– Моє прізвище Антоній Косіба, а родом я з Каліша.

– Хто б то знав, де там той Каліш.

– Напевно, що далеко.

– Світ великий, – зітхнув Прокіп, – а люди в ньому різні.

Запанувала мовчанка, але Мельник за хвилину запитав:

– Що ж ти ходиш, що й місця собі ніде не нагрієш? То ти дому не маєш?

– Не маю.

– І баби своєї не маєш?

– Ні.

– А чому?

– Не знаю… Від баби нічого доброго немає на світі.

– Що правда, то правда, – підтакнув Прокіп, – через них тільки спокуси та клопоти. Але завжди треба оженитись. Так Бог наказав.

І подумав старий Прокіп, що це право для нього виявилося жорстоким. Жінка йому справді народила трьох синів і дочку, але не на радість, а на нещастя.

Роздуми його перервав прибулець:

– Так, ти мене не знаєш. Але ж я у людей працював, посвідчення маю. Можеш їх прочитати.

– І читати не буду. З читання і писання немає нічого путнього.

– Документи теж у порядку. Якби я був злодій, не роботу б шукав, а щось украсти. Якби я злодієм був, то давно б мене замкнули у в’язниці. А я вже дванадцять літ ходжу. І навіть я не можу ніде прихилитися, бо нікого близького не маю.

– А чому не маєш?

– А ти маєш? – запитав прибулець.

Мельник задумався.

– Аякже, маю сім’ю.

– Але якби, не дай Боже, вимерла, то ти б знайшов близьких?.. Чи б ти знайшов доброзичливих, сердечних людей, які б тобі допомогли у біді?..

Незнайомий говорив ніби з гіркотою і дививсь у вічі Мельникові.

– Ніхто не має близьких, – закінчив він, а Мельник нічого на це не відповів.

Уперше у житті йому підсунули таку думку, і вона здалася йому справедливою. Тож приязніше подивився на прибульця.

– Що там про мене люди кажуть чи думають, – сказав він, – мене це мало обходить. Певно, й тобі байок нарозказували. Але я сам знаю, як належить жити. Кривди чи біди нічиєї не хочу. Хоч хто б прийшов до мене, то голодним назад не піде. Богом присягаюсь! Так і тобі скажу: мені хліба не бракує і ти наїсися. Правда й те, що не дозволю тобі у рові ночувати. Куток знайдеться. Але роботи для тебе у мене немає. Так тобі скажу: ти видаєшся наче й не глупим чоловіком і, може, порядним. Але мені потрібен робітник здоровий, сильний, молодий. А ти вже свій вік маєш.

На це прибулець без слова встав. За кілька кроків від дому, у траві лежав тріснутий навпіл камінь з млина. Він нагнувся над ним, підклав долоні під половинку, розставив ноги, уперся і підняв. Тримав його якусь хвилину, мовчки дивлячись на Мельника, після чого кинув, аж земля задвигтіла.

Прокіп поволі набивав свою люльку. Прибулець сів поряд, витягнув із кишені цигарку. Запалив. І Мельник сказав:

– Уже полудень доходить.

– А таки доходить, – підтвердив прибулець, поглянувши на сонце.

– Пора на обід. Що ж то ці баби порядку святого дня не дотримуються.

Баби ж пильнували порядок, бо власне з сіней долинув тоненький голос дівчинки:

– Дідусю! Обід!

– Ходи, з’їси із нами, що Бог послав, – пробурмотів Прокіп, підводячись.

– Дякую, – відповів прибулець і пішов за ним.

Із сіней без підлоги, через високий поріг треба було входити просто до кімнат, а ліворуч, через іще вищий, – до великої кімнати, тобто до просторої кухні, яка водночас була їдальнею і в якій життя вирувало цілий день. Майже чверть кімнати займала громіздка, побілена вапном піч. З великих челюстів бухтіло жаром. На його червоному тлі чорніли потріскані чавунчики, попихкуючи, булькаючи та наповнюючи повітря запахом смачної страви. На печі та на добудованих лежаках, де взимку спали старші й діти, тепер валявся якийсь старий мотлох, прикритий домотканим смугастим килимком.

Не обтиньковані, а пошальовані стіни були вкриті сотнями кольорових ілюстрацій. На покуті висів золотистий іконостас, прикрашений різнобарвними папірцями, а перед ним на бронзових ланцюжках горіла маленька лампадка з оливою.

