– Католицький.

– Мені цікаво, – відізвався знову Василь, – чи Вона і людям іншої віри допомагає, наприклад, православним?

– Того не знаю, – гість стенув плечима, – але так думаю, аби тільки чоловік був добрий, то кожному допоможе.

– Аби, звісна річ, християнин, – гнівно поправила його мати Агата. – Ти ж не скажеш, що допомогла б жидові!

– Жидові? – забасив рудий наймит, який до цього сидів мовчки. – На єврея Вона ще б і холеру наслала. І такий результат.

Він голосно засміявся й ударив себе об коліна.

Старий Прокіп устав і перехрестився. Це послугувало сигналом для решти. Жінки заходилися мити посуд. Чоловіки, окрім Василя, який залишився при столі, вийшли надвір. Мельник запалив люльку, після чого приніс собі кожуха, розстелив його під кленом на траві та приліг, щоб задрімати після ситного обіду.

– Я тут робочим служу, – розпочав розмову рудий, звертаючись до прибульця, який сидів поряд. – Вже шостий рік служу. Добрий млин. А ти за фахом ким будеш?

– Я без фаху. Різну роботу знаю…

– Якби лишився на ніч, а вранці захотів би, то, якщо на слюсарстві знаєшся, то відремонтуєш мені револьвер. Його заїло, і курок не зводиться. Чортяка якийсь уселився в нього.

– Я просився на нічліг; дозволили, то й переночую. А вранці охоче подивлюся. Трохи вмію слюсарювати.

– То я тобі подякую.

– А не треба. І так за гостинність я хотів би розплатитися. Добрі це люди.

Наймит підтвердив. Люди щирі, нічим їх докорити не можна. Старий вимогливий і суворий, але справедливий. Останнього гроша з людини не здере і останнього поту не витисне. Хоч і говорили про нього, що рідного брата з торбами пустив і що той його дітей прокляв. Але не відомо, як там було, бо було це давно. Більш як сорок літ тому. А щодо прокляття, то, може, й було, бо з дітьми Прокопові не пощастило. Найстарший син втопився, середній на війні загинув. Після нього тільки залишилася вдова, та ж, власне, Зоня, що то з бідних була, то вже й після смерті чоловіка у свекрів лишилася. Здорова баба і молода ще. Не одну дівку за пояс заткне. Стара Агата її не любить. Чіпляється. Були різні причини, але тепер… Навіть із Ольгою – майстринею, дочкою Прокопа, помирились. Тільки стара більш завзята. А Ольга також добра баба. Зла нікому не бажає…

– Вчора несу сіно до хліва, а вона корову доїть. І каже: «Слухай, Віталісе, тобі давно вже пора женитись». А мене сміх розбирає. Де мені женитися. То й кажу: «Хіба з тобою, Ольго». Я знаю, що вона того вчителя з Бертран уподобала. То вишкірила зуби й каже: «Тобі, – каже, – Віталісе, не я у голові. Тобі б Зоня, – каже, – вдова ліпша від мене».

Наймит засміявся, сплюнув і додав:

– Такі ось у неї жарти. От, бабські справи.

Тим часом і жінки вийшли на повітря. Ольга із Зонею святково вбрані. Виявилося, що йдуть у Бертран на вечірку. Мала Наталка покрутилась і стала біля гостя.

– А ти нашого Ванька бачив?

– Ні, а хто такий Ванько?

– То кінь. Він товстий, як свиня. А тебе як звуть?

– Антоній.

– А я – Наталка, а на прізвище Шуминська. Мій батько на фабриці у Людвикові був. Ти знаєш фабрику у Людвикові?

– Ні, не знаю.

– Там дуже гарно. Палац величезний. А панич мотоциклом їздить. І печі великі в цеху, одна біля одної. У них цеглу випалюють. А інші – для фаянсу та порцеляни. Дуже цікаво. А ти наші ставки бачив?

– Ні, не бачив.

– Ну, то ходімо, покажу тобі, де можна купатися. Це там, біля лісу. Бо тут, у нижньому, небезпечно. Великі ями та вирви. Дідусь Прокіп нікому не дозволяє з того часу, як мій дядько Альбін тут проломився на льоду і втопився. Гайда, ходімо.

– Добре, ходімо, – погодився.

Наталка тоненьким голоском засипала його оповідями. Вони йшли берегом вузькою, добре втоптаною стежкою. Так обійшли стави і досягнули лісу.

Увагу дівчинки привернули гриби.

