— Тоді чому ти їй допомагаєш?

— А я знаю? Ця мала якась така беззахисна, а водночас уміє наполягти на своєму. Коли я на неї дивлюсь, Ягодо, то завжди згадую ті жахливі фільми про черепашат, які вперто повзуть до моря. Мені завжди шкода ту малечу, що гине. І мене чорти беруть, що хтось байдуже фільмує, як така черепашка лежить на спинці й розпачливо махає лапками.

— То ти їх перевертаєш?

— Тільки коли маю змогу.

— То це ти! — гукнув білявець із зовнішністю ельфа, який стояв перед нами у черзі. — Я зараз же впізнав понурий голос лектора фільмів про природу. А коли ти ще додав опис черепашок, я подумав: «Це ж зовсім так, як Вишня».

— Ми знайомі?

— Ти Болек, кузен Травки? — пересвідчився білявець. — Я Ірек, його сусіда.

— Ім’я асоціюється, голос теж, а обличчя анітрохи, — зізнався Болек, простягаючи йому руку.

— Бо коли ти приходив до Травки, я сидів під столом, — пояснив Ірек. — Інсталював.

— Уже згадав! Темні джинси й бежеві шкарпетки?

— Це саме я! — Ірек радісно потрусив Болекову руку. — Ти знаєш, скільки ми з Вишнею ламали собі голови, хто ж це висилає їй ті бабки?

— Ну то кінець великої таємниці.

— Але Вишня і втішиться, коли я їй розповім.

— А ти мусиш?

— Ну звісно. Це мені бабуся наворожила.

— Тоді і справді мусиш, — погодився Болек. — А що у Вишні?

— Власне, — згадав Ірек. — Найважливіше, брате, що вона помирилася зі своїм стареньким. Одразу після оголошення результатів. Тож ти не мусиш їй більше нічого висилати. І так величезне дякую від імені Вишні. Ти навіть не уявляєш, як їй допоміг. Вона тільки недавно зізналася, що була на краю розпачу. Збиралася перейти на воду з цукром та хліб зі смальцем. Тільки що не мала вже навіть на смалець. Ще раз дякуємо.

— Та чого вже там, — Болек легковажно махнув рукою. — Я і так не давав їй зі своїх.

— А з чиїх?

— Нехай тобі бабуся наворожить, — сказав Болек, кинув Ірекові свою асиметричну усмішку, і ми вийшли.

Швендяємо по торговельному пасажу, дивуючись пластмасовим чудасіям. Раптом мій погляд зачепився за знайоме обличчя.

— Болеку, заслони мене, — шепнула я. — Там стоїть Агата з рештою команди і…

— Та, що з купою?

Я кивнула, намагаючись закрити обличчя кучерями.

— Завертаймо, Болеку, я не хочу з ними зустрічатися. Не хочу слухати їхні вибачення й пояснення…

— Ягодо! Це справді ти? Я така рада! — заволала Агата. — А ми саме повертаємось із Аквапарку.

— Вгадай, скільки ми там висиділи? — озвалася Магда.

— Два дні?

— Я дуже хотіла б, але розумієш, тиск групи.

— А три години тобі замало? — здивувалася Госька, четверта мешканка нашого боксу. Разом із Магдою й Пачулею ми чотири роки ділили принтер, сканер, експерес для кави і запах свічок фен-шуй.

— Ми йдемо до бару підвищити рівень електролітів, долучаєтесь? — запропонувала Агата. — А до речі, ми ще не знайомі. Агата.

— Болек. Я багато про тебе чув.

— Ой, справді? — Усміх і ні тіні збентеження. — То що, посидите з нами?

Сидимо, цмулячи свіжовитиснутий ананасовий сік, і чекаємо Пачулю, котра саме віддає Далекосхідному Ритуалу своє волосся, ослаблене індійським меліруванням. Увесь ритуал складається з трьох Магічних Процедур (миття + Магічний рисовий концентрат + масаж Тао), триває п’ятнадцять хвилин і коштує стільки, що й Болеків заробіток за ніч чергування.

— Вона повинна була повернутися за сім хвилин, — зауважила Агата.

— А де Віктор? — запитала Магда про нового хлопця Агати, людину успіху й захланного майстерника, який волів прогулянку гіпермаркетом відпочинку в Аквапарку. — Він і далі тиняється по пасажу?

— Я до нього дзеленькну, — запропонувала Ленка, знайома із сусіднього боксу. — У мене є безкоштовні хвилини.

— То куди ми потім ідемо? — запитав Мартін, наречений Госьки і хлопець, про Якого Небагато Відомо.

