– Що ви від мене хочете?

– Здоров’я, щастя і всіляких успіхів. А найбільше бажаю собі наповнити мій пустий шлуночок сорокап’ятипроцентним розчином алкоголю за ласкавої співучасті повної дози свинини, званої ковбасою.

Волоцюга ледь похитувався на ногах, а від його обличчя, зарослого багатоденною щетиною, тхнуло перегаром.

Професор вийняв із кишені кілька монет і подав йому.

– Прошу.

– Bis dat, qui cito dat[4], – відповів сентенцією п’яничка. – Thank you, my darling[5]. – Дозволь же, щедрий жертводавцю, що взамін і тобі пожертвую щось дорогоцінне. Маю на увазі своє товариство. Так! Слух тебе не підводить, добрий чоловіче. Можеш торкнутися такої честі. Noblesse oblige[6]!

Я ставлю! Ти змокнув, sir[7], і замерз на холоді, ходи до моєї хатинки і зігрійся разом зі мною. Насправді, я не маю хатинки, але зате володію знанням. Що там якийсь будинок у порівнянні зі знаннями?.. А ними, пане, mon prince[8], поділюся. Мої знання широкі. Наразі йдеться тільки про їхню топографічну частину. Я конкретно знаю, де знаходиться єдина корчма, до якої о такій порі людина може потрапити без виламування замків і ґрат. Словом: Дрожджик. Тут, на розі Полянецької та Вітебської.

Вільчур подумав, що алкоголь піде йому на користь. Справді, він перемерз. А крім того, монотонна балаканина п’янички, який зустрівся йому на шляху, діє оглушливо. Мимоволі з того лепету, який гальмував яскраву картину нещастя, що звалилося на нього, він намагався щось зрозуміти. Та балаканина розплутувала під черепом цілі клубки найболючіших думок.

На сході вже починало сіріти, коли після другого стуку в зачинені віконниці, нарешті, вони потрапили до маленького магазинчика, просякнутого випарами бочок із-під оселедців, запахами пива та гасу. У кімнаті за магазином, ще більш просмерділій, у цигарковому диму дешевого, кислуватого тютюну, в кутку сиділи кілька вщент п’яних чоловіків. Господар, квадратний здоровило з мордою заспаного бульдога, у брудній сорочці й у розстебнутій жилетці, ні про що не питаючи, поставив на вільний столик пляшку горілки та вищерблену тарілку з обрізками якогось м’ясива.

Але тут було тепло. Розкішно тепло, замерзлі аж до болю руки, здавалося, відходили. Перша чарка горілки відразу зігріла горло та шлунок. Випадковий товариш не переставав говорити. Пияки в кутку не звертали на прибульців ніякої уваги. Один голосно хропів, троє інших час від часу вибухали белькотінням якихось незрозумілих слів. Ніби про щось сперечались.

Друга чарка горілки принесла Вільчурові певне полегшення.

«Як це добре, – подумав він, – що на мене тут ніхто не дивиться, ніхто нічого…»

– …бо, прикинь, графе, – тягнув свій монолог зарослий товариш, – Наполеона дідько вхопив, Олеська Македонського ditto[9]. А чому, питаєш, так голосно? А це все тому, що річ не полягає в тому, щоб бути кимось. Мистецтво – бути нічим. Дрібним інсектом[10] за коміром Провидіння – disce puer[11]! Я це тобі кажу, я, Самуїл Обедзинський, який ніколи не впаде з котурнів і не розіб’ється, бо ніколи ні на що не вийде. Цоколь служить підкладкою для дурнів, дорогий друже. А віра – це кулька, з якої раніше або пізніше вийде повітря.

Шанс?.. Є, зрештою: скоріше сам здохнеш. Стережіться кульок, громадяни!

Підніс догори пусту пляшку і закричав:

– Пане Дрожджику, ще одну! Дарувальнику всілякої радості, опікуне заблукалих, жертводавцю свідомості й забуття.

Понурий шинкар, не поспішаючи, приніс горілку, широкою долонею вдарив об дно і поставив перед ними відкорковану пляшку.

Професор Вільчур мовчки випив і здригнувся. Він ніколи не пив і противний смак ординарної горілки викликав огиду. Але вже відчував легкий шум у голові та хотів сп’яніти повністю.

