– Пан професор виходить?.. Осіннє чи тепліше пальто?

– Однаково.

– На вулиці лише п’ять градусів. Краще, думаю, тепліше, – вирішив лакей і подав пальто.

– Рукавички! – закричав, вибігаючи за професором на ґанок, але Вільчур вже не почув. Він був на вулиці.

Кінець жовтня того року був холодним і дощовим. Сильний північний вітер оббивав із дерев рештки передчасно пожовклого листя. На тротуарах хлюпала вода. Поодинокі перехожі йшли з піднятими комірами, схиливши голову, щоб сховати обличчя від дрібних, гострих крапель дощу, або обома руками тримали парасолі, які щоразу шарпали раптові пориви вітру. З-під коліс автомобілів, які рідко проїжджали вулицею, розліталися каламутні бризки води, коні ліниво чалапали, тягнучи фаетони з піднятими навісами, які омивав дощ, вони мляво виблискували у світлі жовтих ліхтарів.

Доктор Рафал Вільчур машинально застебнув пальто і пішов уперед.

«Як вона так могла вчинити! Як могла!» – повторював подумки. Чи вона не усвідомлювала, що відбирає у нього все, що позбавила його сенсу і мети існування? І чому?.. Тому, що зустріла якогось чоловіка… Якби він тільки знав, якби був упевнений, що той зуміє оцінити її, не скривдить, дасть їй щастя. Написала тільки його ім’я: Янек.

Вільчур у пам’яті почав перебирати ближчих і дальших знайомих. Ніхто з них. Може, це якийсь злидар, шахрай, волоцюга, який її покине при першій же нагоді. Якийсь професійний спокусник, який напустив Беаті туману, обкрутив, підманув фальшивими освідченнями та присягами. Авжеж, він розраховував на гроші. Що станеться, коли він переконається, що Беата навіть своїх дорогоцінних прикрас не взяла?.. Це точно рафінований пройдисвіт. Так, треба його ловити, треба, поки ще є час, відвернути злочин. Потрібно вимагати від влади, від поліції шукати їх. Оголосити їх у розшук, послати детективів…

Під впливом такої думки він затримався й оглянувся. Був у середмісті. Пригадав собі, що десь тут, на другій чи третій вулиці колись, проїжджаючи поряд, бачив вивіску комісаріату поліції.

Вирушив у тому напрямку, але, зробивши кілька кроків, повернувся.

– І що з того, що я її знайду? Вона ніколи не погодиться повернутись до мене. Вона щиро написала, що не кохає, що її дратувала так звана вищість, його багатство і слава… І його любов. Вона була настільки делікатною, що цього чітко не сказала… Яким правом він може її судити, вирішувати її долю? Навіть якщо вона хоче поневірятися разом із отим?.. Яких іще аргументів можна вжити, щоб переконати жінку повернутися до нелюбого, до… ненависного чоловіка?.. Зрештою, чи не надто поспішно він дійшов висновку, що отой чоловік – покидьок суспільства і хтивий мерзотник?.. Беата ніколи не любила мужчин такого роду, її завжди захоплювали ідеалісти, мрійники… Навіть Маріолі читала ліричні вірші, яких ця семирічна дівчинка ще не могла зрозуміти. Читала для себе.

Чоловік, з яким вона поїхала, мусить бути молодим, непрактичним бідняком. Яким чином, коли вони познайомилися?.. Чому ніколи Беата словом не обмовилася про нього?.. І раптом утекла. Вона вчинила надто безвідповідально і підступно. Лишила чоловіка, який для неї все… як пес, як раб… – І за що? За що?!

Чи згрішив будь-чим проти неї, проти свого кохання?.. Ніколи! Навіть подумки! Взагалі, вона була першою жінкою, яку він полюбив. Це було менше десяти років тому. Він добре пам’ятав усе. Вони познайомилися випадково. І він благословляв цей випадок іще до сьогодні, благословляв уранці й увечері, щогодини, коли дивився на неї й тішився думкою, що буде нею милуватися. Тоді він був іще доцентом і вів практичні заняття у морзі, коли вантажівка переїхала її дідуся. Він надав йому першу допомогу. Важкі переломи обох ніг. Старенький заклинав його, щоб якомога обережніше повідомити його дружині, хворій на серце, і внучці. Двері маленького помешкання у Старому Місті йому відчинила Беата.

