— Поза тим, видиво раку нереальне…

— А наслідки упакування пива якнайреальніші, — закінчив Мацек, поплескуючи себе по животі.

— Тоді чому ти відмовився від препаратів?

— Бо в мене росли цицьки. А жоден чоловік не винесе такої зневаги.

Ми вирішили провідати Рисека.

— Заходьте швидко, бо зараз у мене буде годування, — сказав він замість привітання, відчиняючи двері.

— Ти ж казав, що малий у таборі, — здивувався Болек.

— Бо він там і є. Я буду годувати Андульку. Через десять хвилин.

— А що це так блимає? — Я показала пальцем на зелену лампочку над дверима.

— Сигналізація, — пояснив Болек. — Дає тобі час забратися геть. Бо потім тебе спопеляють лазери, вигадливо замасковані в панелях.

— Батьки мого чаювальника теж мали таку сигналізацію, — кинула я, витираючи сандалії, — але змушені були від неї відмовитися. Варто було залетіти мусі, як вона вже заливалася на весь будинок.

— Тепер є кращі сигналізації, — сказала Юлька. — Ти можеш регулювати рівень чутливості.

— Коли багато мух, треба вмикати третій, — з усміхом додав Рисек.

Ми проминули хол, оздоблений фантастичними пастелями.

— Це ти малював?

— Болек. Але моїми пастельками, — похвалився Рисек. — Ти ними ще користуєшся?

— Не маю часу, — буркнув Болек. — Коли я працюю понад триста годин у місяць, важко знайти час на розвиток хобі.

— Не переймайся, старий. У тебе ще буде час. А ті пастельки можуть чекати і двісті років.

— Пастельки так, а я навряд.

— О Боже! — я завмерла проти величезної дерев’яної скульптури, що зображала сумного ангела. — Невже це…

— Антек Кілер, наш старий друзяка й працівник «швидкої». Цього ангелочка він вирубав сокирою під час одного з чергувань.

— Пам’ятаю, випала якось така спокійна ніч. Усі дрімали, навіть Ядзя, — згадав Мацек. — Рано прокидаємося, протираємо очі, а за вікном замість старої липи стоїть крилатий ангел. Обіч хропе Антек, а біля нього сокира, ще тепла.

— Ядзя прибігла до мене з криком, — підхопив Рисек. — Я натягнув штани й чимдуж до Антека — упевнитися, чи він живий. Буджу його й питаю, що трапилось. А він розплющив одне око й каже: «Рисю, я не годен був заснути й подумав, що коли трохи порубаю дрова, то мене попустить».

— І він так одразу витесав ангела?

— Певно, що ні, — зізнався Рисек. — Спочатку він зрубав липу. Це відібрало в нього годинку, але злість не відпускала.

— Яка ще злість?

— Величезна, Ягідко. На все. На невдалий голодний страйк середнього медперсоналу. На обіцянки міністра. На дражливі сутички зі страховими компаніями. Тож він подивився на стятий стовбур, ухопив сокиру й заходився тесати. Так і висік ангела-хоронителя.

— Хоронителя?

— Розумієш, якби він не почав тоді різьбити, то міг би зарубати якогось пацієнта. І була б трагедія. А так народився художник, — пояснив Мацек.

— Він пропрацював у нас іще з півроку, витяв усі липи за гаражем, а потім пішов, бо несподівано став знаменитим, — закінчила розповідь Юлька. — Усі хотіли мати його скульптури.

— Знаю, наш директор теж мав кілька. Тільки що маленьких, латунних.

— Бо згодом Антек змінив матеріал. Хто сьогодні може дозволити собі двометрового ангела в холі? А латунна фігурка гарно виглядає на каміні.

Юлька зітхнула.

— Ну і ми втратили чергову гарну людину.

— Але нема такого поганого, щоб на добре не вийшло, — з усміхом сказав Рисек. — Завдяки відходу Антека ми збагатилися на колегу Болека, визначного кравця й фальшувальника купюр.

— Перестань, бо я запишаюся й почну шити криво.

— Добре, вже мовчу. Любі, запрошую вас до вітальні.

— А хто це там на терасі? — запитала я.

— Моя прекрасна екс-дружина Крися. Вона саме заряджає сонячний акумулятор перед остаточним виїздом. А там, на канапі, моя так само прекрасна Андулька.

— Де?

— Таж отам, — Рисек показав на купку сміття з пилососа. — Моє кохане чудо, зараз ти одержиш свій підвечірок.

