Вільчур опустив голову і глухо проказав:

– Залишила…

Очі Обедзинського збблиснули злістю.

– Ну то й що! – заверещав він. – Що тут такого?!

– Що такого? – Вільчур вхопив його за рукав. – Це все. Все!

У його голосі було щось таке, що стало останнім аргументом, аби Обедзинський одразу принишк, скулився і замовк. Лише через кілька хвилин почав тихо говорити якимось жалібним тоном:

– Підле життя, а я не маю щастя. Я гидую всякими сентиментами, то, власне, доля вічно мусить порозкидати на моєму шляху різні жертви сентиментів. Чорт забирай… Не підлягає сумніву, що це справа умовна. Одного довбешка з ніг не звалить, інший на скоринці послизнеться і лоба розтрощить. Немає ніякої мірки, ніякого критерію. Пий, братику. Горілочка – то добра справа. Sapristi![12]

Він наповнив чарки.

– Пий – повторив, утискаючи чарку в пальці Вільчура. – Гей, Дрожджику, давай наступну!

Господар зліз зі свого лігвища в алькові й приніс пляшку, після чого вимкнув світло. Його вже не треба було. Через вікно з брудного подвір’я заглядав похмурий і дощовий, але вже справжній день. Товариство з кутка, залишивши дружбана, який продовжував хропіти, висипало на вулицю.

Обедзинський сперся на лікті й у п’яній задумі сказав:

– Так воно є з жінками… Одна присмокчеться до тебе і всі соки витягне, інша обдере тебе, як липку, третя обдурить на кожному кроці або і така буде, що втягне тебе в буденність, у щоденне болото… Прання, прибирання, пелюшки і таке інше. Оце тобі й життя… Але то неправда, це все залежить від чоловіка, який він є! Одному минеться легко, інший як підстрелений кіт закрутиться, запищить і здихає, а такий, як ти, amigo[13]?.. Мусиш бути твердим, як велике дерево. Якщо б із тебе кору здерли, на тобі б виросла нова, коли б тобі віття обрізали, виросло б нове… Але ось вирвали з корінням із землі… закинули тебе в пустелю…

Вільчур нахилився до нього пробелькотів:

– З корінням… це правда…

– От, бачиш. І сила не допоможе, якщо немає об що спертися. Земля розмокла, розпливлася, перестала існувати. Ще Архімед сказав… Що ж це він сказав… Зрештою, рудий пес йому морду лизав… Ага!… Про що я говорив? Про коріння! Найсильніше коріння не зарадить, якщо немає за що триматись. О!.. Собаче – свиняче… таке життя…

Язик йому щораз більше заплітався. Врешті він перехилився, сперся об стіну і заснув.

Вільчур рештками розуму подумки повторював:

«Як дерево, вирване з корінням… Як дерево, вирване з корінням…»

Він не спав, напевно, довго, і коли його розбудили безцеремонними штурханами, насилу розплющив очі й заточився. Алкоголь іще не встиг вивітритися. На столі знову стояла горілка, а окрім нічного товариша було ще троє незнайомців. Професор Вільчур з трудом усвідомив, де він знаходиться, і раптовим гострим болем у ньому відізвався спогад про Беату. Зірвався і, перевертаючи по дорозі стільці, попрямував до дверей.

– Гей, пане шановний! – крикнув услід йому господар.

– Що?

– А платити хто буде?.. Рахунок сорок шість злотих.

Вільчур машинально дістав із кишені портмоне і подав банкноту.

– Але й грошви! О-го-го! – здивувався тихенько один із компанії.

– Стули пельку, – гаркнув інший.

– Дрожджику! – закричав третій. – Що фраєра корчиш! Поверни гостеві решту! Подивися на нього!

Господар глянув із ненавистю, відрахував гроші й подав Вільчурові.

– А ти, шибенику, – буркнув до нього, – пильнуй свого.

Вільчур не звернув на це найменшої уваги і вийшов на вулицю. Падав густий мокрий сніг, але проїжджа частина і тротуари залишалися чорними, бо він тут же танув. Вулицею тяглися вози з вугіллям.

– Покинула мене… покинула… – повторював Вільчур. Ішов, похитуючись, уперед. – Як дерево, вирване з корінням…

– Шановний пан на Грохув?[14] – почув поряд чийсь голос. – То, може, краще обійти Равською. Менше болота.

Він упізнав одного з компанії.

– Мені все одно, – махнув рукою.

