— Насамперед, — порадила Аня, — викинь зі свого словника два звороти: «я повинна» і «в моєму віці». У твоєму віці ти можеш майже все, дівчино. І нікуди не мусиш квапитись.

— Але Альдона…

— Кожен має свій власний темп, і нема чого оглядатися на інших. Бо це твоє життя, а не Альдони. Тому подумай, чого ти хочеш і в чому тобі розходиться.

— Я вже й сама непевна, чого хочу, — простогнала я.

— А ти гадаєш, що я завжди певна? Чи Август, чи Рисек? Справжня певність — це тільки коротка мить, яка або надходить, або ні. Але коли ти нарешті її відчуєш, уже знатимеш, чого ти насправді хочеш і в чому тобі розходиться. А поза тим, до лиха, ти ж не відлітаєш на іншу планету. Як тільки відчуєш, що тобі зле, можеш повернутися на свої рипучі антресолі.

Бабуся Малини має рацію. Певні справи треба втинати самотужки, не чекаючи на прихильні ножиці долі. Щоправда, важко дійти рішення про розлуку після шести років у міру спокійного життя, але краще тепер, ніж через п’ятдесят років.

— Окрім того, із кожним роком буде важче це зробити.

— І тому ти хочеш знищити стабільні стосунки? Бо через п’ять років може бути ще важче розійтися? — підвищив голос Бартек.

— Бо я шукаю чогось більшого, ніж тепле болітце стабільності.

— А може, тому, що якісь диваки зі «швидкої» намовили тебе, що наші стосунки не мають сенсу. Жалюгідні невдахи.

— Гадаю, що я знала про це вже давно, тільки що не усвідомлювала. — Так само, як Юльчина мама не погоджувалася з фактом, що її єдина дитина є транссексуалом.

— Магда казала мені, що ти зустріла своє давнє кохання з табору, — злостиво кинув він.

— Знаю, вона мені зізналася, — спокійно відповіла я.

— Я от тільки думаю, як ти можеш розірвати багаторічні стабільні стосунки заради типа, в котрого була закохана майже двадцять років тому? І котрого ледве пам’ятаєш?

— Вісімнадцять, — видушила я. — І я зовсім не тому хочу розірвати…

— Тобі було тоді п’ятнадцять років, Ягодо! — крикнув він, не зважаючи на те, що я намагалася йому сказати. — Як можна кохати когось у такому віці!

— Я кохала, але повторюю, я не тому думаю про розлуку, і тільки…

— Послухай, Ягодо, — перебив він мене. — П’ятнадцять років — це час гормональної бурі. Може, пережиття й засильні, але не можна назвати це коханням.

— Бо так вважають американські науковці?

— Зрозумій, це не кохання. Це тільки тренінг, вступ до чогось глибшого. Такі собі вправляння перед виконанням справжнього концерту.

— Гарний термін. Фізіологія та музика в одному флаконі.

— Це тільки гами, — знервовано тягнув він, — недолугі партії, репетиції. А ти хочеш заради цього знищити наші шестирічні стосунки?

І що я повинна на це сказати? Всоте повторити, що не йдеться про Рисека? А може, саме йдеться?

— Розумієш, Бартеку, — глянула я йому просто у вічі, — сприйми це так. Для тебе це гами. А для мене це були найпрекрасніші мелодії світу.

— Якщо ти вибираєш «справжній» концерт із провінційним гітаристом, нічого не вдієш. — Він рушив до виходу. — Я якось переживу, Ягодо. Бо для нас, чоловіків, час летить значно повільніше.

— Нарешті твоя справжня позиція. — Я всміхнулася, не приховуючи іронії. — А я сподівалася, що ми залишимося друзями.

— Ми ніколи не були друзями, Ягодо. І не будемо, — підсумував він, стоячи вже на порозі. — Скажу тобі тільки, що я цілком недавно теж із кимось познайомився. З однією вишуканою таємничою жінкою.

— Ну, прошу дуже. — «Теж мені несподіванка».

— Я хотів обірвати це знайомство, але якщо ти волієш свого лікарняного музику, я не маю приводу його обривати. І знаєш що, Ягодо? Я певен, що це будуть по-справжньому вдалі стосунки.

Чого я щиро йому бажаю. Річ у тім, що тато вже має вдалі стосунки з кимось іншим. Але що ж поробиш, це проблема Бартека.

