Надвечір мовчки опустили партизани свого товариша в яму. Тричі ударили дробовики і гвинтівочні постріли (з автоматів не били, бо дуже мало було набоїв), і земля посипалась на віко домовини.

На високому дубовому стовпі, що підвівся над могилою, красувався видовбаний долотом напис:

«Сину Росії Івану Стражнікову, що загинув за вільну радянську Україну».

— Товариші партизани, брати дорогі, — переборюючи тремтіння в голосі, звернувся біля могили до своїх друзів Дмитро, — вічна пам'ять славному бійцеві. До помсти нас кличе ця свіжа могила, тисячі могил наших рідних і кревних, що покрили поля нашої землі. В честь світлої пам'яті Івана Стражнікова загін організовує групу підривників, що ні вдень, ні вночі не дадуть спокою нашим ворогам. Хай вони будуть такими ж сміливими, як наш побратим. Група носитиме ім'я Стражнікова. Хто знає підривну справу?

Спочатку навіть не ворухнулись партизани. Потім хтось швидко почав пробиратись наперед.

— Я знаю, товаришу командире, як підривати поїзди, — рішуче вийшов Олекса Слюсар.

У Лазорко Іванця аж люлька випала з руки від здивовання, але, спіймавши на собі упертий і злий погляд Слюсаря, він тільки знизав плечима. І ще більше здивувався, коли наперед виступив Кирило Дуденко.

Раптом догадка, може вперше в житті так швидко, сколихнула повільного, мовчазного лісовика.

— І я це діло знаю, Дмитре Тимофійовичу, — неквапно ступив до командира, примикаючи могучим плечем до невеликого напруженого плеча Слюсаря.

І відчув Лазорко, як все його обличчя почало червоніти й палати: ніколи в житті не доводилось на людях казати неправду. Найбільше боявся, щоб хтось із партизанів не кинув зайвого слова.

Але ніхто не видав їх. Полегшено перевівши дух, Лазорко вдячним і добрим поглядом оглянув усіх воїнів, які навіть словом не обмовились і тоді, коли командир відійшов у гущавінь лісу.

«Які хлопці! Які хлопці!.. Ні, фашисте, ніколи тобі не здолати нас!» — під шелест осінньої землі схвильовано думав. Дмитро. Він знав, що ні Слюсар, ні Іванець, ні Дуденко не знають підривної справи, і вірив, що вони знатимуть її…

Життя саме підказало Дмитрові, як увіковічити пам'ять бойового друга. А над деталями організації групи ще поміркує із Туром.

Надів шапку і поволі пішов до землянки повз величні дуби-побратими, що навіки поєднались одним коренем.

Другого дня до Дмитра підійшли Слюсар і Іванець.

— Дмитре Тимофійовичу, — звернувся лісовик. Він і досі називав командира, комісара, як і вдома своїх знайомих, тільки на ймення, а партизанський загін став у нього — нашим лісництвом. Коли ж хтось поправляв Іванця перед командуванням загону, той зовсім заплутувавсь і говорив: — Дмитре Тимофійовичу, товаришу командире, у нашому лісництві… партизанському загоні.

— Товаришу командире, — зразу ж поправив Слюсар Іванця. — Пустіть нас на люди. Хочемо пошукати бікфордів шнур.

— Скажи, Олексо, а тяжко підривати поїзди? — запитав Дмитро так, що неясні здогадки тривогою обдали рухливе обличчя партизана.

— Зовсім нетяжко, товаришу командире, — захвилювався і, щоб відвести від себе підозру, почав з перебільшеною старанністю детально розповідати, як треба під рейку підкласти скриньку з амоналом, як з'єднати запал від гранати з бікфордовим шнуром.

Він повторив усю лекцію Стражнікова, уміло додавши свої міркування й деталі. І це було так розказано, що, напевне, і фахівець підривної справи мало до чого міг би причепитися. — Саме головне — розрахувати, щоб поїзд вчасно наскочив на свою смерть, щоб бікфордів шнур був не пожмаканим і порох — сухим, — закінчив Слюсар.

— Амонал! — поправив Іванець.

— Амонал і порох! — уже багатозначно промовив Слюсар і усміхнувся, стираючи з обличчя важкий піт.

— Тепер я вірю: природні ви підривники, хоч і хотіли мене обманути, — міцно потис руки обом партизанам.

