— Першому один снаряд. Огонь!

— Першому один снаряд. Огонь! «Постріл»… — як музика, відгукнулась огнева. З качиним свистом над ними пролітає снаряд.

— Лівіше сорок! — доповідає, відриваючися від стереотруби, Созінов…

— Правіше ноль шістнадцять. Вогонь! — махнув рукою Тур. Григорій чітко передає команду на огневу і чує хвилююче «постріл». Мелодійний свист розрізає світанкову прохолоду.

— Вірно, мінус, — кидає Созінов.

— Правіше…

— Приціл…

— Огонь!

— Плюс! — доповідає Созінов.

— Зараз ми візьмемо гадів у лещата, — криво усміхається Тур. — Лівіше ноль-ноль три!

— Лівіше ноль-ноль три!

— Приціл сто шістнадцять!.

— Батарея, огонь!

— Батарея, огонь!

Громові постріли гаубиць через короткий інтервал перегукуються з глухішими розривами.

— Накрили! — відривається від стереотруби Созінов. — По машинах вдарили! Зачадили!

— Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь!

— Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь! І знову над самими головами артилеристів врізається в блакить сумовитий шелест, і знову глухо бухкають розриви.

Ці напружені хвилини стають часткою твого життя, 1, здається, ніколи не було тиші на землі.

— Огонь! — знову махнув рукою командир батареї.

— Огонь!

Далекі розриви зливаються в суцільний гуркіт, він розростається, і обличчя артилеристів рясніють жорсткими усмішками.

— Підскакують фашисти!

— Вище хутора стрибають!

— Аякже, до неба ж треба летіти — не близька дорога…

— Вітаю, Туре, з успіхом! На користь тобі іде командирський хліб.

І Григорій помічає, як широко розкриваються в блаженній усмішці обличчя бійців, що любовними очима дивляться на командирів.

— Командир полку виносить подяку лейтенанту Созінову І лейтенанту Туру, — передає Григорій слова командира дивізіону. Але біля стереотруби він уже не бачить високогрудої постаті. Лейтенант, прихилившись головою до стінки спостережного пункту, навсидячки спить, не чуючи, як сипкий пісок тече йому за комір. Одяг його парує легким димком, а стомлене обличчя ясніє напівдитячою довірливою усмішкою.

І Григорій з жалем і повагою дивиться на лейтенанта, наче це його син.

Від нескінченного грому і гуркоту гуділо в голові, кололо у вухах і млостило, як після поганої їжі.

За ці дні, не виходячи з боїв, почорніли бійці, мов рілля, витягнулися вгору, похмурніли. І коли давався короткий перепочинок, тут же падали біля гарячих тупорилих гаубиць, на ' яких поруділа і лущилась потріскана фарба.

— Підводься, орли! — лунав охриплий голос старшого на батареї.

І знову батарея кидалась до гармат, застигала, мов мармурова, прислухаючись до нової команди.

— По фашистській сволоті — огонь!

Вивержуючи вогневі снопи, здригались, відкочувались назад тупі жерла і підстрибували гаубиці, схожі на звіра, що Наготувався до стрибка.

— Лавриненко, не відставати! Не відставати! — всевидюще око двадцятирічного командира слідкувало за всіма розрахунками.

— Єсть, не відставати! — оберталось чорне, пітне обличчя командира гармати, поблискуючи сліпучими зубами.

І знову снаряди, схожі на сповитих немовлят, виблискуючи мідними пружками, влітали з дужих рук в димчасті чорно-сизі отвори. Здиблюючи землю, бушував, рокотав ураганний вогонь, і знову дихали жаром перегріті жерла.

Налітали самольоти, але вже не було часу міняти вогневу позицію — треба було зупинити наступ. І батарея не зрушила з місця. Бомбами клювали її хижі чорнохресті птиці і не могли розклювати, сікли кулеметним дощем і не могли розсікти єдину волю і силу. Закипала телефонна трубка, вимагаючи вогню, і вогонь, вилітаючи з тупих жерл, гатив і розколював вибухами чорну далечінь.

Осколок розсік усю щоку навідникові Нетребі. Рукавом витер хлопець кров і не пішов од гаубиці.

Обидві ноги по самий живіт відбило стерновому Сайфі Каримову. Задимілись очі у хлопця, блиснули білки, неначе вивернутись хотіли. Сам відкотився в щілину, щоб не відривати нікого з гармашів. Коли підбігли санітари, він уже був мертвий.

