Відкрив і почав читати:

«Дорогий Рафале! Не знаю, чи зможеш пробачити мені колись те, що я йду…»

Слова почали здригатись і танцювати перед очима. В легенях забракло повітря, на чолі виступили краплі поту.

– Де вона? – крикнув він приглушено. – Де вона?!

Й обвів поглядом присутніх.

– Пані поїхала з панночкою, – тихенько промовила служниця.

– Брешеш! – вигукнув Вільчур. – Це неправда!

– Я сам викликав таксі, – підтакнув примирливим тоном Броніслав, а після паузи додав, – і валізки виносив. Дві валізки…

Професор, хитаючись, вийшов у сусідній кабінет, зачинив за собою двері та обіперся об них. Намагався далі читати, але минуло чимало часу, перш ніж він зміг примусити себе зрозуміти зміст листа.

«Не знаю, чи ти зможеш пробачити мені колись те, що я йду. Я вчиняю підло, плачý такою невдячністю за Твою величезну доброту, якої я ніколи не забуду. Але довше залишатись я не могла. Присягаюсь Тобі, у мене був тільки один вихід – смерть. Я лише слабка й бідна жінка. Я не могла піднятися до вершин героїзму. Багато місяців я боролась із цією думкою. Може, я ніколи не буду щасливою, може, ніколи не зазнаю спокою. Але я не мала права відібрати себе він нашої Маріоли і від нього.

Я пишу хаотично, бо мені важко зібратися з думками. Сьогодні річниця нашого шлюбу. Я знаю, дорогий Рафале, що ти приготував для мене подарунок. Було б не порядно, коли б я його прийняла від Тебе саме зараз, коли вже вирішила безповоротно йти.

Я закохалася, Рафале. І це кохання сильніше від мене. Сильніше від усіх почуттів, що я їх маю і завжди мала до тебе, від безмежної вдячності до найглибшої поваги і подиву, від щирої доброзичливості до прив’язаності. На жаль, я тебе ніколи не кохала. Я дізналася про це тоді, коли на своєму шляху зустріла Янека.

Я їду далеко і будь милосердним до мене – не шукай мене! Благаю, змилуйся наді мною! Знаю, що ти великодушний і безмежно добрий. Рафале, я не прошу в тебе пробачення. Я не заслужила на нього і свідома того, що ти маєш право ненавидіти мене та гордувати мною.

Я ніколи не була гідна тебе. Я ніколи не могла досягнути твого рівня. Ти сам про це надто добре знаєш. Тільки твоїй доброті приписую те, що ти завжди намагався не показати мені того. Твоя доброта принижувала і мучила мене. Ти оточив мене розкішшю й увів до кола людей твого світу. Ти засипав мене дорогими подарунками. Але я, очевидно, не була створена до такого життя. Мучили мене і вищий світ, і багатство, і твоя слава, і моя ницість поряд із тобою.

Тепер я свідомо йду в нове життя, де, можливо, на мене чекає найбільша нужда, у будь-якому разі – важка боротьба за кожен шматок хліба. Але я боротимуся поряд із людиною, яку безмежно кохаю. Якщо я своїм вчинком не вбиваю шляхетності твого серця, якщо зможеш, заклинаю тебе, забудь мене. Я точно знаю, що незабаром ти здобудеш спокій, бо ти такий мудрий. Напевно, ти знайдеш іншу, стократ ліпшу від мене. Бажаю тобі від усієї душі щастя. Я також буду щаслива, коли довідаюсь, що тобі добре.

Я забираю Маріолу, бо без неї не зможу прожити однієї години, сам добре знаєш. Не думай, що я хочу вкрасти у тебе найдорожчий скарб, який є нашою спільною власністю. Через кілька літ, коли ми вже обоє спокійно зможемо заглянути у минуле, я дам про себе знати.

Прощавай, Рафале. Не суди мене за легковажність і не думай, що зможеш якимось чином вплинути на моє рішення. Не відступлю від нього, інакше – смерть. Я не вміла обманювати тебе, і знай – я була тобі вірною до кінця. Прощавай, будь милосердним і не намагайся знайти мене.

Беата.

P. S. Гроші та всі коштовності я залишила у сейфі. Ключ від нього я поклала в шухлядку у твоєму письмовому столі. З собою забираю лише речі Маріоли».

Професор Вільчур опустив руку з листом і протер очі: у дзеркалі навпроти побачив свій відбиток у дивакуватому одязі. Скинув із себе все і почав читати лист від початку.

