— А як у вас справи на роботі? — змінила я тему. На менш гнітючу для мене.

— Все спокійно. Ого, я, певно, даремно похвалився. — Болек підняв слухавку. — Де? Стоїть із ножем? Уже годину? І вони тільки тепер дзвонять? То викликай Юзека, хутко. Як то немає?!

— Юзек кудись ушився? — здогадався Мацек. — Ну і хто тепер сяде за кермо? Юлька не вміє. Мені пробили дірку, я не можу ризикувати. А пан доктор буде потрібний біля пацієнта. От бляха!

— Ну тоді я поведу, хіба є якийсь вибір? — буркнув Болек, застібаючи халат. — А коли знайду Юзека, то не знаю, що йому заподію. Мушу вигадати щось виняткове, бо задушити його стетоскопом буде замало.

— Найкраще вшити йому еспераль. Потрійну, — порадив Мацек.

Вони вже зачиняли за собою двері, коли я спромоглася видушити:

— Слухайте, за кермо могла б сісти я. Щоправда, я не маю при собі документів, але хто не ризикує, той не п’є шампанського.

— Ти і справді вмієш?

Я кивнула.

— Ну то вйо, бо лічильник клацає.

— А куди ми їдемо?

— Мікрорайон КЕН, висотка біля зупинки. Чувак лякає родину мачете.

Ми побігли до стоянки, де чекав обшарпаний «полонез». Плиг усередину, пристебнути паски — і ходу. Виїхати на двосторонню магістраль, поворот управо. Обігнати два пікапи, швидко з’їхати вниз.

— У вас геть лисі шини. Ковзають, як по льоду. І ще хтось заблокував нас на світлофорі. — Я показала на жовтаву «шкоду».

— Їдь, тату, їдь, — підганяв Мацек її водія. — Ну, рухайся, хлопче. Тисни на педаль, вона не відкусить тобі ногу. Ну! Наре-е-ешті.

Власник «шкоди» звернув ліворуч, а ми погнали перед себе. Я оминула круглу площу і загальмувала під однією з трьох «висоток». За номером десять.

— Мені йти з вами, чи як? — я вже волію добродія з мачете безтямному сидінню в машині. — У разі чого допоможу вам носити відрубані кінцівки.

І ми помчали. До ліфта, шостий поверх. Болек увірвався без стуку.

— О рани Господні, — верескнула жінка в закороткій нейлоновій комбінації, що обтягувала кавуноподібний живіт. — Це знову ви, докторе? Я колись дістану інфаркт через ті ваші візити. Ну і як тут не вірити, що на «швидкій» працюють убивці?

— Перепрошую, я завжди помиляюся, — кинув Болек. — У вас такі самі двері. Жодних номерів.

— Я вже п’ять разів вам пояснювала, що у Вінцентів середні двері. І поспішайте, бо Анджеєк уже з годину гострить ту свою шаблюку. У мене аж мурашки по спині бігають.

Ми зайшли до Вінцентів. Настрахана шатенка показала нам двері до Анджейкової кімнати. Болек застукав.

— Ну і що ти знову вигадав, Анджею?

— А що, хіба я не можу мати ножика для розпечатування конвертів? — буркнув довготелесий хирний молодик із овечим поглядом і зачіскою під паж.

— Можеш, — визнав Болек. — Але ти, здається, лякав матір, що покраєш собі ноги, як морожену моркву від фірми «Гортекс».

— Я маю такі плани, от тільки не знаю, з котрої почати. Оця видається мені якоюсь на диво квадратною, — він провів мачете по шкірі, зоставляючи на ній червоний пруг.

— Ти хочеш щось із неї витягнути? — втрутилась я. Він похнюпився і стиснув пальці на руків’ї мачете. — Передавачі?

— Звідки ви знаєте? — пожвавився він. — Вам теж їх вставили, правда? Отут? — торкнувся він до моїх бинтів.

— Не вставили, Анджею, — я обережно відвела його руку. — Але я знаю одне: сам ти тих передавачів не витягнеш. Не даси ради. Зомлієш, втратиш море крові й по всьому. А в лікарні тобі могли б допомогти.

— Вони їх витягнуть? — запитав він, не приховуючи недовіри.

— Вони обов’язково тобі допоможуть, Анджею. Але ти мусиш відкласти той ніж. Ти тільки заподієш тим мачете собі шкоду, а передавачам, якщо вони в тебе є, так чи йнак нічого не станеться.

— Вони ще будуть тішитися, оті з Сіріуса, — пирхнув Анджей, увесь час міцно стискаючи мачете.

— Ну власне. А в лікарні тебе не дадуть скривдити. Чуєш? Я можу пообіцяти, що тебе позбавлять передавачів. То що, віддаси мені ножа? Ну бачиш, мудре рішення, — я простягнула кинджал Мацекові.