І тільки сьогодні Григорій збагнув всією душею, що таке народна сила. Це було не слово з книги, часом дуже красиве, затиснуте в округлу форму; це було слово суворої неприкрашеної дійсності, що входило навіки в людину, як материне молоко, як входить перелита братня кров у серце воїна.

Не всі гармаші були героями. Різна вдача, різна доля, різне життя було в кожного з них. Але сьогодні, у криваві жнива, на полі бою вони стали героями.

Що з того, що до війни Рязанов був сумирним столярчуком, до наївності захопленим своєю роботою. Сьогодні він тричі під кулями і обстрілом мінометів, не згинаючись (часу нема), ладнав покалічену телефонну лінію, а йдучи вчетверте, ронив «дурну» розігріту кров із носа. Що з того, що кілька днів тому розвідник Білоус, син і внук учителя і сам викладач літератури в педтехнікумі, зомлів, побачивши рану на грудях свого товариша. Сьогодні він, захищаючи спостережний пункт, знищив сімох фриців і знову зомлів, уже від втрати власної крові.

Оті вчорашні хлопці, красиві і некрасиві, математики і пастухи, богатирі, що волам роги могли б скрутити, і малосилі, що ледве підносили тіло снаряда, — стали тією силою, тією окрасою, перед якою схилиться нащадок, як перед найкращим, найсвятішим мистецьким твором…

Наступ відбито.

Сп'янілі від пороху, поту, втоми артилеристи на руках затягують в ліс гармати і падають біля лафетів, поклавши під долови кулак чи протигаз. І навіть старшина не може їх добудитися, щоб вони перекусили що. Не до їжі тепер. А дорогою іде і йде піхота, а назустріч їй ідуть і йдуть Поранені; без спочинку здригається і стогне земля, і пожежі застилають обрій димами, чорнять половину неба, а з димів Пробиваються фантастичні пили вогню, вигризаючи до самої землі міста і села.

І знову відступ. Якими великими і строгими стають очі в бійців. Гармати котяться по м'якій лісовій траві; на шинах блищать розчавлені дикі полуниці й зерна зеленої кашки. І знову окопуються батареї, і знову люто б'ють по ворогах, які насідають силою залізних потвор, силою техніки, що виробляє вся квропа…

Прорвалися танки, і третя батарея, виконуючи наказ, летить навперейми на грунтову лісову дорогу, затиснуту з одного боку яром, з другого — болотом.

Вогневі позиції зайняли на узліссі, біля яру, щоб можна було бити з прямої наводки.

На лафеті підвівся і застиг Тур.

— Товариші гармаші! Важке й почесне випало нам завдання. З хвилини на хвилину має з'явитися фашист. Він хоче нашої землі і нашого простору. Дамо ж йому по два метри життєвого простору. Він хоче наших паляниць. Дамо ж йому двадцятидвокілограмових залізних паляниць, щоб зав'язка йому вирвалася… Рідна соціалістична Батьківщина — життя і любов наша — доручила нам більшовицькою вірністю перегородити шлях смерті. Буде щаслива наша Батьківщина — і ми будемо щасливі з нею. А без неї нема нам життя, нема життя нашим матерям і дітям. Поклянімося ж любов'ю до радянських народів, до рідного вождя, що героями житимемо або героями помремо, а фашиста не пропустимо. Хай кожен з вас зараз відчує, що він комуністом стає, що він своїм серцем найсвітлішу мрію — зорю комунізму — захищає, захищає майбутнє всього світу… Орли мої, згадаймо ще раз слова великого Сталіна про відсіч ворогові — і по своїх безсмертних місцях!

Мовчки і строго сколихнулись бійці, кожен зайняв своє місце, суворо вдивляючись у далину, що вже виклублювала неясний гуркіт.

Григорію зараз не треба було куцьорбитися біля телефону. Він із зв'язківцями туго скручував кабелем по чотири гранати: одну, центральну, ручкою до себе, а три — ручками в протилежний бік. Сьогодні, тепер надходив справжній день перевірки його на звання радянського воїна, радянського патріота.

З гранатами, гвинтівками і запалювальною сумішшю бійці взводу управління займають оборону. Місце Григорія припадає осторонь крайньої гармати — охороняти спуск від яру. Швидко, підрубуючи плетиво коріння, викопав щілину, найзручніше розложив біля себе все озброєння…