Протягом наступних днів безрезультатно було обшукано русло ріки на відстані кількох кілометрів. У морг шість разів привозили слуг із Алеї Бузку і голову суду Вільчура, щоб упізнати не ідентифіковані трупи. Власне кажучи, це було зайве: зниклий професор був зростом, який кидавсь у вічі, – близько метра дев’яносто і вагою майже сто кілограмів.

– Ми ще не знайшли труп, – пригніченим голосом говорив комісар Гурни, – може, весною спливе. На Віслі є багато ям і не раз буває, що лише через кілька місяців випливають потопельники.

– Отже, ви підтверджуєте мої побоювання? – запитував голова.

– Дуже багато обставин говорить на користь самогубства. Про всяк випадок я розіслав фотографії професора до всіх поліційних відділків.

– Тож ви припускаєте можливість втрати пам’яті?

– Якщо я маю бути відвертим, то не вірю в це. Допоки труп не спливе, не маю права відкидати й таку можливість. З того ж приводу я б не відкинув також гіпотезу про вбивство. Хоча я майже переконаний, що може йтися тільки про самогубство. Це точно. Вийшов із дому прибитий нещастям і тому ще не прийняв ніякого рішення. Довго ходив містом, може, пив, щоб утопити горе…

– Він ніколи не пив, – перервав голова.

– Так чи інакше, він вирішив укоротити собі віку. Бо хто ж мав його вбити?.. Потрібно було б троє-четверо, щоб без галасу впоратися з ним. Це ж була людина виняткової фізичної сили. А постріли?.. Ну, не виключено, але стрілянина завжди приверне чиюсь увагу і прибрати труп також треба попотіти. На пальто і на піджаку немає найменшого сліду крові. Можливо, що його заманили в пастку і здійснили вбивство у замкненому приміщенні. Умисне вбивство. Отже, кому могло на тому залежати, хто на цьому вигравав?.. Ніхто. Професор не залишив заповіту. За законом, все, що він мав, перейшло б дочці й дружині. Ви ж, пане голово, запевняєте, що вдова є найбільш безкорисливою жінкою на світі. Залишається ще її коханець, якому, судячи з його зовнішності, не велось якнайкраще. Але й це більш ніж сумнівне. Якби він хотів здобути грошей, зумів би вмовити дружину професора забрати готівку, хутро та коштовності. Бо все це становило суму, від якої відмовлятися не можна, яка побіжно оцінюється у сімдесят тисяч злотих. А жінку, яка кохає, спритник може намовити на будь-що…

– Сумніваюсь. Беата була жінкою принципів…

– Пане голово, ви, як досвідчений суддя, знаєте краще від мене, де у жінки починається кохання, там закінчуються всякі принципи. Але про невинуватість цієї пари свідчать також інші речі. Отже, прімо: вони б не ховалися, щоб уникнути підозри. Секундо: вони б тут же з’явилися після зникнення професора, бо вся преса розтрубила про цю подію. Та й вони були б останніми дурнями, якби думали, що поліція раніше чи пізніше їх не знайде, коли б вважала їх винуватцями вбивства. Маючи таку велику приманку, як спадщина професора, вони з’явилися б через кілька днів, а тут вже другий місяць минає. Їхня совість мусить бути чистою.

– І я так вважаю.

– А ще й оце! З досвіду знаю, що злочинцеві майже ніколи не терпиться. Кожному з них кортить здобути те, що спонукало його на злочин. Він завжди обирає тактику бути на видноті під носом поліції. Більш упевнено злочинець почувається тоді, коли світиться, ніж коли ховається в тінь, що може привернути до нього підозру.

– То правда.

– Поза сумнівом. Я розглядав ще одну версію: випадкове вбивство. Скажімо, професор їх знайшов і під час сутички був убитий. У такому разі знову ж мусимо взяти до уваги й те, що на його вбранні не було ані крові, ані слідів після виведення плям крові. Неможливо також припустити, щоб той щуплий і досить хирлявий молодик зумів убити такого велетня без застосування зброї. Власне тому я й не стаю на голову, щоб їх відшукати.

Голова підтакнув.

– Може, краще було б, коли б ми їх не знайшли… Принаймні до моменту, поки справа до кінця не з’ясується.

