воно скаже їй правду. Скаже, де шукати свій скарб.

— Сенс життя?

— Власне. Але що робити людині, котра вже встигла пустити коріння, перш ніж дізналася, що її скарб заховано десь-інде? Адже я не покину родину. Я не можу!

— Пане Войтек, не знаю, чи це вам допоможе, але людям часто здається, що вони не там, де хотіли б бути. І що вони повинні шукати скарб за сімома горами. Або за сусідською хвірткою.

— Або в Інтернеті, — додав він і мляво всміхнувся.

— Є навіть така теорія щастя, яка стверджує, що після тридцяти ми маємо бажання робити те, що не вдалося спробувати раніш. І ми набуваємо досвіду, пробуємо. Працеголіки кидають свою фірму, вирушають у самотню подорож на яхті довкола світу. Зразкові домогосподарки обертаються на барних метеликів, а рокери, котрі досі безтурботно сіяли свої гени по цілому світі, на якнайтурботливіших батьків.

— І вони щасливі?

— Деколи. Але частіше доходять висновку, що повнота досвіду не означає повноти щастя.

— Важкий випадок, еге ж? — кинула Юлька, краючи овочі для салату.

— Можна назвати це синдромом нездійснених мрій. Поширена проблема в наш час. Чоловік Альдони не є кимось винятковим.

— Цікаво, — втрутився Болек. — Несповнені мрії в добу, коли майже все можна купити в найближчому гіпермаркеті. Або на ринку.

— А з іншого боку, не всі мрії варто реалізовувати, бо вони втрачають цінність і чар. Я, наприклад, хотіла їздити верхи.

— І що? — пожвавився Мацек.

— Усе закінчилося після відвідин спеціалізованої крамниці.

Попід стіною рівненькі ряди сідел. На поличках штиблети, каски й шоломи. Праворуч скребниці, попони й вуздечки. А за лядою власниця, вусата шатенка зі статурою ротмістра й лицем чистокровного англійського коня.

— Слухаю! — запропонувала вона свої послуги, стаючи струнко.