— А тепер ти тихенько спустишся до машини, добре? — попросив Болек. — Тільки спочатку ми зробимо тобі укол.

— Укол, укол… — замислився Анджей. — Навіщо цей укол? Щоб впорснути мені у жили кілька нових передавачів?

— Ні, ну що ти! — заперечила я. — Просто я швидко їжджу. Рвучко, нерівно. Навіщо тобі нервуватися?

— Справді, зайвий стрес, — визнав він. — І додаткова втіха для напасників із Сіріуса. Гаразд, тоді робіть, — він наставив худу руку.

Болек блискавично застромив голку. Ми трохи почекали й повільно посунули в бік ліфта, підтримуючи відпруженого Анджея. Внизу запакували його на ноші. І чимдуж до «психушки», тобто до Х’юстона.

— Будемо за якихось п’ятнадцять хвилин, — кинула я.

— О’кей, тоді я задзвоню, аби вони знали, що ми веземо Анджея, — сказав Болек і вистукав номер на «мобілці». — Х’юстон? У нас проблеми.

Повернення на базу. Мацек одразу побіг розповісти всім про мачете.

— Воно було десь із півметра. Отаке, — розвів він долоні, начеб давав благословення. — І яке вже гостре, гостріше, ніж язик моєї мадам.

— Справдешній меч самурая, — з подивом у голосі визнала Юлька.

— Але Ягідка швидко обробила хлопака, — похвалив мене Мацек. — Короткий спаринг, дві-три подачі, і молодик сам спустився до машини. Без шарпанини. А раніше ми мусили з ним битись, аби натягнути гамівну сорочку.

— Якщо так, то тобі належиться почастунок.

Юлька вийшла з ординаторської, а за мить повернулася з величезною тарілкою, по вінця наповненою мішанкою з картопляного пюре, шматків м’яса і прив’ялих скибок огірка.

— Нагорода за гарну роботу, — пояснив Мацек, витираючи об майку алюмінієву ложку розміру XXL. — Тримай, не їсти ж пальцями.

— Я не хотіла б відбирати у вас шматок хліба. До того ж я не голодна.

— Знаю, що це не надто привабливо виглядає, — визнала Юлька. — Це готував наш батько-директор. Але смакує несамовито.

— А ти чому не їси? — звернулась я до Мацека.

— Мацек має свої чарівні кубики, — просвітила мене Юлька. — Зараз він буде розводити їх із водою.

— Не зараз, а тільки о пів на сьому.

— Ой-ой, за п’ятнадцять хвилин. Велика різниця.

— Для мене так. Моя дієта — це серйозна інвестиція, а не якісь там бавлянки з варениками.

6.40. Чорна кава і спалювач жиру.

7.20. Омлет із шести великих яєць, бляшанка консервованого горошку. Через день вівсянка на молоці чи йогурті (без горошку).

9.15. Протеїновий коктейль.

11.30. Триста грамів пісного м’яса, дві бляшанки горошку.

14.30. Омлет із п’яти яєць, бляшанка горошку (в сезон півкілограма помідорів).

16.00. Спалювач жиру, протеїновий коктейль.

18.30. Протеїновий коктейль і бляшанка горошку.

21.00. Протеїновий коктейль, полумисок овочевого салату (з додаванням горошку).

23.00. Протеїновий коктейль (при відчутті голоду — дві бляшанки горошку).

— А раз на тиждень він закуповує відро «корівок» або карамельок, — додав Болек. — І похапливо пожирає їх у моїй ординаторській.

— Солодощі мене гублять, — визнав Мацек. — Але я суворо з цим борюся, бо надмір вуглеводів знищує прес.

— Як бачиш, бодибілдінг вимагає пожертв.

— Я не змогла би пакувати стільки горошку. Волію вже це, — я занурила ложку у паруюче місиво. Щоправда, воно виглядає не так звабливо, як Анин сирник. Але, може, смакує незгірш? На жаль, ні. Та все одно мушу його доїсти. Прийняття почастунку є запорукою тіснішого контакту з чужим племенем.

— А що трапилося з Юзеком? — запитала я, щоб відвернути власну увагу від споживання пюре.

— Баба надіслала йому фотку. Дивіться, — Мацек поклав знімок на стіл.

Я глянула. На великому фотелі в сапфірні тюльпани всміхалася пергідрольна білявка з цигаркою в зубах і великою надвагою десь-інде. Ногу закинула за ногу. Темно-рожевий костюм, багряні шпильки, блідо-рожева помада й довгі бордові нігті. А на руках червоне немовля в рожевих пелюшках. Внизу напис водостійким фломастером: «Христини у верісні. Не забудь напиред пазичити тисяча злотих. Твоя Кабила».