Удар долі так несподівано зачепив його, що видавався йому чимось нереальним, якоюсь загрозою чи пересторогою.

Читав:

…на жаль, я ніколи тебе не кохала…

І далі:

…мучили мене і вищий світ, і багатство, і твоя слава…

– Як же це так? – застогнав. – Чому?.. Чому?..

Даремно він намагався зрозуміти все. В його свідомості тільки гуло: пішла, покинула, забрала дитину, кохає іншого. Жодний із мотивів не вкладався у його свідомість. Бачив лише голий факт, дикий, неправдоподібний, гротескний.

Надворі починалися ранні осінні сутінки. Він підійшов до вікна і читав листа Беати, вже й сам не знав укотре.

Раптово почувся стукіт у двері й Вільчур здригнувся. Вмить його охопила якась нестримна надія.

«Це вона! Повернулась!..»

Але наступної миті зрозумів, що це неможливо.

– Прошу, – відповів охриплим голосом.

До кімнати увійшов Зигмунт Вільчур, його далекий родич, голова апеляційного суду. Вони підтримували досить щирі стосунки і бували один в одного досить часто. Поява Зигмунта в цей момент не була випадковою, і професор відразу здогадався, що йому по телефону повідомила Міхалова.

– Як справи, Рафале? – енергійно заговорив Зигмунт дружнім тоном.

– Що нового у тебе? – професор простягнув йому руку.

– Що ти так сидиш у потемках? Дозволиш? – і, не чекаючи відповіді, крутнув вимикач. – Холодно тут, собача осінь. Що я бачу! Дрова в каміні! Немає кращого від каміна. Нехай же той Броніслав запалить…

Він прочинив двері й гукнув:

– Броніславе! Прошу запалити в каміні.

Лакей, входячи, скоса поглянув на свого господаря, підняв із підлоги кинуте хутро, розпалив вогонь і вийшов. Вогонь швидко почав лизати сухі дрова. Професор нерухомо стояв біля вікна.

– Ходи ж бо, сядьмо, побалакаймо. – Зигмунт потягнув його до фотеля перед каміном. – Отже, тепло – чудова річ. Ти як молодший від мене не можеш іще цього оцінити. Але на мої старі кості… Що ж це ти не в лікарні?

– Так… Так сталося.

– А я власне подзвонив, – натхненно продовжував голова, – дзвонив до лікарні. Хотів зайти, щоб отримати твою пораду. Мене починає турбувати ліва нога. Боюсь, що це ішіас…

Професор мовчки слухав, тільки окремі слова долітали до його свідомості. Рівний і приємний голос Зигмунта зробив так, що думки почали концентруватися, поєднуватися, зв’язуватись у якусь майже реальну картину.

Він здригнувся, коли двоюрідний брат змінив тон і спитав:

– А де ж Беата?

Обличчя професора змінилось, і він із зусиллям відповів:

– Виїхала… Так… Виїхала… Виїхала… за кордон.

– Сьогодні?

– Сьогодні.

– Це досить несподівано, видається мені? – ненароком зауважив Зигмунт.

– Так… так. Я її послав… Розумієш… були певні справи й у зв’язку з тим…

Він говорив дуже важко, страждання так чітко відбилося на його обличчі, що Зиґмунд поспішно найтеплішим тоном, як тільки міг, промовив:

– Розумію. Нормально. Тільки бачиш, на сьогодні ви розіслали запрошення на вечір. Слід би було подзвонити до всіх і відкликати… Ти дозволиш мені цим зайнятися?..

– Прошу…

– Ну й прекрасно. Гадаю, що Міхалова має список запрошених. Візьму його в неї. А ти вчиниш найкраще, коли ляжеш спати, так?.. Не буду тобі більше морочити голову. Ну, до побачення…

Простягнув руку, але професор цього не помітив. Зигмунт поплескав його по плечу, ще на хвилинку затримався у дверях і вийшов.

Вільчур прокинувся, коли брязнула клямка. Побачив, що стискає у долоні лист Беати. Зім’яв його в маленьку кульку і вкинув у вогонь. Полум’я тут же оточило її, вона спалахнула червоним вогнем і перетворилася на попіл. Вже давно після неї не залишилось і сліду, вже давно дрова в каміні перетворилися на купку червоних жарин, коли він протер очі та підвівся. Поволі відсунув фотель, роззирнувся навколо.

– Не можу, не можу тут витримати, – безмовно прошепотів і вибіг у передпокій.

Броніслав зірвався з крісла.