На слово «підвечірок» купка сміття сховалася під фотель. Рисек наповнив печінкою скляну мисочку в золоті зірочки й поставив її проти фотеля.

— Ну хоч покуштуй, таке смачненьке м’ясце.

З-під фотеля вигулькнув довгий вузький писочок. Двічі ворухнув мокрим носиком і сховався. Коли Рисек підніс фотель угору, звірятко відскочило вбік і зникло в коридорі.

— Вона знову не має апетиту, — зажурився Рисек.

— А ти забери і дай їй, коли зголодніє. Нехай сучка знає, хто тут хазяїн.

— Та ти що, Мацеку! Це її доконало б, а я не пережив би ще однієї розлуки. Усі так швидко зникають.

— А власне, чому вона не хоче їсти? — поцікавилась я.

— Доктор Морквина висунув гіпотезу, що Андулька має надзвичайно низьку самооцінку і за допомогою контрольованої анорексії намагається привернути до себе увагу оточуючих.

— Ми можемо забрати її до лікарні й годувати через крапельницю, — запропонував Болек.

Сьогодні я пішла до Вільшини. Вперше сама, бо Болек мав чергування в притулку для літніх людей. Напружена й серйозна, завернула до палати номер п’ять.

— Гей, люди, прокидайтесь, — озвався Вільшина. — Прийшов спеціаліст із життєвого комфорту.

— Вона буде чаклувати, чи зараз же перейде до вокальних вправ? — поцікавився опецькуватий дідусь на ліжку біля вікна.

— Для виступів у нас Юлія. А я спробую просто з вами поговорити, — всміхнулась я. — Або не просто. Все залежить од вас.

— Ви думаєте, що можна забігти сюди на годинку і ввести нас у транс глибоких звірянь? Що буде так, як у дурнуватих фільмах? — пирхнув Вільшина.

— Я нічого не думаю, — спокійно сказала я. — Просто така в мене робота. Щоб розмовляти. Якщо є охочі, — додала я.

— Тут їх немає, — буркнув старий, повертаючись до мене задом.

— А чому ви відповідаєте за інших? — рознервувалась я.

— Бо він усе правильно говорить, — підтримав Вільшину жилавий дідуган у піжамці в блакитні слоники. — Ми ні в чому не хочемо звірятись. І не хочемо розмовляти, бо нема про що.

— Точно нема?

— Пані… Як вас там звуть? — озвався сухенький старигань, майже непомітний серед плутанини трубок і трубочок.

— Ягода.

— Пані Ягодо, послухайте. Ми хочемо за будь-яку ціну забути про те, що перебуваємо в лікарні. Тримаємось із останніх сил, аби не виказати, як сильно боїмось. А ви хочете, щоби ми розмовляли про наші страхи. Це жорстоко.

— Але я не збиралася нікого схиляти до звірянь, — психонула я. — Я тільки хотіла…

— Ощасливити нас на мус, — перебив мене Вільшина. — Тому у вас нічого не вийде, бо ми не любимо насильства.

— Окрім того, ми самодостатні і жоден утішитель нам не потрібний.

— Краще скажіть, що нині на обід, — озвався опецьок.

— Певно, знову томатний суп із локшиною зі старих хірургічних рукавичок, — зіронізував Вільшина.

— Або тельбухи, які сьогодні витяли Шимчаковій із восьмої палати. В солодко-кислому, як її міна, соусі, — кинув пацієнт із ліжка посередині, котрий досі мовчав. Він був одягнений у смугасту піжаму, яких не продавали в крамницях від падіння комуністичної системи. Певно, це його перше перебування в лікарні за довгі роки.

Я мовчки вийшла. Найочевидніше, що я їм не потрібна.

— Ти не повинна так переживати, Ягідко, — потішив мене Рисек. Він наздогнав мене, коли я пригнічено чалапала до ліфта. — Подумай, що це старі люди, не звиклі до таких розмов. До звірянь. До виявлення слабкості.

— Тоді навіщо я тут? — вибухнула я.

— Ще не знаю, — зізнався він. — Але відчуваю, що ти їм потрібна. Може, саме тому вони так від тебе бороняться. Зрештою, перший раз рідко коли буває вдалим. Ти мусиш пробувати далі.

— А як же щастя новачка?

— Ти віриш у ті банальності з «Алхіміка»? — здивувався він.

— Я вже й сама не знаю, в що вірю. Напевно, що не у свої здібності. Я в повному розпачі.

— Я бачу. — Він пошкрябав голову. — Знаєш що? Я щось тобі покажу.