Ті з несподіванки переглянулись між собою, подивились на командира. Іванець почервонів, обм'як, а Слюсар зразу ж знайшовся:

— Коли, товаришу командире, чоловік любить Батьківщину над усе, то він усе і зробить. Тільки не розкажіть товаришу командире, що. ми вас… — не міг підібрати делікатного слова. — Словом, на збори не виносьте. А ми на транспорті по-кривоносівському попрацюємо, — і питальне усміхнувся.

Осінні дрібні дощі падали на сумовито принишклу землю, зелено потемніли води в озерах, коли одного вечора Михайло і Соломія попрощались із лісником і лісничихою.

— Нехай вам, діти, всюди буде щастя і добре здоров'я, — витираючи загрубілою рукою очі, пригнулась Олена Михайлівна. — Коли зможете ощасливити нашу хату, — не цурайтесь. Як нема своїх дітей, хоч на чужих, добрих, надивлюся. — Поцілувала тричі і Михайла і Соломію і почала віддалятись.

Созінов іще кілька разів побачив її з-за дерев зі складеними руками на грудях, з нахиленою головою, а потім темрява заховала од нього жінку, яка не раз тихим материнським словом огрівала захололі од негоди серця.

Лісник довго вів їх вузькими покрученими стежками, що пахли вологою червоною папороттю, решітчастими маслюками і підопрілою корою напівживого дерева. Ноги то м'яко втискались в податливий мох, то шелестіли по нескошеній траві, то лунко хрустіли по сухому рясному жолудді.

Мінлива радість, відчуття, що наближаються рідні місця, зробили Соломію різкішою в рухах і якось, без слів, непомітним повівом наблизили її до Михайла. І він це збагнув з хвилюючим трепетом і сподіванками.

— Прощай, Михаиле, — обняв його лісник, і бородате обличчя на хвилинку закрило притьмарений вечірній світ. — Прощавай, Соломіє. Закінчиться війна — приїжджайте до мене весілля справляти! — і розтанув у темряві, залишаючи на вустах терпкий тютюновий дух.

Поволі визорювало. Па сході, вище лісу, то розгорялись, то гасли Стожари і дружно, мов вірні товариші, зупинились над деревами Косарі.

Легко між деревами ішла Соломія, по рідних прикметах пізнаючи місцевість.

Світанком вийшли до Бугу. Над водою, сяючи білим підбоєм круто вигнутих крил, неквапно пролетів зимовий кобець. Його веселий, тонкий свист довго тремтів над водою, що охоче посилювали всі звуки.

— Водяні щури вже перебрались на сушу. Скоро будуть холода, — вказала пальцем Соломія на крутий, підмитий водою берег. І знову в голосі майнуло стримане хвилювання, хвилювання зустрічі з близьким і рідним світом.

— Чому так думаєш?

— А що ж тут про цих шкідників думати? Ми з ними нещадну боротьбу вели, щоб не розточували берегів і не шкодили городині. Бачите, який берег став, наче осиний щільник! Влітку тут гніздилися пташки щурики. Вони перші в ірій відлітають. Водяні ж щури розмололи, збільшили їхні гнізда і оселилися в них.

— Засинають на зиму вони?

— Ні. Під снігом господарюють. Такі ходи попроводять до скирт сіна, хліба…

У лісі, недалеко від Бугу, знайшли присадкувату скирту сіна, вилізли на неї, зручно вмостились і лягли невдалік одне від одного.

— Як пахне сіно, ніби чай, — пожувала суху билинку.

— Еге ж, — він поправив зелений віхоть, що звис над головою дівчини, і тихо поклав на її плече руку. Відчув, як зіщулилось її тіло.

— Не треба, Михаиле Васильовичу, — тихо промовила, і він. зітхаючи, одвів руку. Тоскно і незручно було. Сердився на самого себе, а кров із гулом розпирала череп.

— Чого ви запечалились, Михаиле Васильовичу? Не треба, — човником своєї невеличкої долоні торкнулась його плеча і подивилася сумовито-усміхненим поглядом в його очі. І щось наче надірвалось всередині від того погляду. Мовчки, закриваючи очі рукою, уткнувся головою в сіно, вологе й пахуче. І не промовив жодного слова…

Вона ж і розвіяла його печаль другого дня. Туманним досвітом вийшли на узлісся настороженого лісу. Соломія нагнулась, щоб підняти з землі жовту, як віск, кислицю; підводячись, раптом радісно стримала вигук притишеним: — Ох! — і притулилась міцно до плеча командира.

— Михаиле Васильовичу! Він! Наш Великий шлях!