Бородань поглянув на поліцейського: він повернувся спиною і читав якесь оголошення, наклеєне на дверях. Тепер треба було тільки покласти шапку на стіл так, щоб прикрити нею папери.

– Прошу забрати ту шапку, – обурився старенький. – Теж знайшов місце.

– Вибачте, – буркнув бородань і зсунув її разом з пачкою паперів, після цього звернув їх у рулон і сховав до кишені.

Зрозуміло, що цього разу він не міг скористатися здобутими таким чином документами і був покараний на три тижні арешту за постійне бродяжництво.

Уже через три тижні він вийшов із повітової в’язниці та вже як Антоній Косіба подався у світ.

У самому маєтку в Одринах не було нічого вартого до огляду. Великий палац, який згорів під час війни, поріс кропивою, лопухами та кінським щавлем, з року в рік усе більше вкривався мохом і пліснявою та все більше ставав схожим на руїну. Власниця маєтку, княгиня Дубанцева, вдова сановника петербурзького двору, постійно мешкала у Франції і ніколи не навідувалася сюди. Управитель, старий дивак, пан Полешкевич, займав дві кімнатки у дерев’яному флігелі на фільварку, також зі слідами запустіння та занедбаності.

Але навколо лежала велика і прекрасна Одринецька пуща, тисячі гектарів густо зарослих соснами і ялинами, дубами й березами, з підліском із ліщини і ялівцю, порізана крутими, вузькими стежками, на яких частіше можна було віднайти сліди дикого кабана чи косулі, ніж коня чи людини. З пташиного польоту всі ці величезні простори були схожими на зелений оксамит із вшитими блискучими намистинками з напівшляхетного каміння водних плес, які змінюють відтінки. Води тут не бракувало. Великі й малі озерця, з’єднані прихованими у лозах і вільшаниках струмочками, дозволяли простіше об’їхати на човні, ніж обійти пішки. Човнами також найчастіше послуговувалися нечисленні лісники.

До панської садиби у середині пущі треба було йти пішки. Садиба стояла на узгір’ї, на невеликій галявині, оточеній зусібіч високою стіною старого лісу. У садибі мешкав лісничий, пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років управляв Одринецькою пущею, а після його смерті синові лишилися й посада, і все, що мав. Молодий з дитинства вчився у школах у Вільні[17], а пізніше й у далекій Варшаві. Після довгих років повернувся з дипломом лісничого у кишені, з дружиною і донечкою, розпочав життя у садибі і вже п’ятий рік мав необмежену владу в пущі. Необмежену, бо й його зверхник, пан Полешкевич, в усьому йому довіряв, ні в що не втручався й у лісничівку якщо й заглядав, то не для того, щоб перевірити записи у книгах, а для того, щоб побалакати з пані Беатою Окшиною, з паном Яном зіграти партію в шахи або маленьку Марисю посадити в сідлі попереду себе і «повозити» по галявині. Зрештою, це був єдиний гість, який заглядав у лісничівку.

Пан Окша, видно, після батька успадкував характер відлюдькуватої людини, до сусідів, яких треба було ще пошукати, не линув, та й вони його не шукали. Господар, незважаючи на молодий вік, був любителем усамітнення, що також не було дивним, бо, – як говорив гайовий Барчук, – куди йти від такої красуні-дружини, надзвичайно доброзичливої жінки, та донечки-янголятка і щастя в домі.

Тому й покидав дім він надто неохоче. Коли йому доводилось їхати до повітового Браслава або ж, не дай боже, до самого Вільна, з дня на день відкладав від’їзд, і через слабке здоров’я подорож його дуже виснажувала. Бувало, як трохи застудиться, то плював кров’ю і мусив лежати в ліжку. А що вже був добрим чоловіком, людяним і справедливим! Усі підлеглі, дивлячись на нього, дуже жаліли, бо він танув на очах. Двічі навіть до нього привозили лікаря, що було справою не простою і дорогою, бо вісім миль – то не жарти. Казали люди, що молодий лісничий з того вже не вибереться, і, зрозуміло, до того йшлося.