А через кілька місяців вони вже заручились. Їй щойно виповнилося сімнадцять років. Вона була худенька й бліда, носила дешевенькі поштопані платтячка. В домі панувала біда. Батьки Беати під час війни[1] втратили всю свою маєтність. Дідусь аж до того смертельного випадку утримував стареньку дружину і внучку за уроки іноземних мов, які він давав по заможних домах. Бабуся, поки не перебралася до родинного склепу на Повонзках[2], до єдиного прекрасного маєтку, який їм залишився від колишнього багатства, годинами розповідала внучці та її нареченому про минулі блискучі часи роду Гонтинських, про палаци, полювання, бали, про табуни коней і про скарби, про наряди, які виписувалися з Парижа… Беата сиділа і слухала, а в її замріяному погляді, здавалося, миготів жаль за тією втраченою минувшиною, за тією казкою, яка вже ніколи не повернеться.

І в таку мить він стискав її худеньку ручку і говорив:

– Я все це тобі дам. Побачиш, Беато! І коштовності, і наряди з Парижа, і бали, і прислугу! Все тобі дам!

А сам тоді не мав нічого, крім кількох валізок у холостяцькій кімнаті, шафи з фаховими книжками та скромної платні доцента.

У нього була сталева воля і могутня віра, і бажання, яке пекло ніби вогнем, щоб дотримати слова, даного Беаті. Він розпочав боротьбу. За посаду, за практику, за багатих пацієнтів. Великі знання, вроджений талант, незламний характер і праця, завзята, нестерпна праця, зробили своє. А ще й щастя сприяло. Росла слава, росли доходи. На тридцять сьомому році життя він отримав кафедру, а через кілька тижнів іще більше щастя спіткало його – Беата народила дівчинку.

Саме на честь тієї чудової прабабусі Гонтинської названо її: Марія Іоланта, і зменшене її ім’я стало Маріола.

Спогад про дочку новим болем стиснув серце професора Вільчура. Не раз він замислювався над тим, котру з них він більше любить… Коли маленька почала говорити, одним із перших її слів було:

– Татусю…

Так вже й лишилося. Завжди називала його татусем. Коли їй було два рочки, вона захворіла на важку скарлатину, а потім одужала. Він дав собі слово, що з цього часу всіх бідних дітей лікуватиме безкоштовно. У його дорогій лікарні, де завжди бракувало місць, кілька палат займали діти – безкоштовні пацієнти. Бо ж усе це було заради неї, для її здоров’я.

А тепер її в нього відібрали.

Це вже було не по-людськи, це вже переходило всякі рамки егоїзму.

– Ти мусиш її віддати мені. Мусиш! – говорив голосно, стискаючи кулаки.

Перехожі оглядалися йому вслід, але він цього не зауважував.

– Закон на моєму боці! Ти покинула мене, але я змушу тебе повернути мені Маріолу. Закон на моєму боці. І моральне право теж. Ти сама мусиш це визнати, ти, підла, підла, підла!.. Нікчемо, чи ти не розумієш, що вчинила злочин! Який іще може бути важчий злочин?.. Який, скажи сама!.. Тобі гидкими були гроші та все решта. Добре, але чого тобі бракувало? Не любові ж, бо ніхто тебе так кохати не в змозі, як я! Ніхто! У цілому світі!

Він спіткнувся й мало не впав. Він ішов незамощеною вулицею, грузнучи в болоті до кісточок. Тут і там було розкидане каміння, по якому мешканці маленьких будиночків цього району намагались дістатися додому по сухому. Вікна вже були темні. Поодинокі гасові ліхтарі розсіювали мляве голубувате світло. Праворуч відходила ширша, більш забудована вулиця. Вільчур повернув у неї і плентався щораз повільніше.

Він не відчував утоми, лише ноги стали важкі, нестерпно важкі. Він напевно змок аж до сорочки, бо кожен повів вітру відчував ніби голою шкірою.

Раптом хтось йому перейшов дорогу.

– Пане дорогесенький, – обізвався захриплий голос, – позич, пане, без банківської гарантії, п’ять злотих для іпотеки Польської Спиртової Монополії[3]. Надійність і довіра гарантовані.

– Що? – професор не зрозумів.

– Не щокай, бо общокають, каже Святе Писання: що більше щокаєш до ближнього свого, таким щоканням общокають і тебе, громадянине столиці тридцятимільйонної держави з виходом до моря.