– Ви б посоромилися! – вибухнула секретарка. – Такому чоловікові, що так любить, могла б позаздрити кожна жінка.
– Переконаний.
Панна Яновичівна пронизала його гнівним поглядом.
– У неї є все, про що може мріяти жінка! Вона молода, вродлива, має красиву донечку, славного і всіма шанованого чоловіка, який днями і ночами працює, щоб забезпечити її добробут, задоволення, положення у світі. Запевняю вас, докторе, вона вміє це оцінити!
– І я не сумніваюсь, – він злегка кивнув головою, – тільки знаю, що жінки найбільше цінують…
Він не закінчив, бо до кабінету увійшов доктор Банг і закричав:
– Подиву гідне! Вдалося! Житиме!
Він із ентузіазмом заходився переповідати перебіг операції, на якій асистував.
– Тільки раз наш професор міг відважитися на щось подібне!.. Показав, на що здатен, – з гордістю зауважила панна Яновичівна.
– Ну, не треба перебільшувати, – заговорив доктор Добранецький. – Мої пацієнти не завжди лорди і мільйонери, можливо, не завжди їм шістдесят, але історія знає ряд вдалих операцій на серці. Навіть історія нашої медицини. Варшавський хірург доктор Краєвський завдяки такій операції став відомий у світі. А було це тридцять років тому!
У кабінеті зібралося ще кілька лікарів із персоналу лікарні, й коли через деякий час з’явився професор, його засипали привітаннями.
Він їх слухав із задоволеною усмішкою на своєму червоному, великому обличчі, але постійно поглядав на годинник. Минуло не менше двадцяти хвилин, поки він не вийшов надвір і опинився у своєму великому чорному лімузині.
– Додому, – кинув водієві, зручно вмощуючись на задньому сидінні.
Втома швидко минула. Він був здоровий і сильний. Хоч через свою велику фігуру виглядав дещо старішим, йому було заледве сорок три роки. Він же почувався молодшим, часом навіть як хлопчисько, особливо коли з малою Маріолою перекидався на килимі або грався у піжмурки і не тільки, щоб їй зробити приємність, але й собі.
Беата не хотіла цього зрозуміти, і коли приглядалася до нього у такі хвилини, її очі випромінювали збентеження та неспокій.
– Рафале, – говорила вона, – якби тебе так хтось побачив!
– Може б, тоді мене взяли у дитсадок, – відповідав він зі сміхом.
А глибоко в душі у таку мить йому робилося трохи прикро. Поза сумнівом, Беата була найкращою дружиною у світі. Вона кохала його. Чому ж вона ставилася до нього з такою непотрібною повагою, з якоюсь такою шанобливістю? У її дбайливості та старанності було щось церемонне, літургічне. У перші роки він припускав, що вона його боїться, і робив усе для того, щоб допомогти їй подолати це відчуття. Розповідав про себе дуже комічні історії, звірявся їй у своїх помилках, непривабливих студентських історіях, намагався викорінити з неї зародження найменшої думки про те, що вони не зовсім рівні. Навпаки, на кожному кроці підкреслював, що живе тільки для неї, працює тільки для неї і тільки завдяки їй він щасливий. Зрештою, це була щира правда.
Він кохав Беату до безумства і знав, що вона віддячить йому такою ж любов’ю, хоч тихо і менш імпульсивно. Вона завжди була такою пастельною і делікатною, як квітка. У неї завжди для нього були усмішка і добре слово. І якби Рафал Вільчур не бачив її веселою, вивільненою, яка вміла вибухнути голосним сміхом, жартувати і кокетувати серед молоді, йому здавалося б, що вона не може бути іншою. Професор намагався переконати її, що він кращий від тих, наймолодших, і готовий до такої безтурботної гри. Усі його зусилля були марними. Врешті, з часом, він погодився з такою ситуацією і вважав, що пора відмовитися від претензій робити подальші зусилля та бажати ще більшого щастя.
Отож настала восьма річниця їхнього шлюбу, вісім років спільного життя, яке жодного разу не закінчилося найменшою суперечкою, найдрібнішою сваркою, між ними ніколи не пролягла тінь недовіри. Ці роки багато разів були осяяні тисячами хвилин і годин радості, пестощів, освідчень…
Освідчень… Власне, це тільки він освідчувавсь їй у своїх почуттях, відкривав думки, плани. Беата або цього не вміла зробити, або її внутрішнє життя було дуже одноманітним, занадто спрощеним… Може, занадто – Вільчур докоряв собі за таке визначення – занадто убогим. Він вважав, що принижує Беату, що скривдив її, так розмірковуючи про неї. Такі думки сповнювали його серце ще більшою ніжністю й турботою.
