Максимальне використання робочої площі.

— І що ти тепер робитимеш, Ягодо?

Ну власне, що?

— Мабуть, поїду на якийсь час із Кракова, — кинула я. До речі, чому б і ні, якщо лікар визнав, що це краще, ніж таблетки щастя? — Побуду в родинному гармидері.

— О Боже!!! — вжахнулася вона. Магда належить до жінок, котрі не можуть існувати віддалік великого міста, а певніше, торговельного центру і всього, що з ним пов’язано. Бояться глиняних доріг (вони знищують шпильки), тварин без намордника (можуть укусити або, що гірше, злизати макіяж), молока і яєць просто з базару (немає інформації про кількість калорій), некліматизованого повітря, неконтрольованої в солярії засмаги, а також алергенів, які чигають на них у рапсовому полі.

— Магдо, це тільки тридцять кілометрів звідси. Півгодини маршруткою — і ти на місці. Чарівне містечко під Краковом, де життя спливає повільніше.

— Я вже нічого не кажу, Ягодо, бо впадаю в паніку. Що ти там робитимеш, бідачко?

— Відпочину. Позасмагаю в садку. Побуду з Анею й батьком. От тільки мушу його спершу попередити, підготувати.

— Попередити? — здивувалася Магда. — Таж ти казала, що це тридцять хвилин їзди.

— Але ти, певно, знаєш, який у мене тато. Це ж король хаосу.

Він нагадує людину, котра безрезультатно намагається викласти картину Клімта з двадцяти мільйонів маленьких частинок. Щодня починає нерівну боротьбу з хаосом, удаючись по допомогу до сталих пунктів програми, таких як «Інформація», «Теле-експрес», «Панорама», «Факти», «Відомості», а в неділю ще й «Телеранок» та «Вікна». Вистачає якоїсь дрібниці — припізнення через футбольний матч, відключення електрики чи несподіваного візиту сусіди, — щоб розтрощити майстерно викладений фрагмент мозаїки на тисячі друзок. Але тато є оптимістом. Він увесь час вірить, що йому це вдасться.

Надвечір я зателефонувала до тата. Короткий обмін привітаннями, і пора перейти до конкретики, а надто тому, що пролунало його улюблене слово «плани».

— Я отак собі думаю, а чи не побути в тебе кілька тижнів, — недбало зронила я. — У мене накопичилося трохи вихідних, і я могла б провести їх подалі від галасу, вихлопних газів і розпеченого асфальту.

— Тут у нас теж багато асфальту, — заявив він. — Але, звичайно, я тебе запрошую, Ягідко. Скажи тільки, коли приїдеш, щоб я встиг приготувати кімнату.

Начеб він мешкає у велетенському замку.

— То коли ти будеш? У серпні?

— Я думала, що, може, завтра… чи післязавтра.

— Завтра? — розхвилювався тато. — Ну ти й потямиш шокувати людину. Цілком, як мама, знаєш?

Знаю тільки з оповідей, бо самої мами я анітрохи не пам’ятаю.

Через три роки шлюбу вона почала все частіше нарікати на те, що тато її не помічає. Щодня після вечері ставала перед його фотелем, озброєна блідо-зеленим стьобаним халатом і кількома понищеними металевими бігуді на голові. Якщо тато намагався нишком переглядати «Я, Клавдій», мама, спираючи долоні на стегна, починала монолог: «Ти поводишся так, начеб мене тут узагалі не було. Я для тебе прозоріша, ніж склянистий струмок». — «Мабуть-таки, ні, — заперечував тато. — Ти могла б трохи відсунутися, щоб я побачив, що там планує Лівія?» «Ти волієш дивитися на стару труйницю в туніці замість власної дружини, — обривала його мама. — Я просто для тебе не існую. Я є нічим, розрідженим повітрям, а невдовзі стану абсолютним вакуумом». Із плином часу тато чимраз рідше переривав мамині монологи. Мовчав, милуючись меблевою стінкою, начеб і справді нікого не помічав. Що було явним доказом для мами. «Я мала рацію. Я від самого початку передчувала, що стаю для тебе прозорою. Перестаю існувати, аж поки зникну остаточно. Але ти навіть тоді цього не помітиш, безглуздо втуплюючись у ту бридку закурену стінку».

Якогось дня вона і справді зникла. Разом із валізкою, родинним альбомом і всіма заощадженнями на нову машину.

