Протягом дня сюди ніхто не заглядав, а вночі – тим більше. Тільки на ранок розпочнеться рух біля глиняних рам. Це селяни з навколишніх сіл, які працювали на вивозі сміття зі столиці, приїжджали сюди зі своїм смердючим багажем. Приїжджали, висипали з возів сміття і, заробивши кілька злотих, поверталися додому. Більш сумлінні скидали нечистоти просто до ям, як було визначено, інші, користаючись відсутністю контролю, зсипали просто в полі.

Старий Павел Баньковський, господар із Березової Вільки, любив порядно зробити роботу. Тому й під’їхав до краю ями і заходився розвантажувати свого воза. Він не поспішав, бо й кобилі треба було дати відпочинок перед дорогою, та й сам він потерпав від задишки, що у його віці було справою зрозумілою.

Власне, вже закінчив роботу і мостив собі мішок із рештками сіна, коли з ями долинув якийсь стогін. Про всяк випадок перехрестився і наставив вуха. Стогін почувся ще ясніше.

– Гей, там! – крикнув. – Що за дідько?

– Води, – почувся слабкий голос.

Цей голос Павлові Баньковському видався знайомим. Увечері він їхав до міста і бачив Матеуша Піотровського з Бучинця, який так само їхав на вивіз сміття. Щось підказало Баньковському, що це власне Піотровський. І голос той самий, і завжди він до цієї ями зсипав. Та й випити любив. Сп’яну впав у яму, може, щось собі зламав і лежить.

Роззирнувся довкола. Ще було темно, на сході ледве сіріло. Якщо Піотровський свою фурманку залишив тут, то кінь напевно сам потягнувся до Бучинця.

– А то ви, пане Піотровський? – запитав. – Впали сюди, чи що?..

У відповідь почувся тільки тихий зойк.

«А може, то йому ті міські зробили?» – подумав господар. Від людей із міста всього найгіршого можна чекати.

Помацав ногою спадистий схил, після роздумів повернувся до коня, відв’язав шнури, які слугували замість віжок, зв’язав їх між собою, тугим вузлом прив’язав до осі та, тримаючись за шнур, спустився вниз.

– Пане Матеуше, відгукніться, бо темно, – закричав він. – Де ви?

– Води!.. – почув голос вже біля себе.

Він схилився і намацав плече.

– Води не маю, звідки вода? Мусите вилізти нагору. А де ваш кінь?.. Сам додому вирушив?.. Ну ж бо, не підніму вас, спробуйте встати.

Він притоптав ногами сміття, обперся і шарпнув безвладним тягарем.

– Руштеся. Далі, далі! Сам не дам ради.

– Не можу.

– О-о-о! Не можу! Піднатужтеся. Бо ж не будете тут здихати.

Руки Баньковського натрапили на густу рідину, яка обліпила волосся. Понюхав свої пальці й запитав:

– Побили вас, чи що?

– Не знаю…

Селянин задумався.

– Так чи сяк, не будете тут здихати. Тьху!.. Вважайте, у мене є шнурок, аби ви тільки піднялися, то якось підтягнетесь.

До лежачого, мабуть, поверталися сили, бо він поворушився раз, удруге, але знову впав, хоч Баньковський підтримував його як міг.

– Нема ради, – вирішив він, – треба йти по підмогу. Напевно, вже люди поприїжджали.

Видерся з ями і через кілька хвилин повернувся з двома іншими, поясняючи їм, що якісь варшавські розбишаки побили тут Піотровського з Бучинця. Селяни без розмови взялися за роботу і незабаром витягнули пораненого та поклали на возі старого. Зрештою, врятований почувався краще, бо сам сів і почав скаржитися на холод.

– Тільки штани йому залишили, сволота, – лайнувся один із господарів.

Тра’ було б до комісаріату, – зауважив інший.

Баньковський поворушив плечима.

– Не моя справа. Підвезу його до Бучинця і так по дорозі, а там хай його сини роблять, що хочуть. Чи у відділок, чи як.

– Так, так, – підтакнули, – певне. Їхня справа.

Старий підсунув лежачому під голову мішок із сіном, сам сів на голі дошки і потягнув за віжки. Коли виїхали на шосе, він зручніше всівся і задрімав. Кобила сама добре знала дорогу.

