— Здаюсь. Переконав цілком і повністю. Глуши лісокрадів, — напівжартома промовив Крамовий і звернув на зарічку.

— Да, Свириде, це ти правильно про ліси сказав. Охорону треба б посилити, — впритул підходить Марко Григорович. — Ліс — це багатство наше, окраса наша, хліб насущний.

— Посилимо. Комсомольці допоможуть. А лісничого треба зняти.

— Давно б пора. На хабарах розжирів, як свиня. Аж очі позапухали. Та й гості в нього, коли подумати, непевні бувають. Я в хащах живу, — мені видніше, що там робиться. Розумієш, Свириде, хочеться, щоб і люди були чисті, мов лісове повітря. Радянські, а не погань, що від сонця ховається.

— Непевні люди, кажеш? — насторожився Мірошниченко. — Перевіримо, неодмінно перевіримо…

— Поріділи наші ліси, поріділи, — продовжував уголос свою думку Марко Григорович. — Місцями з краю в край наскрізь просвічуються. А стояли ж як хмари грозові. Що ж через кілька років буде?

— Через кілька років? Нові діброви зашумлять, усі заруби і яри найкращим деревом обсадимо: дубом, кленом, ясеном, а поля і шляхи садами до самого неба зацвітуть.

— Потішаєш старого? — недовірливо похитав головою.

— Вірне слово кажу. Ми тільки на справжнє життя повертаємо.

— Ну, чи доживу я до нього, чи ні, а вже й за добре слово спасибі. Ти чоловік партійний — тобі усе ясніше видно… А як там Англія? 1 досі ескадру в Балтиці тримає?..

Хоч і пізня була година, та Марко Григорович не міг втриматися, щоб не поговорити про політику.

Затихало село.

З-за хат високо піднявся Візничий, помандрували тісною купкою на захід Стожари, і Віз опустив золоту війю над самою землею.

Наспівуючи під ніс якусь пісеньку, Григорій прямував з вулички у вуличку додому. Ішов спокійно, бо тепер трохи прояснювалися його думки: хату він закладе в цьому році — позичив грошей у Дмитра, взимку певне одружиться з Югиною і заживе в злагоді і дружбі. Буде сіяти, орати, косити, жати, ростити дітей.

Чи любив кріпко він дівчину? — не раз питався сам себе і твердо відповісти не міг. Югина подобалась йому, була красива; правда, не найкраща на все село, але щось у її рухах, погляді, усмішці було таке, що кожному припадало до вподоби. Одначе тої любові, про яку стільки доводилося чути в розповідях, не відчував і ще не розумів. То тільки розповідають та в піснях співається.

Чого не наспівають: з-за дівчини хлопець і топиться, і труїться, і голову розбиває об дуб, а дівчина всі сто смертей приймає. Подивишся ж насправді — простіше і складніше виходить в житті. Рідко корінь кохання розрубується одним ударом…

З наближенням домівки на серці тяжче ставало від турбот. Там з усіх кутків чекали його рук і поту ненаситні злидні, оздоблювали його: «Воно ще й ранувато одружуватись, та…»

Біля перелазу з'явилася постать. З несподіванки здригнувся парубок, завмерла пісня на півслові.

— Пізно, пізно вертаєшся, співуне, — почув смішок Федори. — Чи добре ж яка дівчина приймала?

— Та… — зам'явся хлопець і озирнувся: чи нікого нема на вулиці?

— Хто в такий час з'явиться? — відповіла, наче в його думках побувала, Федора. — Це тільки ти зорюєш до такої пори. — Гаряче, терпке дихання обдало Григорія. Зупинився, ледве переводячи дух, чув, як пашіли вогнем щоки молодиці. Стояв, наче сп'янілий. Хотів опанувати себе — не міг.

«Про що вона говорить?»

Напружує до болю мозок і нічого не може зрозуміти. Тільки сміх обдає його, липкий, як осіннє павутиння на стернях. Голова шумить і здригається від дзвону.

— Чи ти не напідпитку? — сміючись, кладе йому долоню на лоб. — Так і є, що випив.

Відхилити б руку, піти, не оглядаючись, додому. Але так приємно чути її дотик.

Щоб трохи отямитись, сідає на перелазі. А рука Федори вже м'яко перебирає його кучері.

— Ходім — почастую.

«Нікуди не піду», — хоче відповісти злісно і кривиться від свого безсилля. Не може відкинути рук, що прихиляють його.

«Ех, і молодиця ж, сам чорт ложку меду вложив у неї», — пригадує слова Варивона.