– Може, й краще, – зізнався комісар.

Зрештою, він нічого іншого не міг сказати, бо до цього часу поліція не могла вийти на найменший слід Беати Вільчур, її дочки і того незнайомця.

Минали місяці, безупинна суєта великого міста поступово призвела до забуття про професора Рафала Вільчура і про його таємниче зникнення. Фоліанти справ слідства у шафах повільно вкривалися службовим пилом. Потім на них звалилися стоси наступних справ. Лиш через рік їх було складено в коробки й передано в архів.

Відповідно до закону, розпоряджатися майном неприсутнього суд призначив куратора, а адвокат Шенк, якому було довірено цю функцію, не мав підстав нарікати на неї. Платня надходила постійно, роботи ж було не надто багато. Віллу в Алеї Бузку він здав в оренду, капітал розмістив у цінних паперах, керівництво лікарнею доручив надзвичайно здібному докторові Добранецькому, який викликав довіру і був найближчим співробітником зниклого.

У лікарні справи йшли за правилами, які ще визначив професор Вільчур. Протягом кількох місяців було завершено нове приміщення, а наплив пацієнтів, який попервах серйозно зменшився, повернувся до норми. Зміни, які запровадив доктор Добранецький, були незначні. Хіба що він скасував оті безплатні місця для бідних дітей, а кілька співробітників покинули лікарню, від чого справа не зазнала шкоди. Першим після досить неприємної суперечки з шефом через тих дітей звільнився асистент доктор Скожень, після нього було звільнено бухгалтера Міхаляка і секретарку панну Яновичівну, яка мала вигляд сірої гуски і дозволяла собі втручатися в розпорядження доктора Добранецького, а на додаток ще й дратувала його своєю поведінкою, насміхалася над його манерами.

Її поведінка особливо впадала у вічі після того, як новий начальник різко посилив дисципліну в лікарні, де до цього часу панували надто патріархальні порядки. Водночас його особиста позиція різко зросла – і не тільки в інституції, якою він керував. На виборах у Хірургічному товаристві його було обрано на посаду голови, а через рік він отримав кафедру після загиблого з професорським титулом. Будучи досить здібним лікарем і дієвою людиною, доктор Добранецький поступово заробляв майно і славу.

З плином літ назва «Лікарня професора доктора Вільчура» щоразу ставала все більш необґрунтованим анахронізмом. Тому нікого не здивувало, коли врешті, за згодою куратора, ту назву було змінено на «Лікарню імені професора доктора Вільчура». У цьому зв’язку вийшла з друку досить розлога біографія колишнього засновника і господаря лікарні, написана професором, доктором К. Добранецьким, під назвою «Професор Рафал Вільчур – геніальний хірург».

Ця праця закінчувалася словами:

«Складаючи шану пам’яті незабутній, чудовій Людині, мудрому Вчителеві і великому Вченому, польський лікарський світ перебуває у жалобі у зв’язку з його трагічним зникненням, яке, напевно, назавжди залишиться вкрите мороком болючої таємничості».

Начальник поліції в Хотимові сержант Віктор Каня бездіяльно сидів за канцелярським столом, застеленим чистим зеленим папером і час від часу позіхав, поглядаючи у вікно. Відділок розміщувався в останньому будинку на краю містечка і з вікон відкривався розлогий краєвид на навколишні поля, вже вкриті густою зеленню, на берег озера, де саме розвішували сіті, на чорну смужку лісу, з-під якої курився димар тартака Гасфельда, і на дорогу до того тартака, якою саме в цей час ішов заступник Кані, дільничний поліцейський Собчак із якимось високим, худим бороданем.

Собчак широко розставляв ноги, перехилявся, ніби качка, з боку на бік і під пахвою ніс великий шмат фанери для того свого вирізання лобзиком. Бородань мав би бути робітником із тартака і то віднедавна. Начальник Каня вперше його бачив, бо в Хотимові та в довколишній місцевості на відстані десяти кілометрів він знав усіх. А те, що Собчак сам ніс фанеру, наводило на роздуми. Напевно, не вважав за потрібне скористатися послугами супутника. Значить, із тим чоловіком не все було гаразд: видно, Собчак супроводжував його не з доброї волі.