У тому ж куті стояв великий стіл, з нагоди неділі вкритий обрусом із грубого чистого полотна. На скатертині лежав великий плоский буханець хліба, були дерев’яні й алюмінієві ложки, виделки, ножі та сіль у зеленій сільничці, кришечка якої зображала вівцю з ягнятками. Під стіною простягалася широка лава, а над нею полиці, застелені газетами з вирізаними зубчиками. На полицях стояли миски, дзбанки, кухлі, тарілки, емальовані кварти і чавунчики, а на почесному місці – шість мідних каструльок, які сяяли яскравим металевим блиском.

У великому приміщенні було шестеро людей. Одна стара згорблена баба, дві ще досить молоді жінки і бліденька дівчинка з красивими чорними очима, на вигляд років тринадцяти. І двоє чоловіків: товстий рудий селянин із червоними щоками, який скромно сидів біля дверей, і молодий, стрункий брюнет, у якому прибулець упізнав сина господаря, Василя. Василь сидів на лаві за столом, обіпершись на лікоть, і дививсь у вікно. Прихід батька і незнайомого не перервав його сумних роздумів.

Натомість, баби забігали біля подачі на стіл. Через хвилину на столі парували дві миски: одна з жирним борщем, щедро забіленим, друга з вареною картоплею.

Для Прокопа і для Василя поставили глибокі фаянсові тарілки. Решта мала їсти з загальних мисок. Старий усівся на почесному місці під образами, широко перехрестився, інші зробили так, як він, і за мить у кімнаті почулося смачне сьорбання. Присутність незнайомого гостя нікого тут не здивувала. Не раз вони тут бували. Ніхто на нього не звернув особливої уваги. Між собою зрідка вони перекидалися короткими фразами, раз по-польськи, раз по-білоруськи, як і всі у цих краях. Незабаром миски спорожніли, і стара господиня, яку всі звали матір’ю Агатою, звернулася до однієї з жінок:

– Ну ж бо, Зоню! Що ти засиділася? Рухайся ж!

Зоня висока, широка в стегнах молодиця, зірвалася з місця, вхопила порожні миски й побігла до печі. Узяла рогача на довгому держаку, який стояв у кутку, хутко встромила його до розпашілої пащі й видобула з неї чавунчик. Її здорові, повні щоки почервоніли від вогню, а коли вона поверталася з повною мискою, то мусила її тримати на витягнутих руках, у неї були винятково великі й повні груди.

Після борщу настала черга подавати м’ясо, варену свинину, нарізану великими шматками завбільшки з долоню, жирну та перерослу.

– Ольго! – проскрипіла нетерпляче мати Агата, звертаючись до іншої жінки, – відріж же братові окраєць хліба! Не бачиш!

Ольга, худа й метка, потягнулася до буханця, легенько його підхопила, обперла об груди і відрізала довгу, тонку і рівну скибку.

– І мені хліба, мамо, – нагадала про себе дівчинка, яку звали Наталкою.

– І чоловікові не забудь, – пробурмотів Прокіп.

Ольга зиркнула на гостя і поклала перед ним такого ж рівного окрайця.

– Дякую, – проказав він, а вона засміялась і кивнула головою.

– Немає за що.

– Ти здалеку?

– Здалеку, з Каліша.

– То ти й у Вільні був?

– Таж був!..

– І Гостру Браму[19] бачив?..

– Бачив. Там образ Матері Божої, чудотворна ікона.

Прокіп з-під лоба глянув на сина і знову опустив очі.

– Кожен знає, що так є, – буркнув.

– А чуда ти сам бачив? – заговорив Василь.

– Бачити не бачив, але люди розказували. Про різні чуда.

– А наприклад, зроби ласку, розкажи.

– Я таких речей не вмію, – задумався гість, – але, що чув, якщо зможу, повторю.

– Повтори, повтори, – мала Наталка підсунулася до нього.

Розпочав розказувати про матір, яка народила мертвих близнюків, про купця, якому злодії вкрали товар, про богохульника, якому всох язик, про солдата, якому на війні відірвало обидві руки, а всім їм Остробрамська допомогла.

Власне закінчили їсти, і жінки почали збирати зі столу, але стояли нерухомо, заслухавшись оповідача. Він же, з натури, видно, був мовчуном, говорив тихо і коротко.

– Багато наслухався я й про інші дива. Всього й не пригадати, – закінчив він.

– Але ж то католицький образ? – запитала Зоня.