Простоволосий, озираючись навколо, Григорій ще постояв трохи і, відриваючи ноги від вологого поля, знову пішов у ліс, щоб вийти на городи свого села.

Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Під ногою часом трісне огірок-насінник, і Григорієві здається, що той постріл можуть почути в селі. Обережно, стримуючи подих, він входить на своє подвір'я.

Тихий стогін пришиває його до високого плота. Перебіг подвір'ям вітер, зашуміли попідвіконню вишняки, і знову довге зітхання обізвалося з повітки.

«Та це ж корова» — зрештою догадується Григорій і, пригинаючись, починає оглядати подвір'я: чи нема німецького сліду.

Десь на шляху пролунав постріл, загалакали голоси. І коли розколихана вітром ніч притишила вулиці, Григорій, не чуючи власного тіла, добрався до хати і припав до вікна.

Довго вдивлявся в непроглядну темінь, потім обережно стукнув пальцем по шибці. Напружено вслухається, та німує кімната, причаївшись у темряві. Ще раз постукав, сильніше. Щось скрипнуло в хаті, і тінь метнулась, наблизилась до вікна.

— Хто там? — дрижить переляканий голос Софії.

— Німців немає? — чує, як одерев'янілий голос витискає з себе хриплуваті слова.

— Нема.

— Пусти до хати, молодице.

— Хто ж ви будете? — чути, як цокають зуби в Софії.

— Свої. Від облави тікаю.

— Горе та й годі, — з зітханням відривається Софія од вікна. У сінях довго не може відкрити засув, нарешті відчиняє двері, і Григорій входить у хату.

— Добрий вечір, молодице, — усміхаючись сам собі, говорить хрипким простудженим голосом. І здається, що стіни напливають, тиснуться до нього, вітають свого господаря.

— Доброго здоров'я, — Софія починає похапцем закривати вікна. Він бачить у темряві тільки рухливу білу сорочку, поверх якої, очевидно, надіта спідниця. Дружина коцюбою з печі вигрібає присок і довго дмухає, поки від жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий підсліпуватий каганчик затремтів у руках, і цятка відблиску, як сльозинка, заворушилась на омертвілій квітці електричної лампочки. Волохатий вогник каганця шершнем ужалив Григорія.

— Оце така тепер культура настала, — наче відгадала його думки Софія. — Ви, певне, їсти хочете? Здорожились.

— Коли є що — не відмовлюсь, — ледве стримуючи любовний осміх, оглядає заклопотане і зажурене обличчя Софії.

«Невже не пізнає?»

Хотілося підійти до неї, несподівано пригорнути, поцілувати. «Як би вона перелякалась тоді?» — уявив на мить перелякане обличчя дружини.

На тапчані лежала, підклавши ручку під себе, Катерина, на ліжку чулося рівне дихання Люби.

— Ваші діти? — підійшов до ліжка і тапчана, не можучи відірвати очей від своїх дочок.

— Мої, — тяжко зітхнула.

— А чоловік де? — не обертає голови до Софії.

— Де всі тепер, — поставила на стіл тарілку з кашею. — Сідайте, попоїжте трохи, хоч і холодне.

На тапчані ворухнулась Катерина, підвела голову.

— Спасибі. Немає в селі німців?

— Виїхали днів зо три вже. А так щодня наїжджають.

Катерина скочила на підлогу і витягнулась, пильно дивлячись на нього. Обличчя її заворушилось і стало напруженим.

— Не зачіпали вас німці?

— Чому ні…

І не встигла Софія доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з місця, скрикнула Катерина:

— Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш!

— Що ти!? — і собі скрикнула і скаменіла біля печі Софія, широко дивлячись на Григорія. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи і перебираючи своїми руками руки Григорія, а головою притискуючись до його грудей. Схопив Григорій на руки свою дитину, підніс її високо над головою, опустив нижче і припав довгим поцілунком до рожевого личка.

— Ой, не лоскочи, татку! — щасливо сміялась дівчина, відгортаючи рукою бороду.

— Григорію! Грицю! — і повні сліз очі наближаються до його очей, усміхнених і теж вогких. — Як же я тебе не впізнала… Ой! — вона цілує його, осипаючи бороду сльозами, потім схоплюється руками за серце так, що лікті її, немов невеликі крила, відділяються від стану. І знову цілує свого Григорія, схиляє голову йому на плече, притуляє невеличкі пальці до його зарослих щік, то прихиляє ними до себе чоловіка.

