І з дочкою не склалось у Мельника. Вийшла заміж за майстра з цегельні, але той під час пожежі загинув, а вона сама вагітною була, видно, через те народила хвору на падучу дитинку.

Ось тому Прокіп ходив понурий як ніч і вовком дивився на світ, хоч йому люди й заздрили через багатство, хоч млин не стояв порожній і хоч сам нарікати на здоров’я не міг.

Того року восени ще один клопіт додався: молодшого наймита, Казика, брали до війська. На його місце Прокіп будь-кого брати не хотів. У млині робота відповідальна, вимагає розважливості й сили. Перший-ліпший пастух до такої роботи не годився. Довго вирішував старий, аж вибір його впав на Микитку Романюка з Побережжя. Батько Микитки мав двох одружених синів, а наймолодший навіть до міста ходив у пошуках роботи. Хлопець здоровий, з головою і навіть закінчив школу.

Прийнявши рішення, у четвер, ярмарковий у Радолішках день, Прокіп вирушив у дорогу. Близько було з млина до тартака, не повна верста. Трактом тягнулися селяни на торг. Одна за одною проїжджали брички та вози. Кожен на них кланявся Мельникові, бо його знали всі. Той і тамтой, не затримуючи коня, розпочинали розмову, із зацікавленням споглядаючи, як старий прийняв знак Божий, що скрутив йому останнього сина Василька. Але на лиці Прокопа нічого не можна було прочитати. Як завжди, у нього були насуплені брови і він ворушив своєю великою сивою бородою.

Нарешті над’їхав і Романюк. Він прибув за покупками, бо віз був порожній, а ззаду сиділа його баба.

Прокіп махнув йому рукою і пішов поряд із возом. Вони потиснули один одному руки.

– Ну, як там вам ведеться? – запитав Романюк. – Добро прибуває, брате?

– Живу з Божою поміччю. Але турботу маю.

– Я чув.

– Не те. Тепер Казика до війська беруть.

– Беруть?

– Та таки беруть.

– То й що?..

– Еге ж. А знаєш, що у мене добрий зарібок. Наймит голоду не зазнає і ще може відкласти.

– Знаю, – підтвердив Романюк.

– Тож я собі подумав, що твій Микита підходив би до такої роботи.

– Чом би й ні.

– Ну, то як?

– Що, як?

– Ну, з Микитою?

– Ага, щоб у тебе працювати?

– Еге ж.

Романюк почухав голову, в його маленьких сірих очках зблиснула радість. Проте відповів байдужим тоном:

– Хлопець здоровий, сильний…

– То й слава Богу, – поспіхом пробурмотів Прокіп, побоюючись, щоб Романюкові не спало на думку спитати про здоров’я Василя. – Тільки щоб у найближчу п’ятницю прийшов, бо у п’ятницю Казика забирають.

– Це добре, брате, що кажеш. Бо його вдома немає. Бо він тепер аж до Ошмян поїхав.

– Шукати роботи?

– Таж так.

– Але повернеться?

– А чому ж має не вернутися? Зараз із Радолішок поштівку йому надішлю.

– Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…

– Я зрозумів.

– Роботи зараз небагато. Я не дам ради без двох наймитів, – додав Прокіп.

– Приїде вчасно.

– То з Богом!

– З Богом.

Романюк потягнув віжки, на що невеликий сивий кінь навіть не звернув уваги, і цілком задоволений собою поринув у глибокі роздуми. Господар подумав, що це було особливим знаком, якщо Мельник серед стількох обрав саме його сина.

Він повернувсь і поглянув на жінку. Серед грубих хусток, замотаних навколо її голови, стирчали тільки ніс і очі.

– Нашого Микиту Мельник бере, – мовив.

Баба зітхнула:

– Боже мій, Боже!..

І не зрозуміло було, чи вона радіє, чи журиться. Зрештою, Романюк ніколи над тим не замислювався. Голос-бо її був такий жалісно-стогнучий.

Радів і Прокіп. Він страшенно не любив перемін і неспокою. Тепер справу було вирішено. Так йому здавалось, а здавалося так аж до вечора п’ятниці.

Того дня він пізніше, ніж завжди, пішов зачиняти млин. Усе чекав. Домашні навіть і не здогадувалися, чому він такий злий, бо нікому нічого не сказав. Але всередині аж кипів від злості. Бо ж він ясно сказав: хлопцеві прийти у п’ятницю! Казика все не було. Від завтра прибуде роботи, а тут хоч головою об стіну бийся.