— Шкода, що ти не подзвонила раніше, — зітхнув тато. — Я міг би це якось перетравити, обдумати… Ні, не те, щоб я не хотів тебе бачити, Ягідко, але…

— Тату, ми мусимо погодитися з тим, що не завжди можна запланувати життя на десять років уперед.

— На жаль. Вічні зміни, зміни, зміни.

За годину до мого від’їзду в провінцію зателефонував Бартек. Дещо стурбований. Трохи зажурений. Дуже розчарований. А все це ховалося під грубим шаром доречних за такої ситуації слів.

— Магда сказала мені, що ти їдеш. Шкода, бо я саме обмірковував питання твого переїзду і навіть звільнив половину шафи в холі.

— Це зайве, але дякую за турботу.

— Ягодо, я знаю, що ти відчуваєш.

— Не знаєш, а можеш тільки здогадуватися.

— Ти почуваєш себе скривдженою, травмованою, — тягнув він, ігноруючи мою зачіпку. — Тебе сповнює жаль. Ти хотіла би про це порозмовляти?

— А ти маєш сім годин?

— Мені прикро, що ти обрала захисну позицію. Я відчуваю твій внутрішній опір.

— А мені прикро, що замість справжнього співчуття я чую тільки психологічний жаргон. Оці всі «мені прикро», «я знаю, що ти відчуваєш», «порозмовляємо про це», «я відчуваю внутрішній опір», — випалила я, дедалі більше злостячись. — І мені прикро з кількох інших причин.

— Ягодо, ти не мусиш так драматизувати. Ти повинна викресати з себе трохи більше оптимізму.

— Я вже біжу до крамниці по кресало й трут.

— Ми домовилися, що під час суперечок не будемо вдаватися до іронії.

— Так, цілих шість років тому. Може, пора внести поправки?

— І тому ти їдеш? Аби щось змінити?

— Я їду, щоб, згідно з Агатиною вказівкою, відпочити від ФІРМИ. А що, на відміну від неї, мені не вистачить на такі модні в цьому сезоні Кариби, я вибрала дешевший варіант: занедбаний городець мого батька.

— Я розумію. Гадаю, що така пауза змінить тебе на краще. Відпочинеш, віднайдеш дистанцію, почуття рівноваги і внутрішньої сили, а також гармонію, природну радість життя…

— Бартеку, — обірвала я цей оптимістичний перерахунок, — це чудово, що ти так турбуєшся про моє самопочуття, але за годину в мене автобус і я не хотіла б запізнитись. Якщо маєш бажання, приїжджай у будь-який вікенд. Адресу знаєш.

— Гадаю, буде краще, якщо ми відпочинемо одне від одного, — ображено відказав він. — Що ж, не буду тебе затримувати, якщо ти так квапишся. Я тільки хотів…

Якусь мить я мала надію, що він скаже звичайне «вибач», не вдаючись до всіх отих «мені прикро», «я не міг інакше», «ти ж знаєш, які зараз часи». Але тільки мить.

— Я тільки хотів, — завершив він, — побажати тобі гарного відпочинку в провінції.

Спакувати торбу, полити єдиний кактус. Перевірити газ, вимкнути бойлер, сховати комп’ютер і відеомагнітофон до коробок за пічкою. Вимкнути радіо. Зачинити двері, вирівняти хідничок, зроблений зі старої накидки на фотель. Зловити маршрутку. Упродовж півгодини вислуховувати звіряння п’ятьох змучених попутників та спітнілого водія. Пробрести п’ятсот метрів у густому від спеки повітрі. І ласкаво просимо додому.

Коли я дочовгала до веранди, тато завершував розбивати молотком заморожений на камінь чай. Ми обмінялися коротким «привіт». Я поклала торбу під вікном, змила із себе міську куряву і влізла в старі лахи часів ліцею: блідо-рожеву майку з витертим портретом Лімеля й обтяті до колін запрані джинси з великою кількістю ниток на кишенях. Нарешті спустилася до кухні, де вже хвилин з п’ятнадцять чекав на мене тато. Будемо за замороженим чаєм обговорювати мої плани.

— Наразі нічого конкретного, але я щось придумаю, — заспокоїла я його і зразу перескочила на безпечну тему. — А як там Віктор?

— Як завжди, двадцять годин спить, годину вилизує миску, наступну годину муркоче, а ще дві полірує хутречко.

Бодай хтось передбачуваний.