Спинились дві чорні шинелі. Як ворони, каркнули щось і повели залізними дзьобами на натовп. Шарахнулись люди назад. Коротко тріснули черги, правда, поверх голів, і гітлерівці, переждавши хвилину, обертаються і розмірене б'ють дорогу масивними чобітьми.

Вгору підіймається дорога; в утоптаних пилом слідах де-не-де темніє віспинка: чи то дощова краплина, чи то розплющена ногами сльоза; на стерні, неначе поранена птиця, підіймає білі крила загублена хустка.

Усе життя пропливає в затуманених очах людей.

Ще тісніше матері притуляють до себе дітей, осипають поцілунками, сльозами. Навіть немовлята, ніби охоплені глухим передчуттям, плачуть різко, надривно. Погляд у чоловіків глибокий, понурий. Хтось спіткнувся об камінь і, не чуючи болю і крові, що тече з пальців, так само понуро іде зведеною дорогою.

Над самою кручею поставили людей.

Оглянулась одна жінка назад, ахнула і, притуляючи дитину до грудей, полетіла спиною вниз у чорний кар'єр. Немов бажаючи наздогнати її, затріщали постріли; змішались довгі і короткі крики, і люди, відриваючись од кручі, перехилялись, перевертались і падали вниз, розриваючи тіло й одежу об гострі виступи.

Тих, хто упав на землю, біля самої кручі, спихали чобітьми, били по головах, немов по футбольних м'ячах. Ось один цибатий охоронник побіг до бородатого селянина в полотняній вишитій сорочці. Легко перебирав фашист довгими ногами, намагаючись одним ударом ніска в голову збити нерухоме тіло униз.

І коли вже відставлена нога завмерла, щоб наступної хвилини нанести зручний удар, дві чорних руки могутнім ривком перехопили чужинця, затиснули його. Короткий крик різнув повітря, і вбивця, неприродно перехиляючи голову назад, полетів у прірву.

На хвилинку завмерли фашисти, в підсвідомому острахові відхиляючись назад і руками захищаючи обличчя, а потім, пригинаючись, почали спускатися в каменоломню.

Отут, в кар'єрі, немов у камінній брамі, і затис їх Дмитро зі своїми хлопцями.

Нові партизани, що недавно влились із сел Побужжя, довідались через перекладача, що на кручі мають розстрілювати актив із села Весела Діброва. Довідались напередодні страти. Зразу ж, відкинувши план нападу на ненависного бургомістра, Дмитро лісами кинувсь до Бугу. Та як не поспішали партизани, проте запізнилися.

Напад був блискавичний.

Заметалися фашисти в кам'яній пастці, але всюди стрічали холодні суворі зморшки і невблаганні постріли. Слизький, оброслий водоростями камінь вислизав з-під ніг, і падали вороги у воду, в холодні домовини. Тільки троє залізли за брилу і чинили відчайдушний опір.

Здавалось, не поліз, а побіг на гору в чорному бушлаті матрос Іван Стражніков. Вслід за ним поспішав Федір Черевик. Одночасно махнули руками — і «лимонки» полетіли вниз; спалахнули яскраві огні; кар'єри обізвались різким вибухом та стогоном.

Тур з чотирма партизанами пішов оглядати місцевість, а решта, з Дмитром, увійшла в каменоломню.

Перше, що кинулось у вічі Дмитрові, була мати з дитиною. Спиною лежала вона на камені так, що голова і ноги звисали вниз, не торкаючись ніякої опори. На грудях жінки, затиснуте руками, спокійно, немов заснуло, лежало білоголове немовля, уткнувшись обличчям у перса матері.

Дмитро скинув картуза, зупинився перед жінкою, запам'ятовуючи загострені чіткі риси, і раптом здригнувся, скаменів, охоплений острахом, біллю, люттю. З очних западин матері ще сочилися сльози, поволі з повік стікали на скроні і на високий лоб і зникали у чорному розплетеному волоссі.

— Мертвые, даже мертвые плачут, — підійшов до нього з автоматом в руці Іван Стражніков. Ясний погляд його затьмарився, між бровами лягла глибока і жорстка складка.

— Товаришу командире, що з ними робити? — підвели до Дмитра трьох карателів. У одного з обличчя, розрізаного гострим каменем, збігала кров, і він раз по раз витирав її рукавом.

— Стукнути на місці, — озвався позаду кремезний Лазорко Іванець. Очі в нього ще димілися напругою бою. — Карателі. І слово яке противне — вороном каркає.

— В камінний бушлат уложити, — вказав рукою на другу каменоломню Іван Стражніков.

Дмитро одвів тяжкий погляд від жінки.

