— Дмитре Тимофійовичу! Добрий вечір! — з темені вибіг Степан Синиця і захоплено промовив до командира загону. — Із празником вас!

— З яким?

— Наші війська оволоділи Харковом. Наказ товариша Сталіна чули! В честь взяття Харкова даємо свій партизанський салют. Прямо так само, як Москва. Правда, там трохи більше гармат. На те вона й Москва!

— Спасибі, Степане, що порадував! — потиснув руку парубчакові.

— То Червоній Армії спасибі! Вона ще нас не так порадуєі Ого! Будьте певні!

— Порадує, Степане. Що, думаєш скоро зустрічати визволителів?

— Думаю, товаришу командире. Все життя мрію командиром стати.

— Життя ж у тебе скільки! — беззвучно засміявся.

— Як не є — шістнадцять років! Це щось значить! До Дмитра уже підходили Созінов, Гоглідзе, Гаценко, Ольга Вікторівна й інші партизани.

— Тату, — Андрій твердо одвів батька вбік, — ви обіцяли, що після прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово…

— Приймаю. Нічого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько… На, сину, батьківську зброю і навчися нею так володіти, щоб кожним набоєм убивав ворога, — відстебнув тупорилий «фрамер» і обома руками подав його Андрієві.

— Спасибі, тату! — враз споважнів хлопець. Уся його постать стала мужнішою, гордовитою. — Велике спасибі!

— Іще тобі доручаю до кінця війни зберігати записки і поезії нашого Кирила Дуденка, — передав синові тугий планшет.

Андрій бережно надів його через плече і пішов до Степана Синиці.

— Хороша штучка! — похвалив Степан, оглядаючи зброю. — Давай попробуєм, як вона б'є.

— Так зараз же темно.

— Ми по гнилому пеньку вдаримо — він світиться. А потім нас Пантелій Жолудь так навчить стріляти, що і в темені, по звуку, відшукаємо ціль. Слух у тебе музикальний?.. Ну, тоді все гаразд.

Казкові вересневі ночі, коли над задуманими лісами ходять місяць і зорепад і небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами…

Безшумно, після недовгих проводів, на три сторони розходяться підривні групи, навантажені бомбами і толом. Одну групу проводить Дмитро, другу — Тур, а третю — Созінов. Тихо поскрипують по лісовій дорозі колеса, на возах чорніють тіла авіабомб.

Михайло мовчки підходить до Ніни, тісно притуляється плечем до її плеча, і так ідуть по вузькому трав'янистому міждоріжжі, обрізаному з двох боків глибоко втиснутими коліями. Він чує, як б'ється і його, і дівоче серце, і в одсвіті падучої зорі бачить, як рожевіє бліде миле обличчя. Щокою притуляється до її щоки, і дівчина не одхиляється од нього. Його милує приторк шовкової коси, невеличкого вуха і, враз зупиняючись посеред дороги, Михайло кільцем рук легко охоплює гнучкий стан.

— Ніно! — його руки поволі підіймаються до дівочих плеч.

Раптово підводиться сумовите дівоче обличчя, прекрасне в своїй непідкресленій чистій строгості, правдиве у своїй задумі. Три ледь помітних складки в міжбрів'ї, твердо окреслені лінії рота і прихована за теплим одливом внутрішня строгість очей роблять її старшою за свої роки Лісовим зіллям і дорогими хвилюючими споминами віє од всієї її постаті, од пругких нецілованих уст.

Він до того любить її, що совісно тісніше стиснути руки навколо гнучкого стану, щоб необережним рухом не образити коханої. Задихаючись, більше не може говорити, немов ото єдине слово «Ніно» сказало все те, що ми почуваємо і так неуміло говоримо в хвилину признання.

Те, про що мріялось, стояло перед ним.

А колеса все далі і далі печаляться. Віддаляються партизани. І не можна постояти зайвої хвилини, бо десь у долині над рікою одним кільцем ланцюга, що перерізає їхнє щастя, підводиться залізничний міст. Зірвеш його — і поменшає на одне кільце страшний ланцюг, що до самого серця в'їдається в груди болючої землі. І не може Михайло похапцем сказати усього, про що думалось і мріялось.

— Ніно, бережи себе, — легко стискає отверділу руку і рвучко повертається назад.

Схвильована і незвично напружена від ще не збагненого чекання, дівчина легко біжить по росистому міждоріжжі, і в очах її перемежовується то образ Михайла, то неясний обрис мосту, то випливає дорога постать матері, не мертвої — живої.