Я її заглушаю, приголомшую собою – казав він собі. Вона така розумна і така витончена. Звідси йде це роздратування і небезпека, щоб не видати себе переді мною, щоб я не подумав, що її справи дрібні, буденні, прості.
Дійшовши такого висновку, він намагався винагородити її за таку несправедливу диспропорцію. З найбільшою увагою вникав у деталі домашніх справ, цікавився вбранням і парфумами Беати, підхоплював кожну думку про товариські зустрічі. Підтримував її проекти з облаштування дитячої кімнати, розважав її з таким захопленням, ніби й справді йшлося про серйозні речі.
Вони дійсно були для неї важливі, найважливіші. Він вірив, що щастя слід плекати з найбільшою турботою. Вільчур розумів, що ці нечасті, відірвані від праці години, які він може присвятити Беаті, мусять бути наповнені якомога цікавішим змістом, він має віддати їй якнайбільше тепла…
Автомобіль зупинився біля красивої білої вілли, без сумніву, найкращої на всій Алеї Бузку, і однієї з найелегантніших у Варшаві.
Професор Вільчур вискочив, не чекаючи, доки шофер відчинить дверцята, узяв із його рук коробку з шубою, швиденько добіг до дверей і власним ключем відчинив і зачинив їх якомога щільніше за собою. Він хотів зробити Беаті несподіванку, яку обміркував іще годину тому, коли, схилившись над відкритою грудною кліткою оперованого, розглядав переплетіння аорт і вен.
У холі він застав Броніслава і стару служницю Міхалову. Зрозумів, що Беата не була в захопленні від його запізнення, бо лиця їхні були перекривлені й, очевидно, вони на нього чекали. Це руйнувало план професора, і він порухом руки звелів їм вийти.
Незважаючи на це, Броніслав озвався:
– Пане професоре…
– Цить!.. – перервав його Вільчур і, морщачи брови, пошепки додав: – Візьми пальто!
Лакей хотів було знову щось сказати, але тільки ворухнув вустами і допоміг професорові роздягнутися.
Вільчур швиденько відкрив коробку, вийняв із неї прекрасну шубу з чорно-бурого блискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув її собі на плечі, на голову нап’яв ковпачок із двома китичками, що смішно звисали, на руку надів муфточку і з радісною усмішкою подививсь у дзеркало: мав надзвичайно комічний вигляд.
Він окинув поглядом прислужників, хотів на них справити враження, але в очах служниці й лакея читалися тільки подив і обурення.
«Дурні», – подумав він.
– Пане професоре… – знову почав Броніслав, а Міхалова затупцяла на місці.
– Мовчати, до дідька, – прошепотів і, обминаючи їх, відчинив двері у вітальню.
Він сподівався застати Беату з малою або у рожевій кімнаті, або в будуарі.
Минув спальню, будуар, дитячу. Їх не було. Повернувсь і заглянув до кабінету. І тут порожньо. У їдальні на заквітчаному столі, який виблискував золоченням порцеляни і кришталю, стояло два прибори. Маріола з міс Толерд разом обідали трохи раніше. У відчинених до буфетної дверях стояла покоївка. У неї було заплакане обличчя та запухлі очі.
– Де пані? – стривожено запитав він.
У відповідь дівчина розридалася.
– Що сталося? – закричав, уже не стримуючи себе. Передчуття якогось нещастя підступило до горла.
Служниця і Броніслав тихенько прослизнули до їдальні та мовчки стали під стіною. Він обвів їх здивованим поглядом і в розпачі вигукнув:
– Де пані?
Раптом його погляд затримався на столі. Біля його приборів, обпертий об кришталевий витончений бокал, стояв лист. Блідо-голубий конверт із тисненим сріблом бережком.
Серце раптово завмерло, в голові бушувало. Вільчур іще нічого не розумів, нічого не знав. Він простягнув руку і взяв листа, який йому здався холодним і мертвим. Хвилину тримав його у пальцях. На конверті, заадресованому йому, впізнав почерк Беати. Великі незграбні літери.