– Почекай-но, втрачене щастя, – тихо буркотів, крутячи бороду.

І присягав собі, що не візьме його, якби він із самого ранку прийшов. Субота – не п’ятниця. Краще першого-ліпшого, з дороги, навіть злодія, аби тільки не Микиту.

Але й на ранок Микита не з’явився. Треба було взяти на допомогу одного із селян, який привозив жито до млина.

Наступного дня, тобто в неділю, млин не працював. Прокіп, помолившись, хоч йому гнів заважав у молитві, вийшов під будинок і сів на лаві. Він довго жив на світі, але так його ще ніхто не підводив. Хотів зробити хлопцеві добре, а він не з’явився. Очевидно, що знайшов в Ошмянах роботу і тому не приїхав, але це його не виправдовує.

– Шкодуватимуть за тим Романюки, – буркотів, потягуючи дим із люльки.

Сонце ясно світило. День був теплий і тихий. Над ставками розліталося птаство у пошуках комах. Раптом на гостинці почувся гуркіт. Старий підніс до очей руку. Гостинцем мчав мотоцикл.

– Святого дня такі речі, – сплюнув Прокіп. – Бога не бояться.

Він знав, про кого говорить. Усі навколишні села вже з весни знали, що це з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. На інженера за кордонами вивчивсь, а зараз на відпочинок до батьків приїхав. Гомоніли, що після батька він мав успадкувати фабрику, але йому в голові був тільки цей мотоцикл – диявольська машина, щоб то людям ночами спати не давати й коней по дорозі розлякувати.

Старий неохоче дивився на клуби куряви, які здійняв, прогуркотівши дорогою, мотоцикл. А вдивляючись у той бік, зауважив чоловіка, який ішов шляхом до млина. Чоловік ступав повільно, рівним кроком, на плечах мав вузлик на палиці. Найперше Прокопові здалося, що це йде Микитка, і кров прилинула до голови, але коли подорожній наблизився, виявилося, що він немолодий, з чорною сивіючою бородою.

Підійшов, поклонився, по-божому привітавсь і запитав:

– Дозволь присісти і води напитися. День жаркий і хочеться пити.

Мельник зміряв його уважним поглядом, відсунувся, звільняючи на лавці місце, й кивнув головою.

– Присісти кожному вільно. А води у нас, дякувати Богу, не бракує. Он там, у сінцях, цебер стоїть, – вказав позад себе.

Прибулець видався йому симпатичним. Мав сумне обличчя, але Прокіп сам надто багато неприємності пережив, щоб любити веселі обличчя. А при цьому очі чоловіка світились якоюсь добротою. Від кожного подорожнього чоловік може довідатися про щось цікаве. Той же, видно було, з далеких країв був родом, бо його мова була інша.

– А звідки ж то тебе Бог провадить? – запитав Прокіп, коли незнайомець повернувся і сів, витираючи верхом долоні краплі води з бороди і вусів.

– Здалека. А зараз із-під Гродна йду. Шукаю роботу.

– І аж від Гродна роботи не знайшов?

– Так, робив місяць у коваля в Міцкунах. Та робота скінчилася, то я й пішов далі.

– У Міцкунах?

– Так.

– Я знаю тамтешнього коваля. Чи то не Воловик?

– Воловик, Юзеф. З одним оком.

– То правда. Іскра йому випалила. А значиться, то ти сам коваль.

Прибулець усміхнувся:

– І коваль, і не коваль. Всяку роботу вмію…

– Як же то так?

– Та вже літ зо дванадцять по світу ходжу, то й навчився багатьох речей.

Старий поглянув із-під густих брів.

– А по млинарській лінії ти працював?

– Ні, не траплялось. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Я ночував у Побережжі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І я там чув, що їхній син згодився до тебе на роботу. Але він в Ошмянах дістав роботу в кооперативі й повертатися не хоче.

Прокіп нахмурився.

– То тебе Романюки прислали?

– Де там. Але почув, то, думаю, спробую. Вступити і спитати не гріх. Хочеш, то візьмеш мене, не хочеш – не візьмеш.

Прокіп стенув плечима.

– Як же я можу тебе взяти, до хати чужу людину пустити?

– І я не напрошуюсь.

– То й мудро робиш. Я не знаю тебе, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добрий чоловік, без жодного злого наміру, але, може, й поганий. Навіть твого прізвища не знаю, ані звідки ти родом.