– То й добре. Мені по дорозі. Підемо разом. Разом веселіше. А вас, пане, справді спіткало якесь нещастя?

Вільчур не відповів.

– Відомо, людська справа. А я вам скажу, що від переживання існує тільки один спосіб: залити трохи, щоб полірнути. Зрозуміло, що не в такій норі, як у того Дрожджика, шахрая, який гостям подає м’ясо зі стрихніном. Тут недалеко, на Равській вулиці, є порядний шинок, я знаю. І побавитися можна, кельнерки обслуговують гостей. А ціна та сама.

Далі знов ішли мовчки. Супутник, значно нижчий і худіший від Вільчура, взяв його під руку і раз за разом задирав голову, щоб поглянути на нього з-під козирка своєї жокейки. Вони пройшли кілька вулиць, коли той потягнув професора вбік.

– Ну, то вступимо, чи як?.. Найкраще полірнути. Це вже тут. По єдиній.

– Добре, – погодився Вільчур, і вони увійшли до шинку.

Перший ковток горілки не приніс полегшення, навпаки, отверезив затуманений розум, наступні ж чарки зробили своє.

У сусідній залі хрипко грав оркестр. Увімкнули світло. Через деякий час до них приєдналися ще двоє чоловіків, з вигляду робітники. Товста, сильно розфарбована офіціантка також присіла до них. Вони вже пили третю пляшку, коли раптово з бокової кімнати почувся голосний жіночий сміх.

Професор Вільчур зірвався на рівні ноги. Кров ударила у скроні, секунду він стояв нерухомо. Він міг присягнутися, що це був голос Беати. Раптовим рухом відіпхнув товариша по чарці, який перегороджував йому дорогу, й одним скоком опинивсь у дверях.

Дві гасові лампи яскраво освітлювали невелику кімнату. За столиком сидів якийсь кремезний чоловік із великим животом і веснянкувата дівчина у зеленому капелюшку.

Вільчур повільно повернувся, важко впав на стілець і зайшовсь у плачі.

– Налий йому ще, – пробурмотів чоловік у жокейці. – Він уже готовенький.

Він потряс Вільчура за плече.

– Пий, братику, пий! Що там!

Коли об одинадцятій зачиняли шинок, компаньйони мусили підтримувати Вільчура, бо той вже не міг іти самостійно, заточуючись своїм великим тілом, хитався на всі боки. Вони важко сопіли. На щастя, йти далеко не довелося. За рогом, у темній пустій вуличці, чекав фаетон із піднятим тентом. Без слова запакували Вільчура всередину і втиснулися поряд з ним. Візник погнав коня.

Через кільканадцять хвилин будинки стали траплятися все рідше. Обабіч, тут і там між парканами, блищало світло гасових ламп. Врешті й воно зникло. Натомість у ніздрі вдарили випари великого сміттєзвалища. Фаетон повернув убік, відразу не стало чути цокання кінських копит, бо їхали по м’якій ґрунтовій дорозі. Доїхали до першої глиня- ної ями.

– Стій краще тут, – почувся тихий голос.

Хвилину прислухалися. Десь далеко чувся гул міста. Тут же панувала цілковита тиша.

– Викидай його, – пролунала коротка команда.

Три пари рук вчепились у безвладне тіло. За мить вміст кишень було очищено. Без зусиль зняли пальто, піджак і жилетку. Раптом, очевидно, під впливом холоду, Вільчур прийшов до тями і закричав:

– Що це, що ви робите?..

Одночасно він силувався підвестися з землі. У той момент, коли вже майже стояв на ногах, отримав страшний удар у потилицю. Беззвучно звалився, як колода, на землю. Позаяк, падаючи, він закотився аж на край глибокої ями, до якої зсипали сміття, тіло зсунулось на дно.

– Холера! – лайнувся один. – Не міг притримати?

– А для чого?

– Дурне щеня! Для чого? Зараз лізь в яму по черевики та штани!

– Сам лізь, коли ти такий хитрий.

– Що ти сказав? – перший загрозливо наблизився до нього.

Ішло вже до бійки, коли обізвався флегматичний голос візника, який до цього часу мовчки палив цигарку.

– А я кажу: поїхали. Хочете, щоб нас тут накрили?..

Чоловіки опам’ятались і вскочили у фаетон. Кінь рушив з місця. Перед виїздом на головну вулицю затрималися, візник із-під козел вийняв старий мішок і ретельно витер усі колеса від сміття, яке причепилося до них, після чого вскочив і пришпорив коня. Незабаром на полях запанувала давня тиша.