— Не думала, не сподівалась?

— Де там сподіватись було… Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи ні?

— Тату, це твоя борода чи приліплена? — смикає батька за м'який волос Катерина.

— Сама ти приліплена, — ще міцніше притуляє дочку до себе. — Бач, як приліпилась.

— Ой, Грицю! — не може знайти собі місця Софія. І її обличчя горить такою любов'ю, що Григорій, посміхаючись, спускає на землю Катерину, а сам міцно обіймає дружину. Потім садовить коло себе її і дочку, не в силі надивитись на них.

Другого вечора попрощався Григорій зі своєю сім'єю, несучи у серці тривожну радість і невсипучий біль. Тремтіли на його шиї руки Софії, зі стогоном одірвалась від нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На устах і щоках Григорія (Софія настояла, щоб збрив бороду) ще й досі пашіли поцілунки і сльози.

Теплий осінній вечір небавом заховав од нього темний обрис хати, просторого подвір'я. Григорій зупинився посеред городу: довго прислухався до неясних звуків, потім попрямував не до лісу, а до хати Дмитра Горицвіта. Ще дома, коли дружина мимохідь обмовилась про Дмитра, твердо вирішив провідати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому є осудливого? Проте Софії нічого не сказав про свій намір — чи ж зрозуміє вона його.

І коли Югина кинулась од вікна відчиняти двері, він почув болючий повів давнини. З темної глибини минувшини випливали молоді роки, і Григорій побачив себе парубком на достиглому полі, коли вперше зустрівся з юною соромливою жницею. І спогади з такою ясністю різьбили, карбували минуле, наче воно стояло перед ним, як цей глухий осінній вечір…

Забряжчали двері, і він, охоплений спогадами давнини, знаходить в пітьмі руки Югини і, наче п'яний, переступає поріг. Рука його так торкається руки молодиці, неначе перед ним була та сама Югина, яку він зустрів у полі.

— Григорію, ти про Дмитра звістку приніс? — задихаючись від хвилювання, з мукою і пристрасним сподіванням питає його, слідкуючи за найменшим виразом обличчя, тьмяно освітленого блідим світлом каганця.

Йому так стає жаль молодиці, що в душі почуває себе винним перед нею.

І все далі і далі, затьмарюючись і пригасаючи, відпливають вдалину розколихані спогади молодих років.

— Ні, Югино, нічого не чув про Дмитра.

— Нічого? — задумується молодиця і дивиться вже поверх нього. Заскрипіли двері, з другої хати виходить Докія.

— Добрий вечір, Грицю, — підходить до нього, і її очі теж горять пожадливим вогнем сподівання.

— Доброго здоров'я, тітко Докіє, — цілує її в зібрані зморшками сухі, зашерхлі уста.

— Додому прибув?

— На день добрався, а це знову в дорогу.

— Куди ж? Від німця подалі?

— Еге ж. Щастя шукатиму свого.

— І Дмитро поїхав за ним. Нічого не чув про сина мого?

— Ні.

— Розлетілись соколи. По яких вони світах літають? — сіла Докія біля Григорія, схрестила руки на колінах. — А от круки недобиті повиринали та й клюють нас, очі живцем видирають.

Щось стукнуло біля хати, і Докія безшумно вийшла в сіни, а потім, очевидно, знову пішла у другу хату.

Дмитро передав командування загоном Турові, а сам, непомітно для інших партизанів, пішов у село. Мав побачитись з Іваном Тимофійовичем. Нетерплячка гнала його, як вітер хмару. Розумів: недаремно в такий час кликав його Бондар, значить, важливі є діла. Які ж? Надіявся і тривожився. Розступились ліси, і дорога ясніше замерехтіла зерном піску. Горбатою птицею засірів придорожній камінь, і знову згадались каменоломні. Ніяк не йшла з пам'яті і очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'єрі на камені. Оті сльози, що сочилися з мертвого тіла, котилися на високий лоб, так пекли його, наче хто приторкався розпеченим залізом.

— Їм, фашистам, смерті мало, — кипів, розповідаючи Турові про те, що бачив. — Жалію, що трьох так легко скарали… Різати б по шматках.