Примружившись, неначе йому у вічі заходив цигарковий дим, перекосивши рота, перед ним стояв огрядний вгодований гітлерівець, нарочито бажаючи показати, що він нічого не боїться. Другий кинувсь до Дмитра, щось благаючи, а третій одним і тим же рівномірним рухом все витирав кров з обличчя, ще більше забруднюючи праву щоку мокрим рукавом.

Навколо лежали покалічені трупи людей. У деяких ще не зашерхла кров — поволі сочилась на камінь; і там, де потік чорний струмок, погасали іскорки слюди. Ще парував на граніті мозок, ще не погасли блищики у мертвих очах.

Тяжкий біль і ненависть одним корінням переплелися в душі Дмитра, проте похилене чоло було спокійне, і вся його постать на камені, здавалось, була висічена з каменя, тільки вітер злегка перебирав русявим чубом.

— Виведіть карателів на кручу, що за цією, — не дивлячись більше на фашистів, виходить з кар'єру і аж біля самої ріки надіває картуза.

Свинцева невесела хвиля лащиться до ніг Дмитра. А з очей його не сходить образ матері з немовлям, мерехтять ті сльози, що течуть не по щоках, а по скронях і чолу. І вдалині він бачить свої простори, бачить свою дружину, матір, дітей, своїх односельчан, своїх людей.

Може і в їхньому селі не сьогодні — завтра поведуть на розстріл вірну кров. Не запізнюйся ж, чоловіче; сторуким ставай, щоб усюди дістати ворога. І яким дрібним йому тепер здався готований напад на Крамового.

Пригадалась давня казка, що в саду розповідав Андрій, і так захотілося побачити своїх, що він уже не в силі відігнати припливу передчуття.

Вузькою каменистою стежкою, що блискавицею злітає з гори в ріку, Дмитро підіймається вгору…

Над кручею стоять дві чорних постаті: одна рівна, з перекошеним обличчям, друга все крутить рукою біля щоки. Третій фашист склав руки немов на молитву і повзав на колінах біля Лазорка, високо витягаючи голову вверх.

— Як за життя, собака, чіпляється, — з огидою дивиться на нього Дмитро. Він мимохідь помічає, що на волохатій руці карателя кількома вгодованими павуками здригаються персні, вони повпивалися в набряклі подушечки пальців; тривожно, як згустки крові, мерехтять самоцвіти.

Вечоріє.

І знову бачить Дмитро скалічену матір, розстріляних, побитих людей.

Німує чорне поле.

Партизани мовчки спускаються до ріки.

— Дмитре Тимофійовичу, — різко окреслюються сухі м'язи на рухливому, похмурому обличчі Тура, — я думаю — нам зараз треба з'явитися у Веселій Діброві. Неодмінно. Хай народ побачить своїх захисників у найтяжчий час. А карателі і поліцаї теж зроблять деякі висновки, коли ми сьогодні ж витрусимо кілька душ з підлого тіла, розметаємо новоспечене управління. Хай страх на ворогів переходить… Я думаю, Дмитре Тимофійовичу, Весела Діброва нашою партизанською базою стане.

— І стане. Що ж — нічний марш?

— Так, нічний марш.

— Де будемо проскакувати крізь пости і застави?

— Підемо не лісом, а плавнями, де найменше чекають нас. Там, наскільки відомо мені, нема охорони.

— Плавні уповільнять рух.

— Ми окрайцями підемо. Провідники є хороші, виросли в цих місцях. А невдалік від рибальського куреня є приховані човни.

— В добру путь, в добру путь, — для чогось скинув картуза Дмитро і потиснув руку Турові. — У Веселій Діброві люди надійні. На них сміливо можна покластися.

— На це і я надіюся…

Одразу ж безшумними тінями пішли вперед розвідники, відділилася бокова охорона, і загін швидко попрямував у глибину вечора.

На світанку Григорій з Володимиром Івановичем пішли трусити жаки.

Попелясте небо було затягнуте розколеними хмарами, і тільки на сході хтось просипав з мішка добірну пшеницю; так і лежала вона, дорога, не зібрана, як найкращі спомини в тривожному серці.

Там, на сході, лежало його село. В неясному, притихлому світанку бачив обриси знайомих вулиць, чорних будівель, що зараз здавались такими недосяжними, як оті зорі в попелястому приску. А до них же тільки яких-небудь п'ятдесят верст. П'ятдесят верст до дітей, до Софії, а здавалось, наче тисячі доріг розрізали і віднесли в несходиму даль отой болючий шматок рідної землі. Скільки він думав про нього, днями і ночами, лежачи на сіновалі, ідучи в ліси. І тільки тепер розпізнав, наскільки дороге йому те привілля, що раніше здавалося звичним, простим.