Прокинувся, коли вже зовсім ясно стало на небі. Розглянувся і протер очі. За ним на возі, прикритий якимось рядном, лежав незнайомий чоловік. Велике, набрякле обличчя, чорне волосся, на тім’ї заліплене згустками крові. Баньковський присягнувся б, що ніколи в житті не зустрічав його. А вже на Піотровського з Бучинця зовсім не був схожий. Хіба що зростом і фігурою, бо він також був здоровим мужиком. З-під короткого, дірявого рядна виглядала тонка порвана сорочка, вимазані болотом штани і міські черевики.

– От чорт! – лайнувся він і задумався, що з тим усім зробити.

Роздумував, роздумував і врешті нахилився і потряс пасажира за плече.

– Гей, пане, прокидайся! Здорово ти хильнув! Прокидайся! Людина сама собі лихо знайде… Прокидайся!

Пасажир поволі розплющив очі і звівся на лікоть.

– Що ви за один, пане?.. – гнівно запитав селянин.

– Де я є, що це? – відповів питанням на питання пасажир.

– А на моєму возі. Не бачиш?

– Бачу, – буркнув чоловік і ледве сів, підтягуючи під себе ноги.

– Ну?

– А звідки я тут узявся?

Баньковський відвернувся і сплюнув перед собою. Треба було б подумати.

– А я знаю? – врешті повів плечима. – Я спав, я спав, а ти, напевно, заліз на віз. З Варшави, що?

– Що таке?

– Тож я й питаю, ви, пане, є варшав’янином?.. Бо якщо так, то немає чого їхати зі мною до Вульки чи до Бачинця. Я додому їду. А вам же, пане, не до Вульки. О, мені вже за тим вітряком треба повертати… Зійдете чи як?.. І так до рогатки буде з десять кілометрів…

– Куди? – запитав чоловік, а в його очах стояв подив.

– Тож кажу, до варшавської рогатки. Ви з Варшави?

Чоловік витріщив очі, обтер чоло і сказав:

– Не знаю.

Баньковського аж підірвало. Тепер він зрозумів, що має справу з мерзотником. Обережно обмацав собі груди, де був схований мішечок із грішми, і роззирнувся. На відстані, може, пів кілометра, тягнулися вози.

– Що ж ти вдаєш із себе дурня, – гаркнув він, – не знаєш, звідки ти?

– Не знаю, – повторив чоловік.

– То тобі, напевно, розум помішався. А того, хто тобі голову розбив, ти теж не знаєш?

Той обмацав собі голову і пробурмотів:

– Не знаю.

– Ну то злазь із воза! – крикнув розлючений до краю селянин. – Злазь!

Потягнув на себе віжки і кобила стала. Незнайомець слухняно звалився на шосе. Зліз і почав роззиратися на всі боки, ніби був без тями. Баньковський, зауваживши, що незнайомець, можливо, не має ніяких злих намірів, вирішив звернутися до його сумління.

– То я з тобою по-людськи, по-християнськи, а ти як до пса. Тьху, міське стерво! Питаю, чи з Варшави, то навіть відповідає, що не знає. То, може, також не знаєш, що тебе мати породила?.. Може, й не знаєш, що ти за один і як тебе звати?..

Незнайомець дивився на нього широко розплющеними очима.

– Як?.. мене звати?.. Як?.. Н-не знаю… не знаю…

І на його обличчі м’язи скоротилися ніби зі страху.

– Тьху! – сплюнув Баньковський і раптово свиснув батогом по хребті кобили. Віз покотився вперед.

Від’їхавши зо дві стаї[15], господар оглянувся: незнайомець ішов краєм шосе за ним.

– Тьху! – повторив і вдарив кобилу, що аж почала бігти риссю.

Зникнення професора Рафала Вільчура зворушило усе місто. Передовсім у всьому цьому була якась таємничість. Усі ті, хто роками зустрічався з професором і добре його знав, запевняли, що будь-які припущення на тему самогубства були абсурдними. Вільчур відзначався надзвичайним життєлюбством, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фінансовий стан був надзвичайно добрим. Його слава росла. У лікарському світі його вважали знаменитістю.

Убивство видавалося також справою, яку слід було відкинути з простої причини: у професора не було ворогів. Єдиним мотивом, який можна було б узяти до уваги і який був схожий на правду, – пограбування. Але й тут з’явилися великі сумніви. Дуже просто було доведено, що того критичного дня професор мав при собі якусь тисячу злотих. Усі також знали, що він носив звичайний простий годинник і навіть не носив обручки. Через те спланований напад з метою пограбування і вбивство, як результат такого нападу, не сприймалися правдоподібно. У випадку катастрофи або випадкового вбивства тіло швидко було б знайдено.