— Що ж, можна. — Зачіплюючись ногою за дерево, переступає перелаз, ще раз оглядається невидющими очима і йде до вишняку, де причаїлась хатина.

Якби Григорій не сп'янів тої хвилини, може, побачив би, коли б оглянувся, що посеред вулиці, проти перелазу застигла висока постать.

«Е-е, Грицю, нетверда твоя любов, не вмієш свого щастя шанувати. Чи, може, він по горілку пішов? — ще сам собі не вірить Дмитро. — Якраз по горілку. Видно, не раз заходив сюди». Сильне здивовання змінюється прихованою радістю і наче тягар спадає з його плечей.

«Не вмієш свого щастя шанувати, — повторює він, стулює уста, щоб не всміхнутися, і зразу ж хмарніє. — А що мені з того? Як любила його дівчина, так і любити буде, може й до кінця віку не взнає, що зв'язався хлопець з безпутною бабою». Проте не може заховати, що попри неспокій серце його має полегкість.

У сітці Чумацького шляху вже тріпотіли пізні сузір'я, коли Павло Михайлович повертався з комуни імені Фрунзе.

Сьогодні в житті району неабиякий день — оформився перший кущ колгоспів. Він справді веселим зеленим кущем розрісся навколо комуни, роз'їдаючи, відтискаючи ряботиння латаних полів. Живий приклад нового господарювання, повсякденна праця активу, рядових комуністів, районних працівників увінчалася успіхом. І провадити кущову нараду в новому клубі була сама приємність. Крім того, з Москви прийшло сповіщення, що на Всесоюзній конференції комун фрунзівці отримали премію. Район явно ламав рамки пересічної серединки, яку так недолюблював і зло висміював секретар окружкому. Уже не самотній острівець, а невеликий архіпелаг гордовито піднімався над хвилями вузьких зачучверілих нивок. Уже обережний селянин, вздовж і впоперек обмірявши комуну і заглянувши в усі щілини, здивовано розводив руками:

— І що воно за знак? Скажи: своїми ж очима бачив, як кілька років назад у двох землянках вміщалася вся комуна. На цілий гурт три пари чобіт було. По снігу босими ходили. А тепер у хоромах живуть! А пшеницю яку викохали. І назва підходяща — «Тріумф Поділля». По сто двадцять три пуди з десятини вкругову дала. Прямо казка! Не побачив би сам — не повірив би. І знову ж таки трактор не отруює землю, а таку скибу верне, що зразу ж свіжим хлібом пахне.

Ще дослухався до розмов, у серці неквапно, ретельно зважував кожне слово і факт, а потім рішуче, на очах всього села, писався в колектив. Правда, іноді забувався привезти нову шлею або колесо. Одначе сусіди, які навіть знали, що жінка думає зготувати на обід, нагадували про це, і господареві доводилося щиро дивуватися:

— Ти диви! Справді забувся. То баба мені голову задурманила своїми балачками. Як почне торохкотіти — очманієш.

Сувора жива дійсність, насичена героїкою боротьби, переснована трагічними ситуаціями, завзяттям здвигу, невсипущою працею, побутовим комізмом, — все це в усій складності перехресних доріг і стежок поставало перед Савченком, як постає широке світання на пересіченій місцевості…

Бричка кулеметною скоромовкою загуркотіла по мосту. Під містком у потоках шуміла вода; в півсні зітхало млинове колесо; оббризкане сяйвом сузір'їв, воно подзвонювало пругкими малиновими потоками. Усе величезне плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту. Іноді риба розбивала гілку сузір'я, і воно довго не могло зібрати докупи обтрушені плоди.

Тиха усмішка затрепетала на сухорлявому обличчі Павла Михайловича. Він бачив, як прибережні зорі, видовжуючись, падали в нові потоки і зацвітали світлим цвітом в повеселілих хатах.

«Як електрична лампочка розгинає, змінює життя. Люди іншими стають. Недарма її прозвали лампочкою Ілліча».

Ясний повів комуни і повів безсмертного передбачення сяяв над ним широким крилом. В цьому повіві вставав ясний завтрашній день.

Недалеко від берега захлюпотіли весла. Сильний дівочий голос сколихнув настояну тишу. Потім з ним побратався задуманий тенор, і пісня в широкому звучанні почала розтікатися над водою. Легко м'айнув човен; темні, наче вирізані з дерева, силуети хлопця й дівчини затремтіли на зоряній доріжці.