— Певно, що на Казимір, — сказала Агата. — Тільки там варто тепер бувати. Так написали у «Великому Світі».

— Але я щось з’їв би, — заявив Марек, який досі ховався за дволітровою пляшкою мінералки. — Щось просте, але вишукане. До двохсот п’ятдесяти калорій.

— Тоді ходімо до «Країни», — вирішила Агата. — У них там непогані салати.

— Я їв у Варшаві кращі, — зізнався Марек. — На червневому семінарі для менеджерів. Нас завели до фантастичної кнайпи. «Селянська», чи як її там…

— «Плебейська», — виправила його Агата. — Культове місце. І салати справді фантастичні. Поза тим, ті назви. Вони чудові.

— У цих місцевих кнайпах вони не дотягують до такого рівня, — висловила своє вболівання Ленка.

— Власне, — сказав Марек. — А тим часом останні дослідження американських науковців ясно доводять, що назви страв не менш важливі, ніж їхній смак.

— Звичайно, — погодилась Агата. — Бо от розгортаєш ти меню. І на що дивишся?

— На ціни, — ляпнув Болек.

Товариство оцінило його нечуваний дотеп.

— Ну так. Малопольські ресторатори не вміють гарно презентувати свої заклади. — Агата повернулася до теми назв вишуканих салатів. — О, мій коханий! Привіт, як прогулянка серед гвинтиків?

— Добре, я знайшов метеликів для твоєї лампи. — Віктор обмінявся з Агатою автоматичним привітальним поцілунком. — Усім мої вітання. Які плани на вечір?

— Є кілька версій, наразі ми вагаємося, — поінформував його Марек.

— Ми вже вирішили, — виправила його Агата. — Спочатку салати в «Країні», а потім Казимір.

Мартін демонстративно зітхнув.

— Знову дрібка елегантності із сиром фета за ціною великої піци з подвійним сиром… Добре, що хоч потім посидимо за пивом.

— Ви були десь на вакаціях? — змінила я тему.

— Ще ні. Через цю моду на економічну депресію у нас накрився виїзд на Таїті. Ну, і не знаємо, що робити, — тепер зітхнула Агата. — Всі знайомі наче змовились ощаджувати і їдуть просто на Мазури або, чого я вже взагалі не розумію, на Балтику.

— А я, певно, не одержу відпустки до кінця вересня, — зажурилася Магда. — Стільки роботи, особливо відколи тебе немає.

Я задоволено глянула на Агату. На жаль, вона цього не помітила, милуючись своєю новою «мобілкою».

— Я теж не знаю, — сказав Марек. — Але цього року відсутність планів є в найбільшій моді.

— Ти диви, — здивувалася Магда. — А ще кілька років тому непевність була така немодна. Враховувалися далекоглядні цілі й багаторічне інвестування в себе.

— А тепер стихійність і спонтанні вчинки.

— Хоч раз я на хвилі моди, — шепнув Болек.

— Усе через цю кляту кризу на закордонних ринках, — підсумувала Агата.

— Як подумаю, що може стати ще гірше, то маю охоту кинути свою роботу в конторі й купити «кавалерку» за Полярним колом, — озвався Віктор. — Лише сто п’ятдесят баксів, а майстерня на цілі роки.

— А я маю дедалі більшу охоту зашитися десь на Місяці, — зізнався Болек. — Здається, там усе легше, то, може, життя також…

— А що ти робиш? — поцікавилась Агата.

— Він лікар, — сказала я. — На «швидкій».

— О! Це несамовито, — тягнула вона, помітно зацікавлена. — А яка в тебе спеціалізація?

— Зашиваю подерту шкіру й розвожу по хатах завсідників забігайлівок, яким не вистачає на таксівку. А якщо мова про спеціалізацію, — слово «спеціалізація» він вимовив із винятковим натиском, — то я не маю жодної. Тимчасово я навіть не маю надії її здобути.

— Я знаю, як це виглядає, бо мій шуряк закінчив медичний п’ять років тому, — озвалася Магда, розглядаючи своє відображення у відполірованих до дзеркального блиску нігтях. — Він дивом потрапив до відділу внутрішніх хвороб. Намагається щось змінити, але не може, бо наперед підписав угоду про те, що в разі звільнення відшкодує гроші. А тепер і поготів не може, навіть із відшкодуванням, бо через відсутність фондів і перспектив припинено набір на спеціалізацію. Оце і тягне цей віз далі і страшенно бідкається.

— Прикро, — визнала Агата. — Може, поговоримо про щось веселіше?

— А яку ти хотів би мати спеціалізацію? — поцікавився Віктор.