– Сенс володіння сірою мозковою масою, – говорив чоловік, який назвався Самуїлом Обедзинським, – полягає в жонглюванні між свідомістю і мороком. Бо чим же можна виправдати драму інтелекту, який доходить до абсурдного твердження про те, що є вибриком природи, непотрібним баластом, міхуром, причепленим до хвоста нашої звірячої високоповажності? Що ти знаєш про світ, про речі, про мету існування? Так, питаю тебе, істото, обтяжена двома кілограмами мозкової речовини, що ти знаєш про мету?.. Чи це не парадокс? Ти не зможеш поворухнути рукою, не зможеш зробити кроку без чіткого розуміння мети. Правда?.. А тим часом народжуєшся і протягом кількох десятків років робиш мільйони, мільярди різноманітних дій, борешся, працюєш, вчишся, падаєш, встаєш, радієш, упадаєш в розпач, думаєш, споживаєш стільки енергії, скільки її виробляє варшавська електростанція, на якого дідька все це? Так, друже, не знаєш і знати не можеш, із якою метою ти все це робиш. Єдиною інстанцією, до якої ти можеш звернутися за достовірною інформацією в цьому розумінні, є твій розум, а той, скажімо так, безпорадно розводить руками. Отже, де сенс, де логіка?

Він голосно засміявся й одним духом перехилив чарку.

– Тож для чого існує розум, якщо не вміє виконати свого єдиного, власне, єдиного завдання?.. Знаю, яку відповідь мені дасть, але це також дурниці. Скаже, що поле його діяльності охоплює тільки функції життя. Причини і мета життя належать до іншого департаменту. Погоджуюсь. Але ти побачиш, як він собі дає раду з життям. Що нам може це пояснити? І, виявляється, що нічого. Нічого, окрім найелементарніших звірячих функцій. То для чого ж виріс у нас під черепом цей новотвір? На яку таку біду, запитую тебе, вельмишановний друже? Бо що він знає? Чи знає, що таке думка?! Чи він дав чоловікові бодай пізнати самого себе? Пізнати хоча б настільки, щоб спромога була з упевненістю сказати: я – негідник або я – порядна людина. Я – ідеаліст або матеріаліст. Ні та й ні, стократ – ні! Скаже тільки, чи хочу телятини або свинини. Але на це вистачить розуму звичайного дворняги. А якщо йдеться про людей, про ближнього? Навчить нас чогось?.. Ні! Даю гарантію всім своїм майном, що під вашим, пане, високим чолом не зародилося ніякої аксіоми щодо моєї цікавої особи. Хоч ми й розмовляємо між собою вже… дві пляшки. Зрештою, скажімо, чи у вас, пане, є якась аксіома не щодо мене, але щодо тих, хто вам відомий багато років?.. Може, щодо братів, щодо батька, щодо дружини, щодо друга?.. Ні! Люди ходять у непробивних скафандрах. І немає способів проникнути у їхній зміст. За нас, кавалерів! Пий, пане!

Стукнув у чарку Вільчура і випив свою.

– Якщо захочеш, маестро, дізнатись, який насправді має вигляд шикозна дама, можеш за нею підглянути у ванній крізь шпарку для ключа. Переконаєшся, що у неї обвислі груди і худі ноги. Дізнаєшся про неї щось нове. Але про її суть нічого й далі не знатимеш. Бо навіть коли залишається наодинці з собою, знімає скафандр, який завжди носить на собі, під сподом має інший, якого ніколи не знімає і який для неї самої є чимось непроникливим. Правда? Зрозуміло, що є миті, коли можна комусь заглянути в рукав чи за комір. Це хвилини катастрофи. Скафандр розривається, тріскається, з’являються шпарини і щілини. Ось… ось, наприклад, у такій ситуації, в яку ти зараз потрапив, вождю! По тобі проїхалося щось важке.

Він похилився над столиком і втупив у Вільчура свої голубі, почервонілі очні яблука.

– Правда? – спитав із притиском.

– Так, – професор ствердно кивнув головою.

– Зрозуміло! – гнівно викрикнув Обедзинський. – Ясно! Людина, що так прагне спокою, як я, не може кроку ступити, щоб не зіткнутися з людським безглуздям! Бо дно кожної трагедії – то безглуздя!.. То що? Кулька чи котурни?.. Ти збанкрутував, викинули тебе з якогось міністерського стільця чи розчарування? Що?.. Жінка?.. Зрадила тебе?..