Мовчазним поглядом її зустрічає Соломія. Вона так хоче побачити на обличчі молодшої подруги вираз дівочого щастя, але помічає тільки мінливі тіні і не може збагнути, зрозуміти, що сказав Михайло, як Ніна прийняла його мову, а запитати незручно. Сама щаслива у коханні, хотіла, щоб і іншим всміхнулось те немінливе, неоманне щастя. А своїй подрузі бажалося того, про що сама думала, мріяла і відчула.

Розступились ліси, і дрібнолісся почало опускатись на луг. Повіяло вогкістю, прохолодою і гіркуватою, розпареною за день вербовою корою. Темносиня лискуча ріка виїмчастими шматками проглянула з-за кущів, у півсні сколихнувся очерет, затривожилась птиця.

Пантелій Жолудь розтанув у темряві Тихо плеснула хвиля, і незабаром, розводячи траву, зашелестів дощаний човен, забряжчав залізний ланцюг. Мовчки позносили бомби і мотузки в човен.

Охнула, хлюпнула вода. По зірках безшумно черкнуло смільне дно, і за веслом довго не влягалися здовжені хвилясті відсвіти. Пантелій і Ніна перепливли на той бік, де ширше розкинулись плавні, де більшою смугою чорніли зарості очерету і різаку.

Здавалось, що так само колись вересневої ночі вона пливла по притишеній річці, зустрічалася у лісі з Михайлом, знала про його приязнь до себе і так само стримувала свої почуття, як отой плескіт, що ледве-ледве, зітханням, обзивається за веслом, яким вона править на човні. Чи надовго стримувала? Бо вся вона зсередини наливалася чеканням, як наливається дерево соком, і те чекання уже зіткнулося із печаллю, почало підмивати її.

Сьогодні вона впросила Жолудя, щоб узяв її на завдання, і, червоніючи сама перед собою, відмітила в душі: нею володіла не тільки сила мужності, а й приховане бажання чимсь відзначитись перед Михайлом. От і зараз думає про нього. І тихим, сумовитим неспокоєм обгортається її серце, прибите, та живе.

Вузькою смугою невода виплітається за веслом озоряна вода, зітхають береги. Неясним чорним склепінням повис над річкою міст. І не те, що весло, а навіть дихання стримує дівчина. Коли ж по рейках, високо над водою, загуркотів поїзд, сипнувши угору сніп іскор, партизани неймовірно швидким ривком просковзнули бистрінь і причалили до рухливої, зарослої осоконем купини, що прибилась до берега.

Олекса і Соломія виходять у плавні і лягають на сирій землі, охороняючи підривників.

На мосту гупають кроки вартових. Біля биків сильніше плюскотить вода. Знову падає зоря, і в зеленкуватому відблиску вирізьблюється напружене обличчя Пантелія; партизан саме приладнує тонкі мотузочки до колоди, якою має вдарити по взривачу.

— Готово, Ніно, — весело і схвильовано шепче Пантелій. — Бери віжки в руки і прав своє щастя на погибель фашисту.

Дівчина бере дві мотузки, приладнані до обшивок, пропускає поперед себе Пантелія і, правлячи, пускає човен за течією. Студена вода вже ллється поверх халяв, але дівчина тепер не почуває ні холоду, ні дрожі. Рішучість, напруга і навіть якийсь острах керують нею. Найбільше боїться, що, може, не зуміє направити смертоносний груз до передкрайнього бика.

— Досить. Не йди! Розмотуй мотузки.

Зупиняється біля хлопця, і човен самотньою цяткою пливе до мосту. Повернула вправо. Нарешті, уже не бачачи човна, чує нервовий перестук у руках Так перестукує вночі перемет, коли на ньому б'ється втомлена риба.

— Зупинився! — тихо шепоче Пантелієві.

— Присідай і відкривай рота, щоб не так оглушило, — як грім, лунає шепіт.

Присідати треба прямо в студену воду, і вона завагалася, пильно вдивляючись у даль. Іще раз туго колихнувся невидимий човен, натягнулись мотузки. Сильно відхилився назад Пантелій. І полум'я з чорними плямами посередині викинуло до самого неба червоні язики. В страшенному вибухові задвигтіла земля, загримотів довгий обвал, заскреготіло залізо, і сизий стовп, поширюючись, піднімався і застеляв долину. Хвиля різко вдарила в береги, обізвалася криками темінь, а потім ліворуч застрочили кулемети. Зачмокала вода, затріщав очерет, і Пантелій сердито зашипів на дівчину.