Я зиркнула на годинник. Маю лише п’ятнадцять хвилин, а мушу ще щось на себе накинути. Влізти у святкову блакитну сукенку, заколоти волосся в кок, невідь-чому званий романтичним. Торкнутися вій блакитною тушшю. У квітковій крамниці на розі купити величезний букет троянд, перевірити в торбинці конверт із грішми. Юзекові це більше придасться, ніж чергова праска чи свічник. І чвалом до зупинки. Я повинна встигнути на кінець церемонії.

Добігла саме тоді, коли молодята наввипередки збирали дрібні монети, розсипані весільними гостями.

— Давай, старий, — підганяв Юзека Мацек, утиснутий у новий костюм. — Бо якщо Ванда збере більше, вона буде управляти вашою касою.

— Теж мені горе, що замість самогону гроші підуть на кашки та присипки для дитини, — пирхнула дрібненька білявка з сірими очима, підстрижена під пажа. Вірогідно, славетна гадюка підколодна.

— Не здавайся, Вандо! — під’юджувала молоду Юлька. — Ще отут, біля моєї туфлі, і ти виграла.

Дружина Юзека шкрябнула нігтями по бетону, збираючи мідяки, наче суперпилосос із телемагазину, а потім тріумфальним жестом піднесла кошичок, повний монет.

— Я виграла, Юзеку! Зрештою, тобі нема чого сіпатись, я і так уже з місяць тримаю касу.

Юзек не наважився відгиркнутися, бо Рисек оголосив, що на нас уже чекають у поблизькому ресторані.

Тож ми пішли. Спотикаючись на бруківці, якою було вимощено Ринок. Юзек із дружиною, яка тонула в рожевому криноліні, за ними Болек під руку із симпатичною дівулею в дротяних окулярах, трохи далі згорблений Рисек із поглядом, утупленим у землю. Батьки Юзека, далека рідня, знайомі з роботи. І нарешті ми: Юлька з високим шатеном, Мацек зі своєю гадюкою і я.

— Класно, що ти повернулася. — Мацек плеснув мене по плечі. — Шкатула дуже тужив.

— Я теж тужила.

— А поза тим, тебе вимагала та білява винищувачка горнят, — тягнув Мацек, схилившись до мого вуха. — Вона приїхала кілька днів тому, разом із тим високим, що йде з Юлькою. Ну і позавчора, — підвищив він голос, — на станції був той тип із рудою борідкою. Ну той, що очищувався лимонним соком.

— Маріуш. — Усе ж таки замало мати постійний пункт у житті.

— І пан Вільшина розпитував про тебе, — додала Юлька, обертаючись до нас. — Він знов у п’ятій палаті. Разом із Люціяном Булкою і тим маленьким паном Казьом.

— Вони постійно про тебе питають. А до речі! — згадав Мацек. — Ти нарешті можеш познайомитися з моєю Івонкою. Тобто Івонною.

— Ну нарешті! — Вона кинула Мацекові красномовний погляд, подаючи мені на привітання щупляву долоню. — Івонна. Прокляття й призначення цього огира в затісному костюмі.

— А з ким це Болек?

— Це якась студентка з Кракова, — сказав Мацек. — Болек лікував її колись від грипу, у відпустці вони почали зустрічатись. І я думаю, що щось із того вийде.

Ми нарешті ввійшли до танцювальної зали, удекорованої повітряними кульками, серпантином і маскувальною сіткою, позиченою в поблизьких казармах. Уздовж стін стояли довгі лави, вкриті скатертинами з церати, яка вдавала гаптоване полотно. Місця молодих було позначено величезним рожевим тортом із парою марципанових мустангів на вершечку. А над столом звисали на жилці два неоковирних пінопластових голуби, поєднані обручками з фольги, а також гірлянди квітів із гофрованого паперу.

— Запрошуємо до столу! — заволав трохи зачервонілий Юзек. Очевидно, що він уже встиг заникати кілька пляшок серед своєї особистої упряжі.

Усі влаштувалися на своїх місцях. Я між Мацеком і Юлькою. Навпроти Болек зі своєю таємничою шатенкою. А Рисек? Він сидів на п’ять метрів далі, сумно вдивляючись у порожню тарілку, оздоблену, як і всі інші, блакитним написом ТОВ «Разом». Дружби почали наливати гостям горілку, а Юзек у той час морочився з відеомагнітофоном. Нарешті йому поталанило підключити всі шнури, тож він заходився стукати виделкою об склянку, просячи хвилину уваги.

— Мої любі! Як ви знаєте, тесть із тещею — це не риби, часом мусять щось сказати, — усміхнувся він крізь пшеничні вуса. — Тож послухаємо все це, щоб спокійно випити собі горілки!