Літо в пущі – красиве. Сильно пахне живицею, повітря нагріте, як у печі, різних мушок стільки, що аж у вухах бринить. Хитаються верхівки струнких сосон, вітер шумить у кронах старих дубів, мох, ніби пухнастий килим, ягід і грибів незмірно багато, жити тут і не вмирати. А коли настане осінь, тиша у бору залягає така, як у костелі під час служби. Стоять замислені дерева і навіть не чують, як із них золотими та червоними пелюстками опадає листя. А взимку глибокий сніг усе вкриває високими заметами, товстими подушками наростає на вітті, а коли людина вдихне морозного здорового повітря у груди, аж її радість огортає.

Але після зими настає весна. З відталої лісової землі, з озер і боліт постають вологі випари й тоді починається найгірше для тих, кого мучать сухоти. Так було і з лісничим Окшею. Зиму він переніс добре, а коли у березні сніг почав танути, знову зліг через стан здоров’я. А як захворів, то вже четвертий тиждень перебував у ліжку і у спальні приймав рапорти від гайових. Схуд так, що його важко було впізнати, а часом, коли закашлювався, так ним тіпало, що аж хвилин п’ятнадцять, а може, й довше, не міг говорити. Тільки піт великими краплями виступав на чолі й він важко дихав.

Це було в суботу, коли пані Беата гайових вже не пустила до свого чоловіка. Вийшла до них у кухню, сама бліда і нещасна, й тихо мовила:

– Чоловік так погано почувається… Не можна його мучити.

І розплакалась.

– А щоб так лікаря привезти, панусю, – обізвався один. – Легше тоді йому буде помирати.

– Пан не хоче лікаря, – захитала головою. – Сама я благаю його про це, він не погоджується.

– Я б поїхав по лікаря, – запропонував інший. – А панові лісничому можна сказати, що лікар сам проїздом, значиться, по дорозі заїхав.

На тому й домовилися, пані Окшина витерла сльози і повернулась у спальню. Після багатьох недоспаних ночей сама вона ледь волочила ноги. Коли ж наблизилася до ліжка хворого, зробила зусилля, щоб усміхнутись і вдавати радість. Вона боялася, щоб погляд Янека не прочитав справжніх, тих страшних і болючих думок, які терзали її душу. Коли він впадав у сон, вона плакала і щиро молилася.

– Боже, прости мені, не карай мене, не будь мстивий до мене! Не забирай його від мене. Я згрішила, зробила багато злого, але вибач! Пробач! Я не могла інакше!

І сльози текли по її прозорому обличчю, а вуста тремтіли від шепоту незрозумілих слів.

Але Янек швидко прокидався. Наставала нова атака кашлю і на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було подавати лід і ліки.

Несподівано ввечері хворому стало краще. Температура спала. Попросив посадити його вище. Без протесту випив склянку вершків і сказав:

– Здається, буду жити!

– Авжеж, Янку! Криза минула, це зрозуміло. Ти почуваєшся сильнішим. От побачиш, через місяць цілком будеш здоровий.

– Теж так думаю. Чи Маріола ще не спить?

Він ніколи не називав її цим іменем. Не любив його і з самого початку називав її просто Марисею, до чого з часом призвичаїлася й Беата.

– Ні, ще не спить. Готує уроки.

– У тебе ще є час для занять із нею?..

Замовк, а через мить додав:

– Боже, скільки кривди я тобі й їй завдав.

– Янку! Як ти можеш говорити такі страшні речі! – здивувалася вона.

– Це правда.

– Ти сам у це не віриш. Ти дав нам стільки щастя, стільки найкрасивішого щастя!..

Він прикрив очі й прошепотів:

– Кохаю тебе, Беато, з кожним днем усе більше. І ця моя любов не дозволить мені померти.

– Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе життя для мене було б гірше смерті. Але не треба про це говорити. Це вже минуло, дякувати Богові. Знаєш, що? Покличу Марисю. Вона так давно не бачила тебе. Дозволь!

– Не маю права. Тут повітря сповнене бактерій. Мене турбує і те, що й ти постійно ним дихаєш. Для її молоденьких легенів – це отрута.

– Нехай вона постоїть у дверях. Перекинься з нею хоча б кількома словами. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.

– Добре, – погодився він.

Беата прочинила двері й гукнула:

– Марисю! Татко дозволяє тобі підійти.