– Боже мій, – гукала, – скільки ж тут рижиків. Із п’ятниці наросло, бо у п’ятницю з тіткою Зонею ми визбирали всі. Хочеш, позбираємо!.. Щоправда, сьогодні неділя, але якщо для забави щось робити, то не гріх. Сама бабця казали…

За збиранням рижиків між вересом, яким густо заріс гайок, минуло все пополудня. Вони трохи відпочили, а потім, у присмерку, повернулися додому. У саму пору, бо вже кликали до вечері. Зоні й Ольги ще не було з танців, і Наталці довелося допомагати бабусі Агаті. Вони принесли цілий фартух грибів. Щоб не зіпсувались, їх треба було перебрати і залити водою.

Після вечері, коли все було прибране, Прокіп, а після нього й стара, пішли спати до кімнат на другу половину сіней. Наймит Віталіс узяв на руки їхнього сина, каліку Василя, і також заніс до кімнати. Сам повернувся та з-за печі витягнув два сінники, поклав їх на лавках під стінами і сказав:

– Лягай. Сяк-так переночуєш. Мух вже, слава Богу, небагато.

Він позачиняв двері, загасив лампу і ліг. Гість зробив те саме. У великій кімнаті запала тиша. Попервах іще було чути гудіння мух, доки вони не впали в сон, а потім вже тільки з-за стіни долітав спокійний однорідний шум води у млині. Тут було тихо, тепло і добре. І легко засиналося.

Темно ще було, коли їх розбудив скрип коліс, тупіт кінських копит і погукування: люди привезли жито до млина. Із сіней почувся кашель старого Прокопа. Віталіс зірвався, гість також. Засунули сінники за піч.

Прокіп Мельник увійшов і прохрипів:

– Слава Ісусу…

– Навіки, – відповіли йому.

– Чого стоїте? Рухайся ти, чорте, – звернувся він до Віталіса. Заглушку відставити!

Поглянув понуро на гостя і додав:

– А ти що? Берися до роботи! Не чуєш? Люди зерно привезли!..

– Це означає, що ти мене береш на роботу? – радісно запитав прибулець.

– Та вже хай там. Візьму.

З того часу Антоній Косіба замешкав у млині Прокопа Мельника. І хоч він ніколи не сміявся, а всміхався надто рідко, тут йому було добре, як ніде до цього часу. Роботи він не боявся, ні рук, ні плечей не шкодував, у балачку не полюбляв устрявати, тож у старого Прокопа до нього не було претензій. Зрештою, він навіть був задоволений із нового наймита. Якщо він і нічим цього не виявляв, то лиш тому, що не мав такої звички.

Антоній Косіба виконував будь-яку роботу, яку йому давали. Чи біля засувок, чи біля люка, чи біля ваги, чи біля жорен. Коли щось псувалося, він брався ремонтувати. А те, що він був метикуватий від природи, це завжди приходило йому на виручку. Не раз скоба тріскала або й шестерня з осі злітала, він вже знав, що треба зробити, заміняв і коваля, і стельмаха.

– Здібний, ти, Антонію, – говорив Віталіс. – Пізнати легко, що ти по світах бував.

А вже іншим разом:

– Не такий вже ти й старий. Будеш із розумом Прокопові служити, дивись, і жінку собі заслужиш, Ольгу-вдову собі за жінку візьмеш…

– Патякаєш казна-що, – Антоній Косіба знизав плечима. – Ані їм це не в голові, ані мені. До дідька воно мені?

Стугоніло коло млина, шумів сильний струмінь води, скрипіли жорна. Білий борошняний пил носивсь у повітрі, наповнюючи його хлібним смаком. Від світання до смеркання роботи не бракувало. Часу не було ні на що. Зате у неділю можна було відпочити і випростати кості. Але й тоді Антоній не намагався зблизитись ані з веселою Зонею, ані з Наталчиною матір’ю, Ольгою, хоч обидві його любили та ставилися до нього доброзичливо. Найчастіше відпочинок він проводив із Наталкою.

День був схожий на інший, і йому самому здавалося, що так вже буде завжди, доки не стався випадок, який не лише все змінив, але й для родини Прокопа Мельника мав стати великою подією.

Було це так: у суботу, відразу після зупинки кола, тріснула дубова ступиця, яку відразу потрібно було схопити залізним обручем. Прокіп майже бігом приніс інструмент, і Антоній зо три години вкривався потом, поки не закінчив ремонт. Позаяк старий понад усе цінував інструменти і завжди тримав їх біля свого ліжка, наказав скриньку віднести туди. Антоній закинув її на плече і пішов. До цього часу він ніколи не заглядав до покоїв, бо не був цікавий, та й не мав у тому потреби.